Я буду переказувати переважно те, що мені розповідав мій батько, що він чув від дяді Гриші. Наскільки воно все правда, дуже важко сказати, у цьому ланцюгу переказів та перепереказів. Може, щось і неправда, чи не зовсім правда, зараз вже й не розбереш. Як хто хоче, хай вважає це просто збіркою байок, чом би й ні. Як би то ни було, я запевняю, що на своєму боці перепереказу я стараюся якомога точніше передати те, що я почув.
Батько його завжди називав Григорієм Львовичем у своїх розповіддях. Напевно, так само він до нього звертався і у своїх із ним розмовах, або ж звав його дядею Гришею, теж можливо. Як і мій тато, дядя Гриша був родом з Лубен – на відміну як від бабусі Наці з бабусею Наташею, та й від діда Івана, що всі були з сел навколо Лубен (з Нового Іржавця та з Дмитровки, як кому цікаво). Ні, дядя Гриша був міський, і був він з єврейської родини. Бо ж Лубни були повітовим містом Полтавської губернії, а губернія входила у Смугу Осідлості, в якій височайше дозволялося жити євреям.
І вони там жили. Он Шолем Алейхем родом із недалекого від Лубен Переяслава (того самого, що ще недавно був Переяславом-Хмельницьким – ну але коли там народився маленький Соломон Рабинович, то він все ще був просто Переяславом). Шолем Алейхем встиг емігрувати до Америки, і дядя Гриша теж емігрував до Америки, але повернувся. Якісь його родичі тоді теж туди виїхали, і в них вистачило розуму не повертатися, але хто вони і як їх звали, вже й не взнаєш. Дядя Гриша казав татові їх імена, але занотовувати заборонив, щоб не дай Бог не виплило, що він має «родствєнніков за ґраніцей», хай ці родичі й сьома вода на киселі. Тато, ясна річ, забув – ну а який молодий хлопець не забуде, що йому наказує запам’ятати старий пердун, тим більше що жодної користі з тої інформації нема і бути не може.
Власне, все, що я знаю, це кілька епізодів, перший з яких був ось який. Було це десь на початку минулого століття. Ну хай буде десь близько 1910 року. Бо Григолій Львович був вже дорослим, хай ще й молодим. Якщо помер він у 1962 році, і якщо було йому років близько 75, то народився він десь перед 1890 роком – шановний читач може здогадатися, що в моїй оповіді буде багато таких кон’єктур.
Так от. У повітовому місті Лубнах було два базари (знову ж таки, може, було їх і не два, я не краєзнавець, але як є краєзнавці, то хай вони мене виправлять). На базарах продавали всяке різне, і в тому числі рибу. Розповідаю як чув, так що не скажу точно, що за рибу, але напевно сушену, бо поводить вона себе у розповіді як commodity. І дядя Гриша помітив, що ціна на рибу на цих двох базарах не однакова, на одному вона коштує на копійку дорожче за фунт (чи на що вже там риба тоді продавалася). І він вирішив зіграти на цій маржі – але для цього, щоб воно було того варто, треба велику партію тієї риби купити, щоб потім продати. А де в нього грошей взяти на велику партію? І він вирішує рупити вагон риби у борг.
Тут виникає друге запитання: а хто йому дасть у борг стільки грошей? І Григорій Львович вирішує, що та не питання. У нього є у Києві дядько, купець другої гільдії, ім’я якого було відоме у Лубнах. І він тоді представляється не небожем його, а рідним сином. Місцевий купець продає йому вагон риби в борг, і той обіцяє, що зателеграфує одразу багатому «батькові», щоб той вислав гроші. Ясна річ, іде на телеграф, посилає телеграму додому, вишліть стільки-то сот рублів. Там, ясна річ, думають, що Гершко здурів, звідки в них стільки грошей, і нічого не висилають. А тим часом з якогось дива риба почала дорожчати.
Продавець до Гершка, той каже, що ось телеграми, бачите, я їх прошу вислати гроші, ну та чогось вони затримуються. А риба все росте в ціні. І тут продавець вирішує, що краще контракт розірвати не чекаючи тих грошей, бо він той вагон зуміє продати вигідніше. Але за своє слово, за той самий «уговор дороже дєнєг», він заплатив відступне. Так Григорій Львович раптом став власником невеличкого стартового капіталу.
