І ще один уривок, вже про сам День Д. Ясна річ, лише невеличка частина того, що, я сподіваюся, дійде до читача.
На схід від 50-ї дивізії на плацдармі «Джуно» висаджувалася 3-тя канадська піхотна дивізія генерала Р. Ф. Келлера. Цей плацдарм, з центром у маленькому рибальському порті Курсель-сюр-Мер, мав ширину 10 км. На березі були піщані дюни, а оборонці (та ж таки 716-та дивізія) займали як бетонні бункери, так і укріплені прибережні будинки. Одначе для десанта, як вважалося, основну небезпеку мали мілини та морські рифи, тому висадку на «Джуно» призначили та 7:45, щоб мілини вже опинилися під хвилею припливу та могли бути пройденими десантними баржами.
Висадка відбулася о 7:55, як і на «Ґолді», двома бригадами: 7-мою біля містечка Курсель, та 8-мою біля селища Берньєр. Як і на сусідньому плацдармі, транспорти (майже третина) постраждали від мін. Висадка канадських військ була утруднена через кам'янисте дно, сильну течію, високі хвилі та численні мінні пастки. Десантні транспорти першого ешелону було винесено стрімкою течією безпосередньо під люфи німецької артилерії та кулеметів. На березі солдати потрапили під енфіладний вогонь, що призвело до великих втрат.
Полк Королівських Вінніпезьких Стрільців вів запеклу боротьбу за Курсель-сюр-Мер, де німці побудували 26-й бетонних бункерів з кулеметами й гарматами. Ще на самому березі від роти «Б» полку залишилися в живих лише один офіцер та 25 солдатів. З планом висадити танки-амфібії першими не повелося, але коли «Шермани-ДД» все ж таки зійшли на берег, вони надали неоціненну допомогу піхоті. Трохи на схід від вінніпезьців висадився полк Стрільців Королеви – якраз навпроти Курсель-сюр-Мер із найсильнішою обороною, але на щастя перед ними таки встигли висадитися танки 1-го гусарського полку (6-го канадського танкового полку). Після важкого бою містечко Берньєр-сюр-Мер було взято, а пізніше й Сант-Обен-сюр-Мер. Після зайняття цих містечок наступ розвивався успішно, і коли висадилися нові танкові підрозділи, їм навіть вдалося тимчасово перерізати шлях Байо-Кан. Один із танкових взводів 1-го гусарського полку став єдиним підрозділом союзників, що виконав поставлене перед ним завдання на «День Д».
У боях «Дня Д» брали участь також і канадці українського походження. Всього у канадській армії в Європі воювало проти нацистів від 35 до 50 тисяч канадських українців , тобто 11-14 відсотків чоловіків цієї громади домініону. Треба взяти до уваги, що воювати в Європу йшли з Канади лише добровольці. Українці воювали у складі всіх згаданих вище канадських полків. Серед канадців, що загинули в День Д, були Вільям Фещук з 1-го гусарського полку, Гаррі Франко, Стів Прокопчук та Майкл Макійчук з Вінніпезьких Стрільців, Едвард Владика та Джон Леськів зі Стрільців Королеви – усього 38 українських прізвищ у цей один день.
Надвечір 6 червня 1944 року 3-тя канадська дивізія коштом 715 поранених та 359 вбитих висадила 21400 своїх солдатів на плацдармі та встановила зв’язок з 50-ю британською на плацдармі «Ґолд» на захід від себе, але досягти східного сусіда, 3-тю британську піхотну дивізію генерала Дж. Г. Ренні, не вдалося.
.......................
На крайньому лівому (східному) фланзі атаки 1-ша бригада Спеціальної служби (командос) під проводом Саймона Фрейзера, лорда Ловата, зуміла з'єднатися з англійською 6-ю парашутною дивізією. На 70-ліття Дня Д у містечку Уїстреам було зведено пам’ятник на вшанування визволителів міста. На його постаменті стоїть бронзовий шотландський солдат у кілті з волинкою. Його прообразом є особистий волинщик лорда Ловата, Білл Міллін – він не дожив чотири роки до свого монумента, померши у 2010 році у 88-літньому віці. 6 червня 1944 року він висадився на берег Франції із першими командос, скочивши з борта десантного транспорта у воду. Зброї він не мав, лише церемоніальний кинджал та волинку. Ще поки його кілт піднімала вода, Білл, бредучи до берега посеред ворожих куль, що раз за разом влучали у його побратимів, заграв «Легіня з гір». Коли пісня скінчилася, лорд Ловат, перекрикуючи гук пострілів, наказав заграти ще. Білл тоді завів «Шлях на Острови», крокуючи по березі вздовж води. Німці були так здивовані появою волинщика, що вирішили, що то божевільний, і не стріляли по ньому – у всякому разі, так казали полонені. Білл підбадьорював своїх солдатів і в бою за Бенувіль, і на мості «Пегас», коли бригада з’єдналася з парашутистами. Один із цих солдатів, Том Данкан, пізніше згадував: «Важко передати, яке враження це справило. Це підняло наш дух та підсилило затятість. Ми відчували гордість, і згадали про рідний дім, і за що ми воюємо: за себе і за тих, кого ми любимо».
................
Наступного для, 7 червня 1944 року, фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику: «Вторгнення затрималося на день. Мені це не подобається. Здається, V корпус США застряг. Нам не вистачило зусиль, і німці надто швидко реорганізували свою оборону».
Хоча перед десантом союзне командування побоювалося, що втрати сягнуть десятків тисяч вбитих, реальні втрати союзників за день не перевищували 9500 чоловік. Вони були б вище, якби не ефект несподіванки та катастрофічний провал командування з німецького боку.
Іан МакЛауд, що 6 червня 1944 року був офіцером штабу британської 50-ї дивізії на плацдармі «Ґолд», і скінчив життя на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) Сполученого королівства, згадував через 20 років на сторінках часопису «Спектейтор»: «Я глянув на годинника. Було рівно опівночі. Я пережив «День Д». Ми очікували до 40 відсотків втрат під час висадки, і я чомусь був впевнений, що мене вб’ють. Тепер, так само ірраціонально, я повірив, що переживу цю війну. Я побачу нашу другу дитину, що мала народитися у жовтні. Буде життя по війні. «День Д» завершився».
Записка, написана генералом Айзенгавером, виявилася непотрібною. Він знайшов її у своєму гаманці через місяць, і віддав ад’ютантові – бо що ще було з нею робити.
