День Д, 80 років тому

І ще один уривок, вже про сам День Д. Ясна річ, лише невеличка частина того, що, я сподіваюся, дійде до читача.

На схід від 50-ї дивізії на плацдармі «Джуно» висаджувалася 3-тя канадська піхотна дивізія генерала Р. Ф. Келлера.  Цей плацдарм, з центром у маленькому рибальському порті Курсель-сюр-Мер, мав ширину 10 км. На березі були піщані дюни, а оборонці (та ж таки 716-та дивізія) займали як бетонні бункери, так і укріплені прибережні будинки. Одначе для десанта, як вважалося, основну небезпеку мали мілини та морські рифи, тому висадку на «Джуно» призначили та 7:45, щоб мілини вже опинилися під хвилею припливу та могли бути пройденими десантними баржами.

Висадка відбулася о 7:55, як і на «Ґолді», двома бригадами: 7-мою біля містечка Курсель, та 8-мою біля селища Берньєр. Як і на сусідньому плацдармі, транспорти (майже третина) постраждали від мін. Висадка канадських військ була утруднена через кам'янисте дно, сильну течію, високі хвилі та численні мінні пастки. Десантні транспорти першого ешелону було винесено стрімкою течією безпосередньо під люфи німецької артилерії та кулеметів. На березі солдати потрапили під енфіладний вогонь, що призвело до великих втрат.

Полк Королівських Вінніпезьких Стрільців вів запеклу боротьбу за Курсель-сюр-Мер, де німці побудували 26-й бетонних бункерів з кулеметами й гарматами. Ще на самому березі від роти «Б» полку залишилися в живих лише один офіцер та 25 солдатів. З планом висадити танки-амфібії першими не повелося, але коли «Шермани-ДД» все ж таки зійшли на берег, вони надали неоціненну допомогу піхоті. Трохи на схід від вінніпезьців висадився полк Стрільців Королеви – якраз навпроти Курсель-сюр-Мер із найсильнішою обороною, але на щастя перед ними таки встигли висадитися танки 1-го гусарського полку (6-го канадського танкового полку). Після важкого бою містечко Берньєр-сюр-Мер було взято, а пізніше й Сант-Обен-сюр-Мер. Після зайняття цих містечок наступ розвивався успішно, і коли висадилися нові танкові підрозділи, їм навіть вдалося тимчасово перерізати шлях Байо-Кан. Один із танкових взводів 1-го гусарського полку став єдиним підрозділом союзників, що виконав поставлене перед ним завдання на «День Д».

У боях «Дня Д» брали участь також і канадці українського походження. Всього у канадській армії в Європі воювало проти нацистів від 35 до 50 тисяч канадських українців , тобто 11-14 відсотків чоловіків цієї громади домініону. Треба взяти до уваги, що воювати в Європу йшли з Канади лише добровольці. Українці воювали у складі всіх згаданих вище канадських полків. Серед канадців, що загинули в День Д, були Вільям Фещук з 1-го гусарського полку, Гаррі Франко, Стів Прокопчук та Майкл Макійчук з Вінніпезьких Стрільців, Едвард Владика та Джон Леськів зі Стрільців Королеви – усього 38 українських прізвищ у цей один день.

Надвечір 6 червня 1944 року 3-тя канадська дивізія коштом 715 поранених та 359 вбитих висадила 21400 своїх солдатів на плацдармі та встановила зв’язок з 50-ю британською на плацдармі «Ґолд» на захід від себе, але досягти східного сусіда, 3-тю британську піхотну дивізію генерала Дж. Г. Ренні, не вдалося.

.......................

На крайньому лівому (східному) фланзі атаки 1-ша бригада Спеціальної служби (командос) під проводом Саймона Фрейзера, лорда Ловата, зуміла з'єднатися з англійською 6-ю парашутною дивізією. На 70-ліття Дня Д у містечку Уїстреам було зведено пам’ятник на вшанування визволителів міста. На його постаменті стоїть бронзовий шотландський солдат у кілті з волинкою. Його прообразом є особистий волинщик лорда Ловата, Білл Міллін – він не дожив чотири роки до свого монумента, померши у 2010 році у 88-літньому віці. 6 червня 1944 року він висадився на берег Франції із першими командос, скочивши з борта десантного транспорта у воду. Зброї він не мав, лише церемоніальний кинджал та волинку. Ще поки його кілт піднімала вода, Білл, бредучи до берега посеред ворожих куль, що раз за разом влучали у його побратимів, заграв «Легіня з гір». Коли пісня скінчилася, лорд Ловат, перекрикуючи гук пострілів, наказав заграти ще. Білл тоді завів «Шлях на Острови», крокуючи по березі вздовж води. Німці були так здивовані появою волинщика, що вирішили, що то божевільний, і не стріляли по ньому – у всякому разі, так казали полонені. Білл підбадьорював своїх солдатів і в бою за Бенувіль, і на мості «Пегас», коли бригада з’єдналася з парашутистами. Один із цих солдатів, Том Данкан, пізніше згадував: «Важко передати, яке враження це справило. Це підняло наш дух та підсилило затятість. Ми відчували гордість, і згадали про рідний дім, і за що ми воюємо: за себе і за тих, кого ми любимо». 

................

Наступного для, 7 червня 1944 року, фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику: «Вторгнення затрималося на день. Мені це не подобається. Здається, V корпус США застряг. Нам не вистачило зусиль, і німці надто швидко реорганізували свою оборону». 