І як людина молода й прогресивна, він той капітал пустив у дєло, відкривши перший у Лубнах кінотеатр, десь коло нинішнього Центрального парку, батько казав мені, у якому довго стояв великий пам’ятник Леніну, ну а зараз вже не стоїть. Так що от там він і почав крутити для почтєннєйшей публіки усілякі фільми, як вітчизняного виробництва, так напевно й закордонного.
Але у кожного бізнеса є конкуренти, навіть якщо ти перший кінотеатр. Бо хоч іншого кінотеатра в Лубнах не було, зате був «чарівний ліхтар», тобто великий слайдпроектор, такі були популярні на зламі століть. Ясна річ, картинки, що рухаються, є цікавішими за статичні картинки, й народ пішов до Григорія Львовича. Ну й хазяї «чарівного ліхтаря» вчинили так, як нам це знайомо з недавнього нашого досвіду (іноді здається, що історія, раптово обірвавшися, знову запускається з того самого місця, де обірвалася, ну точно як кіноплівка, що час від часу рветься) – і підпалили кінотеатр. І перший (чи може й не перший, тут не скажу) бізнес Григория Львовича пішов із димом.
Він, напевно, дуже образився на некультурних компатріотів, і емігрував до Америки. Не знаю, скільки там у нього було споб розпочати нову справу, але як би то ни було, нарешті справи в нього пішли добре. Бізнес його торгував курячим м’ясом. І непогано торгував. Григорій Львович вирішив, що раз такі справи, то він і батьків своїх вивезе до Америки. Але мама його, коли узнала, що кури ті некошерні, не дала йому свого благословення на такий бізнес. І Гершко, як хороший слухняний хлопчик, продав свою фірму і повернувся до Лубен. А тут і революція...
Дуже жалкував, батько розказував, він, що не залишився у Америці, ну але хто ж знав.
Що там було з Григорієм Львовичем під час Перших Визвольних, майже не знаю. Єдине, що батько згадував, це що той казав, що торгував тою таки рибою. Їздив на возі, нагруженому сушеною рибою, від села до села. Білі перестрівають: «Що везеш, ж... пархатий? Рибу? Давай сюди». Червоні перестрівають: «Що везеш, ж... пархатий? Рибу? Давай сюди». Ну й усі інші також – але живий залишився.
А тоді, вже у двадцяті під час непу, як знову комерція на короткий час зробилася легальною, почав він возити контрабандою золото через кордон по КВЖД (це, як хто не знає, Китайсько-Східна Залізниця, побудована ще за царя навпростець через Манджурію від Іркутська до Владивостока; вона належала Росії (а тоді ССРР) незважаючи на те, що проходила територією Китаю; вже у середині 30-х совіцький уряд її продав Японії, бо клопоту з нею було більше ніж зиску: у 1929 році навіть через неї була невеличка війна проти місцевого китайського генерала). Подробиці цього бізнесу я, ясна річ, не знаю, знаю лише, що Григорій Львович не одинаком у ньому був, а із компанією, у якій і кілька партійних посадовців брали участь та мали прибуток.
От якось у одному з рейсів Григорій Львович зайшов у купе до цих більшовиків, і побачив, як вони жерли великого кремового торта, і більше половини викинули у сміття. І він тоді собі одразу сказав: ну всьо, вони зажерлися й берега пустилися, а значить, скоро все пропаде. І швидко кинув з ними мати справу. І як у воду глядів: все розкрилося, їх взяли, вже чи на гарячому чи як, а там вони й усіх подєльників здали, із Григорієм Львовичем включно.
Якщо вірити йому, то сиділи вони всі в одній камері (знову ж таки, не знаю, ні де він тоді базувався, ні де його заарештували, ні де він сидів; вже й не взнаєш, так от кажу, що мені батько розказував з того, що пам’ятав). «Сидимо, обговорюємо, як будемо свій захист будувати, те та се. І от якось заходять в камеру, кажуть: «Ти, ти й ти – до вищої мєри, а вам по десятці»». Більшовикам розстріл, ну а безпартійному дяді Гриші пощастило, всього десять років таборів, бо більше десяти років ув’язнення тодішній карний кодекс не давав. Ну але відсидів він довше.
