День Д, 80 років тому

І ще один уривок, вже про сам День Д. Ясна річ, лише невеличка частина того, що, я сподіваюся, дійде до читача.

На схід від 50-ї дивізії на плацдармі «Джуно» висаджувалася 3-тя канадська піхотна дивізія генерала Р. Ф. Келлера.  Цей плацдарм, з центром у маленькому рибальському порті Курсель-сюр-Мер, мав ширину 10 км. На березі були піщані дюни, а оборонці (та ж таки 716-та дивізія) займали як бетонні бункери, так і укріплені прибережні будинки. Одначе для десанта, як вважалося, основну небезпеку мали мілини та морські рифи, тому висадку на «Джуно» призначили та 7:45, щоб мілини вже опинилися під хвилею припливу та могли бути пройденими десантними баржами.

Висадка відбулася о 7:55, як і на «Ґолді», двома бригадами: 7-мою біля містечка Курсель, та 8-мою біля селища Берньєр. Як і на сусідньому плацдармі, транспорти (майже третина) постраждали від мін. Висадка канадських військ була утруднена через кам'янисте дно, сильну течію, високі хвилі та численні мінні пастки. Десантні транспорти першого ешелону було винесено стрімкою течією безпосередньо під люфи німецької артилерії та кулеметів. На березі солдати потрапили під енфіладний вогонь, що призвело до великих втрат.

Полк Королівських Вінніпезьких Стрільців вів запеклу боротьбу за Курсель-сюр-Мер, де німці побудували 26-й бетонних бункерів з кулеметами й гарматами. Ще на самому березі від роти «Б» полку залишилися в живих лише один офіцер та 25 солдатів. З планом висадити танки-амфібії першими не повелося, але коли «Шермани-ДД» все ж таки зійшли на берег, вони надали неоціненну допомогу піхоті. Трохи на схід від вінніпезьців висадився полк Стрільців Королеви – якраз навпроти Курсель-сюр-Мер із найсильнішою обороною, але на щастя перед ними таки встигли висадитися танки 1-го гусарського полку (6-го канадського танкового полку). Після важкого бою містечко Берньєр-сюр-Мер було взято, а пізніше й Сант-Обен-сюр-Мер. Після зайняття цих містечок наступ розвивався успішно, і коли висадилися нові танкові підрозділи, їм навіть вдалося тимчасово перерізати шлях Байо-Кан. Один із танкових взводів 1-го гусарського полку став єдиним підрозділом союзників, що виконав поставлене перед ним завдання на «День Д».

У боях «Дня Д» брали участь також і канадці українського походження. Всього у канадській армії в Європі воювало проти нацистів від 35 до 50 тисяч канадських українців , тобто 11-14 відсотків чоловіків цієї громади домініону. Треба взяти до уваги, що воювати в Європу йшли з Канади лише добровольці. Українці воювали у складі всіх згаданих вище канадських полків. Серед канадців, що загинули в День Д, були Вільям Фещук з 1-го гусарського полку, Гаррі Франко, Стів Прокопчук та Майкл Макійчук з Вінніпезьких Стрільців, Едвард Владика та Джон Леськів зі Стрільців Королеви – усього 38 українських прізвищ у цей один день.

Надвечір 6 червня 1944 року 3-тя канадська дивізія коштом 715 поранених та 359 вбитих висадила 21400 своїх солдатів на плацдармі та встановила зв’язок з 50-ю британською на плацдармі «Ґолд» на захід від себе, але досягти східного сусіда, 3-тю британську піхотну дивізію генерала Дж. Г. Ренні, не вдалося.

.......................