Хоча перед десантом союзне командування побоювалося, що втрати сягнуть десятків тисяч вбитих, реальні втрати союзників за день не перевищували 9500 чоловік. Вони були б вище, якби не ефект несподіванки та катастрофічний провал командування з німецького боку. 

Іан МакЛауд, що 6 червня 1944 року був офіцером штабу британської 50-ї дивізії на плацдармі «Ґолд», і скінчив життя на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) Сполученого королівства, згадував через 20 років на сторінках часопису «Спектейтор»: «Я глянув на годинника. Було рівно опівночі. Я пережив «День Д». Ми очікували до 40 відсотків втрат під час висадки, і я чомусь був впевнений, що мене вб’ють. Тепер, так само ірраціонально, я повірив, що переживу цю війну. Я побачу нашу другу дитину, що мала народитися у жовтні. Буде життя по війні. «День Д» завершився».

Записка, написана генералом Айзенгавером, виявилася непотрібною. Він знайшов її у своєму гаманці через місяць, і віддав ад’ютантові – бо що ще було з нею робити.

Напередодні Дня Д

Дасть Бог, в цьому році буде надруковано

Під час планування операції виявилися розбіжності між думкою флоту, авіації та сухопутних військ. Флот вважав за краще діяти вдень, щоб можна було найбільш ефективно використати гармати своїх кораблів для подавлення ворожої оборони. Але два Інші роди війська вважали, що висадка вночі стане більшою несподіванкою для німців. Зрештою знайшли компроміс. Морський десант мав відбутися рано вранці, через кілька годин після того, як вночі висадиться повітряний десант. Точна дата «Дня Д» залежала від погоди і того, що лише протягом трьох днів на місяць приплив збігався з повним місяцем. Десант треба було висадити під час відливу, щоб було видно більшість перешкод та загороджень, поставлених німцями на березі. Тому операція була можлива лише між 4 і 7 червня 1944 року.

Взагалі-то первісний термін десанту був травень 1944 року, але не вистачало часу збудувати необхідну кількість десантних транспортів. Тому операцію було відкладено до червня, і 17 травня 1944 року Айзенгавер визначив 5 червня як незмінну дату для початку операції. Але 4 червня 1944 року начальник імперського штабу фельдмаршал Алан Брук написав у своєму щоденнику: «Операція форсування Ла-Маншу, День Д, мала розпочатися в ніч на 4/5, але була погана погода, сильний вітер і темні, густі хмари. Тому операцію довелося відкласти».

О першій ночі 3 червня 1944 року заступниця начальника поштового відділення на західному узбережжі Ейре (Ірландії) Морін Флейвін помітила, що показник барометра різко впав. Морін, якій саме в цей день виповнилося 21 рік, розбудила свого нареченого, Теда Свіні, що наглядав за береговим маяком. Той підтвердив, що Морін правильно зчитала показник повітряно тиску, і цю інформацію, як годиться, було переслано в центр графства, а звідти у Ірландську Метеорологічну Службу в Дубліні. Нейтральна Ейре одначе ділилася метеорологічними даними з Британією, і о 11-й ранку Морін зателефонували, і жіночий голос з англійським акцентом попросив її ще раз перевірити її показники – вони були незмінними. Потім Морін передзвонили ще раз, і знову барометр вказував низький тиск.

Тим часом у Лондоні груп-капітан  Джеймс Мартін Стаґґ, головний метеоролог операції «Оверлорд», зробив висновок, що 5 червня 1944 року, коли оптимальний приплив співпадав із повним місяцем, над Ла Маншем буде буря. Якщо умови для десанту навколо цього числа будуть несприятливі, доведеться переносити його на цілий місяць, до нового повного місяця. Цей додатковий місяць дав би ворогу можливість додатково укріпити узбережжя – «настільки поганий варіант, що не хотілося про нього й думати», як казав генерал Айзенгавер. Але справді над протокою пронеслася найсильніша за 20 років буря, що таки змусила Айзенгавера 4 червня 1944 року скасувати призначений на наступний день десант, відклавши його на 24 години. Солдати, скупчені на палубах транспортів і барж, та парашутисти у палатках на аеродромах біля літаків, чекали нового наказу, і треба було відкликати деякі кораблі, які вже були в морі. 

Але того ж 4 червня Морін побачила, що барометр показав поступове підвищення тиску, та й дощ стих. Ця інформація так само пішла в Британію. Наступного дня Метеорологічна служба союзників повідомляє командування про «вікно» пристойної погоди, і Айзенгавер дає зелене світло на десант.  Він начебто пробурчав: «Мені це не подобається, але добре, рушаймо». За кілька годин армада з 3000 десантних транспортів, 2500 інших суден і 500 військово-морських кораблів почала відходити від портів південної Англії. 

Треба сказати, що німці не мали цієї інформації про погоду в Атлантиці, тому вважали, що негода продовжиться й далі. Саме тому багато німецьких командувачів вирішили дати собі трохи відпочинку. Роммель поїхав на зустріч з Гітлером, по дорозі зупинившися в Герлінґені, щоб привітати дружину з її днем народження. Його відсутність на місці подій під час десанту ще трішки схилила шальки терезів на бік аліянтів.

Зараз подеколи можна почути (а у совіцьких наративах ця тема була присутня постійно ) що успіх десанту в Нормандії було фактично ґарантовано, що у німців не було жодного шансу йому протидіяти, настільки великою була перевага американсько-британських сил. Але тоді ті, хто ось-ось мав почати визволення Європи, зовсім не вважали, що успіх є ґарантованим.