Здається, перший табір, де він опинився, був ті самі знамениті Соловки. Запам’ятався йому такий епізод, із самого початку. Ведуть колону нових зеків, і серед них один високий наголо бритий (а може й лисий) дядько у доброму червоному шкіряному пальті. Хороше пальто, ну й вертухай його теж помітив, і каже тому дядькові: от туди пішов! Той і пішов куди начальство каже. Вертухай знімає гвинтівку з плеча, і тому дядькові кулю в потилицю – Бах! Ну й пальто зняв, не пропадати ж добру. При папиткє к бєгству, всє відєлі?!
«От тоді тільки я зрозумів, куди я попав. Ні коли мене заарештували, ні коли нам без суду оголосили вироки, ні – лише у той момент» Батько так мені передав слова, що він почув від дядька. А це був лише самий початок дядькової подорожі по тому, що через кілька десятків років отримало назву «Архіпелаг».
Про дальшу подорож Григорія Львовича по островах Архіпелагу Гулаг я маю лише уривочки з його оповідей, без точних просторових чи часових прив’язок, але вже що є. Я намагаюся якомога точніше переказати, що мені передав батько, але звичайно ж, можу й сам щось наплутати. Так що даруйте, далі будуть посто віньєтки, флешбеки, пов’язані між собою лише особою оповідача.
Зима, засніжений степ, у цьому степу три сотні зеків і конвой. Зеки спочатку зводять огорожу навколо свого майбутнього табору, стовпи, обтянуті колючим дротом. Далі зводять бараки для сторожію І лише потім – бараки, де вони самі житимуть, хто вже виживе. Вижило небагато. Дядя Гриша казав, що він вижив лише тому, що йому пощастило: його, як такого, що мав досвід роботи з кіньми, поставили ходити за ними. І він міг дохарчовуватися овсом, який давали коням – бо із зековської пайки він би ноги простягнув, як майже всі його товариші по нещастю. Ну й тепліше коло коней було, це теж.
Новий флешбек – опинився він у новому таборі, на шахті, де добували сірку. Перше, що йому кинулося в очі, це те, що всі зеки ходять із абсолютно жовтими обличчями від тієї сірки, пилом якої вони дихають у шахтах. І дядько вирішив: будь-що, але я туди не піду. І заявив, що він хворий і в шахту не піде. Його били, довго били, щоб він взяв свої слова назад і сказав, що не хворий, тільки не бийте. Він вперто стояв на своєму: хворий, і в шахту йти не можу. Куми плюнули, ну добре, ж*же, йди в лазарет, як там лікар скаже що хворий, то повіримо. На щастя, лікар був також єврей, і дядько його якось умовив підтвердити, що той не здатен до підземних робіт. Так що знову йому пощастило.
«І головне, Толя», казав дядько, «не лізь у політику ні в якому разі. Бо надивився я там на тих політичних, мерли вони як мухи». А григорій Львович вижив, і через сімнадцять років, у кінці сорокових, вийшов-таки на волю. Приїхав у свої Лубни і зустрівся із удовою, татовою тіткою Наташею. Її чоловіка заарештувало НКВД, і він десь у тому Гулагу й згинув без вісти. Кажуть, що розповів якийсь дурний анекдот, ну й попав за одним з розділів 54 статті Карного Кодекса УРСР (в РРФСР це була горезвісна 58 стаття, до речі) за антирадянську агітацію. До речі, про першого свого чоловіка баба Наташа ніколи не говорила, я взагалі узнав про нього вже після її смерті. Портрет його висів у неї в хаті на стіні у кутку, протилежному до того, де висів портрет Григорія Львовича – знаєте, таки парадні портрети, дуже ретушовані фотографії великого формату... Ну я малий був, мені нецікаво було питати, хто то на стінах висить, ну а зараз вже й нема в кого спитати.
Прожили вони з бабою Наташею ще п’ятнадцять років. Мабуть, жили добре, бо згадувала вона про нього з теплом, і з її характером це щось значило. В останній рік у нього стався інсульт, крововилив у мозок, і його повністю паралізувало. Баба казала: вранці підхожу, а він сказати нічого не може, тільки плаче, й під себе ходить... Паралізований, він ще кілька місяців прожив, і помер за рік чи що до того, як я народився.
Напевно, був він хорошою людиною, бо мій тато про нього теж тепло згадував. Може, так якась пам’ять про нього залишиться. Земля тобі пухом, Григорію Львовичу, дядьку Гришо.