На крайньому лівому (східному) фланзі атаки 1-ша бригада Спеціальної служби (командос) під проводом Саймона Фрейзера, лорда Ловата, зуміла з'єднатися з англійською 6-ю парашутною дивізією. На 70-ліття Дня Д у містечку Уїстреам було зведено пам’ятник на вшанування визволителів міста. На його постаменті стоїть бронзовий шотландський солдат у кілті з волинкою. Його прообразом є особистий волинщик лорда Ловата, Білл Міллін – він не дожив чотири роки до свого монумента, померши у 2010 році у 88-літньому віці. 6 червня 1944 року він висадився на берег Франції із першими командос, скочивши з борта десантного транспорта у воду. Зброї він не мав, лише церемоніальний кинджал та волинку. Ще поки його кілт піднімала вода, Білл, бредучи до берега посеред ворожих куль, що раз за разом влучали у його побратимів, заграв «Легіня з гір». Коли пісня скінчилася, лорд Ловат, перекрикуючи гук пострілів, наказав заграти ще. Білл тоді завів «Шлях на Острови», крокуючи по березі вздовж води. Німці були так здивовані появою волинщика, що вирішили, що то божевільний, і не стріляли по ньому – у всякому разі, так казали полонені. Білл підбадьорював своїх солдатів і в бою за Бенувіль, і на мості «Пегас», коли бригада з’єдналася з парашутистами. Один із цих солдатів, Том Данкан, пізніше згадував: «Важко передати, яке враження це справило. Це підняло наш дух та підсилило затятість. Ми відчували гордість, і згадали про рідний дім, і за що ми воюємо: за себе і за тих, кого ми любимо». 

................

Наступного для, 7 червня 1944 року, фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику: «Вторгнення затрималося на день. Мені це не подобається. Здається, V корпус США застряг. Нам не вистачило зусиль, і німці надто швидко реорганізували свою оборону». 

Хоча перед десантом союзне командування побоювалося, що втрати сягнуть десятків тисяч вбитих, реальні втрати союзників за день не перевищували 9500 чоловік. Вони були б вище, якби не ефект несподіванки та катастрофічний провал командування з німецького боку. 

Іан МакЛауд, що 6 червня 1944 року був офіцером штабу британської 50-ї дивізії на плацдармі «Ґолд», і скінчив життя на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) Сполученого королівства, згадував через 20 років на сторінках часопису «Спектейтор»: «Я глянув на годинника. Було рівно опівночі. Я пережив «День Д». Ми очікували до 40 відсотків втрат під час висадки, і я чомусь був впевнений, що мене вб’ють. Тепер, так само ірраціонально, я повірив, що переживу цю війну. Я побачу нашу другу дитину, що мала народитися у жовтні. Буде життя по війні. «День Д» завершився».

Записка, написана генералом Айзенгавером, виявилася непотрібною. Він знайшов її у своєму гаманці через місяць, і віддав ад’ютантові – бо що ще було з нею робити.

Напередодні Дня Д

Дасть Бог, в цьому році буде надруковано

Під час планування операції виявилися розбіжності між думкою флоту, авіації та сухопутних військ. Флот вважав за краще діяти вдень, щоб можна було найбільш ефективно використати гармати своїх кораблів для подавлення ворожої оборони. Але два Інші роди війська вважали, що висадка вночі стане більшою несподіванкою для німців. Зрештою знайшли компроміс. Морський десант мав відбутися рано вранці, через кілька годин після того, як вночі висадиться повітряний десант. Точна дата «Дня Д» залежала від погоди і того, що лише протягом трьох днів на місяць приплив збігався з повним місяцем. Десант треба було висадити під час відливу, щоб було видно більшість перешкод та загороджень, поставлених німцями на березі. Тому операція була можлива лише між 4 і 7 червня 1944 року.

Взагалі-то первісний термін десанту був травень 1944 року, але не вистачало часу збудувати необхідну кількість десантних транспортів. Тому операцію було відкладено до червня, і 17 травня 1944 року Айзенгавер визначив 5 червня як незмінну дату для початку операції. Але 4 червня 1944 року начальник імперського штабу фельдмаршал Алан Брук написав у своєму щоденнику: «Операція форсування Ла-Маншу, День Д, мала розпочатися в ніч на 4/5, але була погана погода, сильний вітер і темні, густі хмари. Тому операцію довелося відкласти».

О першій ночі 3 червня 1944 року заступниця начальника поштового відділення на західному узбережжі Ейре (Ірландії) Морін Флейвін помітила, що показник барометра різко впав. Морін, якій саме в цей день виповнилося 21 рік, розбудила свого нареченого, Теда Свіні, що наглядав за береговим маяком. Той підтвердив, що Морін правильно зчитала показник повітряно тиску, і цю інформацію, як годиться, було переслано в центр графства, а звідти у Ірландську Метеорологічну Службу в Дубліні. Нейтральна Ейре одначе ділилася метеорологічними даними з Британією, і о 11-й ранку Морін зателефонували, і жіночий голос з англійським акцентом попросив її ще раз перевірити її показники – вони були незмінними. Потім Морін передзвонили ще раз, і знову барометр вказував низький тиск.