Фанні Г’юґілл, що під час війни працювала у штабі адмірала Рамсі , згадувала про ніч перед десантом: «Це була напружена ніч, настрій був стриманий, але впевнений. Рамсі пішов спати, сказавши, щоб його збудили о п’ятій ранку, якщо все добре, і раніше, якщо ні». Але після тієї ночі протягом наступних тижнів вона не могла у своїх спогадах виокремити щось конкретне, настільки все злилося в напрузі постійної роботи.

Клементина, дружина Вінстона Черчілля, вранці 5 червня 1944 року написала до свого чоловіка: «Мій дорогий, Я так переживаю за тебе у цей агонізуючий момент – так сповнена передчуття, що не можу радіти через Рим!  Я чекаю зустрічі з тобою на вечері – Напиши гарного листа бідному королеві! З ніжною любов’ю, Клеммі».

Фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику напередодні великого десанту: «Важко повірити, що за кілька годин почнеться інвазія через Ла-Манш. Я маю важкі відчуття щодо всієї операції. В кращому разі вона досягне набагато меншого, ніж на те сподівається основна маса людей, а саме ті, що нічого не знають про її труднощі. В гіршому це може бути найгірша катастрофа всієї війни. Я молю Бога, щоб вона скінчилася щасливо».

Генерал Айзенгавер також аж ніяк не був певен успіху, і навіть заздалегідь написав чернетку свєї заяви на випадок невдачі: «Наші десанти в районі Шербур-Гавр не змогли достатньо закріпитися, і я відвів війська. Моє рішення атакувати в цей момент та у цьому місці базувалося на найкращій наявній інформації. Війська, авіація та флот зробили все, що відвага та присвята обов’язкові можуть зробити. Якщо за цю спробу треба шукати вину чи помилку, то вони лише мої». Те, що він датував її 5 липня, а не червня, лише свідчить про його стан напередодні безпрецедентної досі події.

Шевченкове «Посланіє» та його можливе джерело

Автор хоче од самого початку застерегти шановних читачів, що він не є літературознавцем, істориком літераттури, шевченкознавцем чи ще якимсь дипломованим –знавцем, і відповідно висловлює саму лише власну думку. Але надто вже кортить її висловити, бо натрапилася вона вже якийсь час як. Просто автор є, на превеликий жаль, не надто працьовитим, ну або ж – як вже сказано, тема цього допису не є чимось, чим автор займається професійно, тож для такої забаганки треба вибрати час із свого вільного часу. Але на шевченківський ювілей автор вирішив, що часконче потрібно знайти. І знайшов. Так що читайте, як є таке бажання, шановні читачі й читачки.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» є одним з кількох програмних, найважливіших та найцхастіше згадуваних поезій Тараса Григоровича Шевченка. Відповідно, воно вивчалося й вивчається поколіннями шевченкознавців, цитується, трактується, піддається розтину та автопсії, щоб краще зрозуміти, що ж саме хотів цією короткою поемою сказати Кобзар. Дослідники густим гребінцем проходилися й проходяться кожним рядком поеми, коментуючи вісможливі референції, що зустрічаються в ній чи можуть зустрічатися на думку дослідників.

Але автор не зміг знайти обговорення того, що по-перше, стирчить з першого рядка, б’ючи прямо в очі, і по-друге, надає надзвичайно важливого контексту до всього змісту поеми. А по третє, заставляє подумати про те, наскільки тойзвичнийбагатьом «дід в кожусі» був у контексті сучасної йому європейської думки – і на якому фланзі її він був.

Напевно, доволі загадок. Сама назва вірша в основній своїй частині є цитуванням може найбільш впізнаваного рядка з роботи ірландського політика та філософа XVIII століття Едмунда Берка «Міркування щодо французької революції», написаної у 1790 році. Саме там Берк писав: «Суспільство справді є угодою <...> Оскільки мета такого партнерства може бути досягнута лише через багато поколінь, воно стає партнерством не лише між тими, хто живе зараз, але між тими, хто живе, тими, хто помер, і тими, хто ще має народитися <...> Якщо змінювати державний устрій так часто, як кому заманеться, <...> то жодне покоління не матиме зв’язку з іншими. Люди будуть не ліпшими од мух улітку.» Нині живе покоління успадкувало все, що воно має, від попередніх поколінь, і має обов’язок передати цю спадщину наступним поколінням. Під спадщиною Берк розумів не лише економічне багатство, але й мову, традиції, мораль, звичаї, ширше – культуру.

Але ж, скаже хтось, Берк вважається провідним ідеологом консерватизму, тоді як Шевченко знаменито закликав у своєму «Заповіті»: «Поховайте, та вставайте,/Кайдани порвіте,/ І вражою злою кров’ю/ Волю окропіте», то як це можна поєднати? Тим більше, що в тому ж «Посланії» він також писав: «Розкуються незабаром/ Заковані люде,/ Настане суд, заговорять/ І Дніпро, і гори,/ І потече сторіками/ Кров у синє море/ Дітей ваших...» Де ж тут консерватизм? Одначе, уважне читання Берка дає достатньо чіткі орієнтири.

Перш за все, Берк не був противником кожної революції. Він, навпаки, підтримав повстання жителів тринадцяти американських колоній проти британського уряду – бо на його думку це повстання було необхідне для захисту традиційних англійських вольностей проти надто могутнього центрального уряду. Що він закидав революціонерам у Франції, так це те, що їхнє повстання проти короля витікало не з прадавніх свобод, а від раціоналістських принципів, вигаданих окремими мудрагелями, що повністю відкидали ті традиції державного життя, що вже склалися, і що головне – працювали, на користь чогось ще небувалого, і щодо якого не було жодних гарантій, що воно працюватиме.

