Перекладаю це я одну книжку, і натрапляю на цікавий абзац (просто як доповнення до основної думки розділу, як ілюстрація) - що здається мені несподівано актуальним...
Війна — це принципово нездорове заняття, і, звичайно, так було й у 1860-х роках. Щоб захищати батьківщину, багато хто пішов добровольцем до війська, але набагато більше людей потрібно було туди заманити відповідними контрактами. Навіть цього було недостатньо для збільшення чисельності армій. Зрештою, обидві сторони вдалися до впровадження військового обов’язку, вперше прийнятого на півдні в 1862 році, на півночі роком пізніше.[1] Але військовий контракт — незалежно від того, чи є він культурним (захист своєї батьківщини), чи формальною угодою, чи і тим, і тим — породжує багато асиметричних інформаційних проблем принципал-агент, описаних у розділі 1 і детально розглянутих у розділі 3, таких як можливість відмови від контракту, припинення контракту, виконання контракту та структури контракту для узгодження стимулів командного складу з військовими. Зміна ситуації щодо контрактів помітна, наприклад, на досвіді Армії Північної Вірджинії під командою Лі. Протягом більшої частини війни він зберігав надзвичайно високий корпусний дух, що відображалося у величезній популярності його як командуючого. Для звичайного солдата він був «Марс [Мастер, тобто «хазяїн»] Роберт» через його завидну історію перемог, а також через його характер. По мірі того, як обставини ускладнювалися і дезертирство зростало (відмова від контракту), більший наголос доводилося робити на примусі — наприклад, покаранню, навіть страті захоплених дезертирів — тобто надійному примушенню до виконання контракту. Потяг до дезертирства посилювався побоюванням солдатів щодо долі їхніх сімей, коли Шерман, Шерідан та інші мародерствували по території Конфедерації. Примітно, що армія Північної Вірджинії залишалася надійною бойовою силою навіть після того, як у неї зник будь-який шанс перемогти. У той час як покарання тримало деяких солдатів у строю (ще більш це вірно для солдатів Союзу через наявність багатьох «стрибунів за премією»),[2] здається, що тримати стрій та битися було скоріше функцією згуртованості підрозділу, культурного контракту, ніж формального, за гроші, договору. Зрештою, це була епоха, коли солдати билися пліч-о-пліч десятками тисяч, а братерство, сформоване під вогнем, пережило навіть неминучість поразки, бо смерть зрадника вважалася гіршою за чесну загибель.
[1] Ідея добровольчої армії швидко зникла, оскільки Громадянська війна затягнулася. Кількість волонтерів скоротилася. Закон про міліцію 1862 року змусив штати надавати війська федеральному уряду Союзу. Невдовзі це виявилося неефективним, і призовні бонуси («премії») зросли від 50 доларів на початку війни до 1000 доларів наприкінці (це тоді, коли середній дохід становив близько 500 доларів на рік). Коли навіть бонуси не принесли достатньої кількості чоловіків, Конгрес провів чотири мобілізації: влітку 1863 року, навесні й восени 1864 року та навесні 1865 року. З понад трьох чвертей мільйона чоловік (777 000) чиї призовні номери були названі, лише 46 000 були призвані, а ще 160 000 знайшли собі заміну виплатили «тариф за заміну». З решти 571 тис. Призовники або не з’явилися на призовний пункт (161 тис.), або були відпущені після звітування (94 тис.) або звільнені після звітування (316 тис.). (Цифри, очевидно, округлені.) Законопроект містив положення про законне звільнення від призову (наприклад, сплату тарифу за заміну). Це приваблювало посередників, які зіставляли заможних призовників із непризваними бідняками. Виникли також страхові призовні товариства, за допомогою яких потенційні призовники сплачували внесок у пайовий фонд; коли їх призивали, фонд сплачував тариф за заміну. Про це див., наприклад, http://www.academy.umd.edu/publications/NationalService/citizen_soldier.htm [переглянуто 28 жовтня 2003]. Щодо друкованої літератури щодо призову див., наприклад, Shannon, 1965, Murdock, 1980, Geary, 1991 та Phisterer, 1996.
[2] Деякі солдати записувалися на службу, отримували винагороду (тобто премію за призов), потім зникали і знову записувалися в інше місце, звідси термін «стрибуни за премією». Часто це були люди, які вступали на службу від імені когось іншого (у ті часи можна було найняти заміну). Цікаво, що ті, хто отримував премію, навіть якщо вони не «стрибали», не вважалися найкращими воїнами.
No comments:
Post a Comment