Тим часом у Лондоні груп-капітан  Джеймс Мартін Стаґґ, головний метеоролог операції «Оверлорд», зробив висновок, що 5 червня 1944 року, коли оптимальний приплив співпадав із повним місяцем, над Ла Маншем буде буря. Якщо умови для десанту навколо цього числа будуть несприятливі, доведеться переносити його на цілий місяць, до нового повного місяця. Цей додатковий місяць дав би ворогу можливість додатково укріпити узбережжя – «настільки поганий варіант, що не хотілося про нього й думати», як казав генерал Айзенгавер. Але справді над протокою пронеслася найсильніша за 20 років буря, що таки змусила Айзенгавера 4 червня 1944 року скасувати призначений на наступний день десант, відклавши його на 24 години. Солдати, скупчені на палубах транспортів і барж, та парашутисти у палатках на аеродромах біля літаків, чекали нового наказу, і треба було відкликати деякі кораблі, які вже були в морі. 

Але того ж 4 червня Морін побачила, що барометр показав поступове підвищення тиску, та й дощ стих. Ця інформація так само пішла в Британію. Наступного дня Метеорологічна служба союзників повідомляє командування про «вікно» пристойної погоди, і Айзенгавер дає зелене світло на десант.  Він начебто пробурчав: «Мені це не подобається, але добре, рушаймо». За кілька годин армада з 3000 десантних транспортів, 2500 інших суден і 500 військово-морських кораблів почала відходити від портів південної Англії. 

Треба сказати, що німці не мали цієї інформації про погоду в Атлантиці, тому вважали, що негода продовжиться й далі. Саме тому багато німецьких командувачів вирішили дати собі трохи відпочинку. Роммель поїхав на зустріч з Гітлером, по дорозі зупинившися в Герлінґені, щоб привітати дружину з її днем народження. Його відсутність на місці подій під час десанту ще трішки схилила шальки терезів на бік аліянтів.

Зараз подеколи можна почути (а у совіцьких наративах ця тема була присутня постійно ) що успіх десанту в Нормандії було фактично ґарантовано, що у німців не було жодного шансу йому протидіяти, настільки великою була перевага американсько-британських сил. Але тоді ті, хто ось-ось мав почати визволення Європи, зовсім не вважали, що успіх є ґарантованим.

Фанні Г’юґілл, що під час війни працювала у штабі адмірала Рамсі , згадувала про ніч перед десантом: «Це була напружена ніч, настрій був стриманий, але впевнений. Рамсі пішов спати, сказавши, щоб його збудили о п’ятій ранку, якщо все добре, і раніше, якщо ні». Але після тієї ночі протягом наступних тижнів вона не могла у своїх спогадах виокремити щось конкретне, настільки все злилося в напрузі постійної роботи.

Клементина, дружина Вінстона Черчілля, вранці 5 червня 1944 року написала до свого чоловіка: «Мій дорогий, Я так переживаю за тебе у цей агонізуючий момент – так сповнена передчуття, що не можу радіти через Рим!  Я чекаю зустрічі з тобою на вечері – Напиши гарного листа бідному королеві! З ніжною любов’ю, Клеммі».

Фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику напередодні великого десанту: «Важко повірити, що за кілька годин почнеться інвазія через Ла-Манш. Я маю важкі відчуття щодо всієї операції. В кращому разі вона досягне набагато меншого, ніж на те сподівається основна маса людей, а саме ті, що нічого не знають про її труднощі. В гіршому це може бути найгірша катастрофа всієї війни. Я молю Бога, щоб вона скінчилася щасливо».

Генерал Айзенгавер також аж ніяк не був певен успіху, і навіть заздалегідь написав чернетку свєї заяви на випадок невдачі: «Наші десанти в районі Шербур-Гавр не змогли достатньо закріпитися, і я відвів війська. Моє рішення атакувати в цей момент та у цьому місці базувалося на найкращій наявній інформації. Війська, авіація та флот зробили все, що відвага та присвята обов’язкові можуть зробити. Якщо за цю спробу треба шукати вину чи помилку, то вони лише мої». Те, що він датував її 5 липня, а не червня, лише свідчить про його стан напередодні безпрецедентної досі події.