За словами Берка, французькі революціонери нищили державні інституції, що витримали перевірку часом, щоб, користуючись своєю швидкоплинною політичною владою, реалізувати до того небувалу абстрактну схему, що спиралася на концепцію «прав людини» та суверенності народу. На його думку, не лише руйнувалася державна система, але відбувалося також бездумне знищення усієї матеріальної та духовної спадщини суспільства, що накопичувалася століттями важкою кропіткою працею попередніх поколінь. Берк протиставляв руйнівній французькій революції британську традицію поступових еволюційних змін, де зберігалася повага до приватної власності та суспільної єрархії. Ці зміни, за Берком, відбувалися під проводом спадкової аристократії – як от під час «Славної революції» 1688 року, яку Берк також схвалював.

Але ж у «Посланії» Шевченко саме й звертається до такої аристократії, до української шляхти, яку він, з одного боку, ганьбить за те, що вона безжально визискує селян-кріпаків, що – як «найменший брат» належать до одного з ними народу – і які, якщо шляхта, потомки козацької старшини, не «схаменеться», можуть повстати проти них, із великим кровопролиттям. Шевченко мав тому наочне підтвердження. Поема була написана у грудні 1845 року, а вже за два місяці у тодішній австрійській Західній Галичині відбулося криваве селянське повстання. Шевченко переписав поему набіло ще через пару місяців після цієї «Галицької рабації», і про цю подію мав знати як він, так і ті, до кого його поема була адресована.

Проте Шевченко застерігає не лише проти того, щоб ніяк не змінювати ставлення до кріпаків. Він також, разом з Берком, застерігає проти некритичного затягання на рідні терени чужинських ідей перевлаштування суспільства, як спробували французькі якобинці. Тут можна згадати також слова тодішнього австрійського канцлера Меттерніха щодо спроб ліберальних революцій у державах тодішньої Італії: «Люди, що не вміють ні читати, ні писати, і для яких останнім аргументом є кинджал – гарний матеріал для конституційних принципів! <...> Англійська конституція це результат багатосотлітньої роботи. Не існує універсального рецепта для конституцій». Так що шевченкові рядки, критичні щодо некритичного сприйняття того, що «німець скаже», можна читати саме в такому контексті.

Адже Шевченко не відкидає «чужої мудрості», навпаки, він заклилає навчатися чужому, але при тому не забувати свого. Українська аристократія має «обняти» селянство, і разом побудувати справедливіший устрій, який Шевченко вбачає у ідеалізованій версії гетьманської України. При тому Шевченко має абсолютно тверезий погляд на рeальну історію, і вбачає джерело нещасть України у зраді козацькою старшиною («раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани ясновеьможнії гетьмани!») інтересів народу. Саме тому вони теж «ходять в ярмі». Шевченко впевнений, що адресати його поеми свідомі цього ярма, та також мріють його скинути – і пропонує, як це може бути зроблене, тобто поверненням до статих козацьких традицій справедливої державності (хай навіть і уявних).

При тому виникає питання, а як же шевченко міг ознайомитися з роботою Берка. Російською її перекладено лише в ХХ столітті. Берк в Росії взагалі не був надто знаний. Гасла про нього немає, скажімо, в енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона, що дає достатній зліпок всесвіту знань в Російській імперії початку ХХ століття. Можливо, Шевченко читав виклад польською чи французькою, але це ще було б цікаво дослідити детальніше. В кожному разі його знайомство з цим важливим твором європейської консервативної думки, з точки зору автора, висвітлює його світогляд по новому. 

В якості тізера

День 7 января 1558 года может считаться совсем-совсем окончательным окончанием войны. Двести одиннадцать лет английского контроля над городом, ставшим английским после тяжёлой осады, и после неё бывшим фактически английским городом, пересаженным на французскую почву, подошли к концу. Впочем, память о войне осталась. Да и не то чтобы после 1558 года Англия и Франция больше не воевали – наоборот, вскоре английские войска пришли на помощь французским протестантам во время гражданских войн во Франции (последний раунд такой помощи, закончившийся полным провалом, хорошо известен большинству читателей из «Трёх мушкетёров» Александра Дюма). А начиная с конца следующего столетия после потери Кале началась практически непрерывная (во всяком случае, в перерывами, по длительности вполне напоминавшими перерывы и перемирия в ходе Столетней войны) борьба между двумя государствами, закончившаяся только когда смолкли пушки на поле Ватерлоо в 1815 году – недалеко от того же Кале. А самая последняя попытка объединения Британии и Франции в единое государство (если не считать неудачного эксперимента с Европейским Союзом) состоялась вообще совсем недавно. Британский премьер-министр Уинстон Черчилль, пытаясь предотвратить капитуляцию Франции перед ударами немецкой армии, предложил 16 июня 1940 года создать неразрывный союз между двумя государствами. Но французские министры отвергли это предложение, расценив его как попытку Британии захватить французскую колониальную империю.

Ради чего была эта война? Интересна ли она по иной причине, чем простое любопытство и любование старинными доспехами, костюмами и их носителями и носительницами? Начавшись как династическая война между потомками одного из последних Капетингов, война к своему концу превратилась в войну между нациями. Жители Франции стали (с существенными оговорками, но тем не менее) французами, тогда как англичане стали ещё более англичанами. Уже Эдуард Третий, говоривший по-английски с сильным французским акцентом, и то довольно плохо, постановил, что английский язык должен стать языком судебных процессов, сменив в этой роли нормандский вариант французского, бывший языком государственной администрации начиная с 1066 года. Для правнука Эдуарда Третьего, Генриха Пятого, приведшего свою армию к триумфу под Азенкуром, английский язык уже был родным. Во Франции была сломана традиционная феодальная структура из герцогств, графств и прочих полунезависимых владений, и из плавильного котла войны постепенно возникло нечто, могущее считаться Францией уже не чисто формально. Война дала огромный толчок развитию современного государственного аппарата – жизненно необходимого для сбора финансовых стедств для войны, и для управления государством, когда суверен занят военными делами (впрочем, это более касалось Франции, в Англии зачатки такой системы были созданы лет за двести до начала Столетней войны). Это была также и война о том, французскому или английскому королю будут подчиняться различные территории, от Фландрии на севере до Бретани на западе и Гаскони на юге. Велась она и за контроль над наиболее экономически развитыми центрами тогдашней Европы, и над торговыми потоками, так как таможенные сборы от экспорта и импорта шерсти и вина давали значительную часть государственных доходов. 

Столетнюю войну помнят до сих пор в обеих странах, хотя и по-разному. Во Франции помнят о Жанне д’Арк. Святой Жанне, спасшей страну от порабощения жестоким врагом. В самый тяжёлый период Второй мировой войны, когда Франция была разбита и лежала под сапогом нацистской Германии, генерал Шарль де Голль, поднявший знамя «Сражающейся Франции», сделал эмблемой французского Сопротивления «Крест Лотарингии» – в память о родном регионе Жанны. Впрочем, когда кто-то из коллег британского премьер-миистра Уинстона Черчилля (поддерживавшего де Голля всю войну, несмотря на крайнее к нему подозрение со стороны его союзников-американцев) сказал, что де Голль – это современная инкарнация Жанны д’Арк, Черчилль мрачно заметил, что «нам пришлось сжечь предыдущую версию».

В Англии больше помнят о битве при Азенкуре, которая считается примером противостояния маленькой, но упорной английской «банды братьев», по Шекспиру, лучников из простонародья, разбивших многократно превосходящую её армию французских аристократов. Последня реинкарнация такого представления – это, пожалуй, недавний фильм «Король», экранизация для «Нетфликс» исторических хроник Шекспира о Генрихе Четвёртом и Генрихе Пятом, которая даже успела вызвать протесты во французских медиа за «франкофобию».

Но о сражении при Азенкуре вспоминали и в трудные минуты истории. Когда в Первую мировую британская армия в августе 1914 года отступала перед казалось бы непобедимыми немцами, в лондонской газете «Evening News» появился рассказ Артура Мэкена «Лучники», в котором описывается, как на помощь британским солдатам с неба спускаются призрачные воины – духи английских лучников Азенкура. Художественный рассказ был воспринят многими читателями как репортаж о реальном событии, и родилась легенда об «ангелах Монса» (бельгийского городка, возле которого британцы вступили в свой первый бой в Первой мировой войне). О Столетней войне вспоминали и позже, когда в мае 1940 года британским войскам пришлось отчаяно оборонять Булонь и Кале, чтобы дать возможность спастись своим товарищам, прижатым к морю у Дюнкерка. А названия нормандских твердынь Кана и Фалеза вспоминались, когда их освобождали союзники летом 1944 года.

Но, наверное, раиболее распространённая в массовом английском сознании легенда о Столетней войне это народное (и, в общем, достаточно фантастическое) объяснение распространённого в Англии неприличного жеста. Если в остальном мире, чтобы оскорбить собеседника, часто показывают один (средний) палец – жест, заимствованный из американских фильмов и сериалов – то в старой доброй Англии эту работу выполняют два пальца, средний и указательный. Поэтому когда уже упоминавшийся Уинстон Черчилль сделал во время Второй мировой своей трейдмаркой знаменитый жест «V for Victory» двумя пальцами правой руки, коллегам пришлось объяснить ему, что в зависимости от того, к зрителям или от зрителей обращена рука, этот жест может иметь весьма различное значение — в одном случае крайне неприличное.

Якобы – повторюсь, это объяснение явно не имеет ничего общего с реальностью – во время Столетней войны французы отрубали средний и указательный пальцы попавшим к ним в плен английским лучникам, так как именно с помощью этих пальцев натягивали тетивы луков. Соответственно, перед битвой при Азенкуре английские лучники демонстрировали французам свои неискалеченные руки, таким образом давая понять, что они думают о своём противнике. В общем, неважно, верна эта легенда, или (скорее всего) нет – но она уже давно зажила своей жизнью в сознании народа. И пусть загадка о её действительном происхождении останется последней неразгаданной загадкой Столетней войны.

103 Years Ago

http://www.thetimes.co.uk/tto/archive/first-world-war/article4617559.ece

Wife’s emotion in identity case

On this day: Nov 19 1915

At Manchester Assizes yesterday George Parkin Hall, alias Herbert Dandy, a soldier, was found guilty of an offence against Mrs Dandy, of West Gorton, and was sentenced to three years’ penal servitude. It was alleged that he personated the woman’s husband, Sergeant Dandy, a soldier serving at the front, and having succeeded in convincing her that he was really Dandy, stayed with her for several days. Hall, aged 37, was dressed in civilian clothes, and pleaded “Not Guilty”. 

Mr F Brocklehurst, prosecuting, pointed out that the facts of the case were peculiar. Hall bore a resemblance to Sergeant Dandy, who went out to Egypt with the 8th Manchesters last year. He presented himself to Mrs Dandy at her shop in July last, and represented that he was her husband. She doubted him at first, but after he had explained that his looks had been altered by his lying on a battlefield unattended for 72 hours, and that he could not remember domestic details as he had lost his memory, and after her relatives had assured her that he was her husband, she believed him and cohabited with him for several days. Then she again doubted him, and ceased to acknowledge him as her husband. Later it became known that the accused was named Hall, that he had a wife in Manchester, and that he only enlisted this year. 

Mrs Dandy in evidence told how the prisoner called at her shop in July and said he was her husband. Owing to his changed appearance she exclaimed “Never,” but he explained that the cause of the change was what he had gone through whilst serving abroad. Sergeant Dandy had an abscess mark on his neck, but Hall said it had been filled in. Dandy also had tattoo marks on his arm, and the prisoner explained their absence by saying they had been burnt out. 

Upon being cross-examined, Mrs Dandy burst into tears and sobbed convulsively. She exclaimed, “I have had nine children in ten years. I have never known wrong in my life, and never thought of a man apart from my husband, and all after my poor husband is laid below.” 

After the verdict Hall pleaded for leniency on the ground that he has six children and had been in gaol 13 weeks. The Judge, however, declared that he had committed a most impudent and deliberate crime.

"Де купити?" ©

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=49129

http://www.war-book.com.ua/author?name=%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%83%D1%88%D0%BA%D0%B0%20%D0%90.,%20%D0%91%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%8F%D0%BD%20%D0%84.

https://knygy.com.ua/index.php?productID=9786171257894

https://chytayka.com.ua/zmova-diktatoriv-podil-evropi-mizh-gitlerom-i-stalinim-1939-1941/id81209.html

http://www.knigograd.ua/index.php?dispatch=products.search&tx_features[121]=%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D1%83%D1%88%D0%BA%D0%B0

https://www.goodreads.com/author/show/16025234._

The Battle of Cajamarca (16 November 1532)

https://ospreypublishing.com/thisweekhistory/

Though small in number, the Spaniards clearly had the technological advantage; their iron swords, guns, horses and armour resulted in the deaths of over 7000 Indians (compared with zero fatalities on the Spaniards’ side). The Inca’s harrowing encounter with the Spaniards is described in the following extract from Warrior 40:The Conquistador 1492-1550

The Battle of Cajamarca

Since the days of Columbus, horses had played a fundamental role in all Conquistador expeditions. Indian people generally regarded them as mythical in nature often comparing them to giant deer until they learned their weaknesses. The Aztecs eventually learned to use pikes against them but only very late when the war had already been lost. Learning of Atahualpa’s arrival at Cajamarca, Pizarro set a trap for the Inca emperor. First a friar read the requerimiento, a ‘required’ document that outlined the Spaniards’ divine right of conquest. Dismissing it, Atahualpa pointed to the sun and remarked that his own god lived in the heavens, where he looked down upon his own children. In that instant, matchlocks blasted from the doorways where the Spaniards had concealed themselves and with shouts of ‘Santiago! Y a ellos!’ (‘Saint James and at them!’): the cavalry, led by Hernando de Soto, charged directly at Atahualpa’s bodyguard with devastating effect. Hooves rang across the courtyard and then thudded against the bare flesh of bodies too tightly packed to flee. Swords rended limbs and lances cut straight through two men at a time. The Inca army was totally surprised and overwhelmed by their first encounter with the horse in warfare. Pizarro himself then charged on foot, cutting his way with sword and dagger to Atahualpa to seize the emperor as his hostage.

 

Further Reading

Men-at-Arms 101: The ConquistadorsDocuments the uniforms, equipment, history and organization of the Conquistadors themselves, and their formidable enemies in the New World—the Aztecs, Incas and Maya.

New Vanguard 96: Spanish Galleon 1530-1690Focuses on the development and construction of the Spanish galleon, including the ordnance and crewing needed to produce and maintain these stately vessels.

Essential Histories 60: The Spanish Invasion of Mexico 1519-1521Explores the background of the Aztec Empire and of the Spanish presence in Mexico, portraying the Spanish conquest of Mexico from political, strategic, tactical, cultural and individual perspectives.

Warrior 40: The Conquistador 1492-1550
Provides insights into the lives of the Spanish Conquistadors, detailing their motivation, training, tactics, weaponry and experiences in the New World.

100 Years Ago

https://www.thetimes.co.uk/edition/register/prisoners-terrible-plight-qxw3wkf6t

NOVEMBER 16, 1918

Prisoners’ terrible plight

I understand that, according to programme, the British Army is remaining stationary within its lines till the expiration of the six days from the signing of the armistice, which will expire at 11 o’clock on Sunday. The forward movement will then begin. Today German officers arrived at Mons for the purpose of putting railway and other facilities at our disposal for our advance.

The released British prisoners, who, having been merely turned loose from camps or left to their own devices, are pouring in on foot, mostly in a deplorable condition. They are generally dressed in a sort of prison uniform of black cloth, and wear German caps, having often little or no underclothing, though the cold is severe. They are terribly wasted and in an unwashed and unshaven condition, with untrimmed hair, and are sometimes a pitiable sight. They are being treated with the utmost kindness by civilians of the villages along the road in the area evacuated by the Germans, and, of course, as soon as they reach our lines they are helped to divisional rest camps or other havens by being given lifts in lorries. Nonetheless, many are said to be finding the journey on foot too much for them, even though they have less than a 10-mile walk, and I understand some have actually died on the road at the very moment of deliverance.

All alike tell the same tales of rough usage, hard work, generally in some war industry, with insufficient food, to which their condition bears ample witness. Some have aged and others shrunk to youths of half their real age, with thin, wasted limbs and fleshless bodies. It is a pity the whole civilized world cannot see these men side by side with German prisoners in our hands.

Some of those now liberated have been prisoners a long time. Many others were captured at Cambrai a year ago, and others taken in the La Bassée area last April, but even the seven months of treatment they have received has been enough to reduce the last to a state of utter emaciation and feebleness. There is every evidence that the German food shortage has, especially of late, been even worse than we have dared believe, but that, even so, British prisoners have been famished far beyond any other class of the population there can be no doubt.

Max Levitas obituary

Max Levitas at a demonstration in 2015

Deep-dyed British communist who was a comrade of Jeremy Corbyn and one of the last survivors of the Battle of Cable Street

On September 7, 1934 The Times ran a report about a 19-year-old who had been arrested in Trafalgar Square, London, at 4am and fined £5 for daubing “All out against fascism” (and variations thereof) on three sides of the plinth of Nelson’s Column. The graffiti artist was called Max Levitas and he was a member of the Young Communist League. He was only caught because he and his friend went back to admire their handiwork after they had had a cup of tea. His plea of innocence was undermined somewhat by the item he had sticking out of his overcoat pocket: a still-wet paintbrush.

There was more daubing to come, two years later on October 4, 1936, in what became known as the Battle of Cable Street. This time it was “No Pasaran” (“they shall not pass”) that Levitas chalked on the walls, a slogan borrowed from Republicans fighting in the recently begun Spanish Civil War. A number of British “reds”, including Max Levitas’s brother Morry, would go and fight with the International Brigades in Spain over the next three years, but for now the fight was closer to home.

103 Years Ago

Contextualising a certain short film

http://www.thetimes.co.uk/tto/archive/first-world-war/article4538855.ece 

Fall of Osowiec reported The German main headquarters state that, aIthough no definite figures of the booty taken at the fall of Kovno are yet to hand, the number of prisoners is more than 20,000. More than 600 cannon were captured, many of which are modern heavy ones
Another Russian fortress is reported to have fallen into the hands of the Germans. The announcement is made from Berlin that Osowiec, has been occupied by the troops under General von Eichhorn after it had been evacuated by the Russians. There is as yet no confirmation of the event from Petrograd. Osowiec, though it ranked only as a minor fortress has, on three occasions at least, played a distinguished part in checking previous German invasions of Poland. Situated on the Bobr, with Augustowo to the north and Bielsk to the south, it defended the only good passage across the swampy valley of marshes through which the river flows.

THE GERMAN CLAIM.
Berlin, Aug 23. German official report: Marshal von Hindenburg’s Army. The troops under General von Eichhorn are further advancing east and south of Kovno. On the Bobr we occupied the fortress of Osowiec, which was evacuated by the Russians. North and south of Tykocin successful fighting took place. We captured Tykecin, taking 1,200 prisoners, among them 11 officers. Seven machine-guns also fell into our hands.
[The Wireless Press version of the communique gives the number of machine-guns captured as 77. It adds that “desperate Russian counter-attacks east of Bielsk failed, with very considerable losses to the enemy. We advanced south of this town.”]
ARMY GROUP OF MARSHAL VON MACKENSEN. The enemy put up a tenacious resistance between Razna and the Bug. An attack across the Bug above the Pulwa sector is progressing. Before Brest Litowsk the situation is unchanged. On both sides of the Lakes of Switjas and near Piszcza, east of Wlodawa, the enemy was defeated yesterday and driven north-eastwards. Reuter.
The Wireless Press reports the following from Berlin in addition to the above: The Army of Prince Leopold of Bavaria. Accompanied by stubborn fighting this Army group has crossed the Kleszczele-Razna line and is engaged in further favourable attacks. Three thousand and fifty prisoners were taken and 16 machine guns captured.
[Yesterday’s German official report stated that Prince Leopold’s Army group crossed the Kleszczele-Wysoko Litowsk railway on Saturday and captured over 3,000 prisoners and a number of machine guns.]

Wilfred Owen obituary

News of the poet’s death reached his family as the bells rang out in celebration of the armistice and received only a passing mention in the long lists of casualties. The Times now publishes his obituary

Second Lieutenant Wilfred Owen in 1916, the year he was commissioned into the Manchester Regiment

His subject was war, and the pity of war. Wilfred Owen’s preface to his poetry was found among his papers in an unfinished condition; he had hoped to publish his work in 1919. “All the poet can do today is to warn,” he added. “That is why the true poets must be truthful.”

Owen had experienced at first hand the pain inflicted by war and knew of what he wrote. “Red lips are not so red/As the stained stones kissed by the English dead,” are the opening lines to Greater Love, in which he describes in graphic, violent detail the “piteous mouths that coughed” and “hearts made great with shot”.

Much of Owen’s poetry was written in a creative burst while he was a patient at Craiglockhart War Hospital in Edinburgh, where the cries of traumatised patients echoed in the corridors. It was there that he met other men who would become known as poets of the Great War: Siegfried Sassoon, who introduced him to the idea of the “protest poem”, and Robert Graves, whom Owen described as “a big, rather plain fellow”. Like Milton, Owen was keen that his poetry should not merely be a passive witness to events, but rather an active response to the suffering he had seen and endured.

100 Years Ago

https://www.thetimes.co.uk/edition/register/stand-by-unfix-bayonets-l0m8tjhhx

NOVEMBER 12, 1918

Stand by. Unfix bayonets

The British Army began its first battle of the war at Mons on August 22, 1914, and, by the grace of God, our troops stood in this same spot when the order came to cease fire. That the enemy had made up his mind that the end had come, our troops yesterday had ample evidence. On most of the front they marched and rode almost as they pleased. The news of the armistice was got forward to our far-flung patrols and batteries with great promptitude, and a great silence fell upon the land after 11 o’clock. There can be no harm now in saying that the message had been expected, and there had been ample time to signal the news beyond the points where telegraph and telephone cease. Our scattered troops were told to unfix bayonets and unload magazines and to stand to for further orders. No attempt was to be made to fraternize with the enemy. I believe there was some demonstrativeness on the German side, and I hear of German troops seen trying to break their rifles or throw them away. But, on the whole, the great tidings appear to have been taken pretty quietly. Amongst the troops in rest there was more jubilation. At headquarters close to the line parades had been arranged of all available troops as soon as the news was received, and at 11 o’clock the bugles sounded the “Cease fire” and the bands played the “Marseillaise” and “God Save the King”. Many then broke out into “Tipperary”, which the peasantry seem to imagine is our National Anthem, to judge by the respect with which they hearkened to the strains.

Shortly after 11 o’clock the roads presented an extraordinary scene. Refugees began to stream back in swarms. The Germans are manifestly anxious to show their good faith, for very shortly after the armistice dispatch riders were bringing into Corps Headquarters full details of the positions of all mines, booby traps, and leads, which had been sent over under the white flag by enemy commands.

The day is grey and drizzling, which does not conduce to outdoor demonstrations on the part of people who have suffered much, and many of whom cannot yet tell how many of their dear ones have fallen in the terrible struggle. Silent thankfulness is the prevailing sentiment today in the war area of Northern France.

The Times History of the War - The Armistice

The Armistice

This chapter examines the military collapse of Germany, the Turkish Armistice, Austria-Hungary follow, Germany's isolation, Prince Max of Baden makes overtures for peace, President Wilson's reply, Allied military conference in Paris, German armistice delegates arrive at Rethondes, the Armistice signed, its terms, reception in Germany and England

Read the full story

The Downfall November 10, 1918

Germany is utterly alone, beaten in the field by the foes she despised, with her sailors and with thousands of her soldiers in mutiny, her people in insurrection under the red flag, her destinies in untried hands

Read the full story

100 Years Ago

https://www.thetimes.co.uk/edition/register/these-fateful-hours-ktz75t9tk

NOVEMBER 9, 1918

These fateful hours

Marshal Foch has lost no time in answering Germany’s petition for an armistice. Yesterday morning the delegates presented themselves at the Allied Headquarters, and he handed them the conditions on which their request will be conceded. At the same time he informed them that these terms must be accepted or refused within three days. He also told them that the cool suggestion of their Government for an immediate suspension of hostilities pending this decision could not be entertained. It was put forward, Prince Max and his colleagues affirmed, “in conformity with humanity”; but the advantages it would have conferred are so patent that it suggests either sheer impertinence or the necessity to convince the German people that every possible loophole of escape has been explored. Every hour of immunity from the converging attacks which threaten to cut off the enemy’s retreat would be invaluable to them. No respite can be thought of until they have agreed, formally and irrevocably, to the terms. Stringent as these must be, it hourly becomes clearer that the German Government must submit to them or incur a terrible responsibility. The delegates have dispatched a courier to convey them to the Chancellor and the German High Command at Spa, and an urgent request that he shall be sent back as quickly as possible with the latest instructions.

The signs increase that peace on any conditions grows more and more vital to the enemy. The Chancellor, Prince Max, has just declared in an address to Germans abroad that in the fifth year of the contest, and “abandoned by their allies” — a not very generous complaint — the German people “could no longer wage war against increasingly superior forces”, and he confesses that “the victory for which many had hoped has not been granted to us”.

The signs of internal commotion in Germany are growing more serious. The chief naval ports are in the hands of mutinous sailors and soldiers and revolutionary civilians, while the movement is spreading inland. Want and the collapse of all expectations of victory and plunder excited by the “militarists” have excited dangerous passions among the masses. Anger against the Emperor is fierce. His abdication is being called for upon all sides.

100 Years Ago

https://www.thetimes.co.uk/edition/register/rumour-and-suspense-q9hh0g5zf

NOVEMBER 8, 1918

Rumour and suspense

All the world awaits with eager desire news that Germany has taken the next step towards peace. Every hour that she delays increases her losses and her danger. The rumours which filled London yesterday that she had signed the armistice were manifestly premature, for they were circulated before the delegates could have reached their destination. A wireless message states that they left Berlin on Wednesday evening. The only official information as to the course of their journey is contained in Marshal Foch’s communication to the German Headquarters. It states that if they wish to meet him to ask for an armistice they are to advance to the French outposts by the Chimay-Fourmies-La Capelle-Guise road, where they are to be received and conducted to the place fixed for the interview. There they will be met by the Allied Generalissimo and by Admiral Wemyss, the First Sea Lord, who has been appointed to act with Marshal Foch as his naval associate. The terms are irrevocably fixed and are to take or to leave within a definite period, which we may assume from precedent to be three days from yesterday afternoon.

The capture of the western part of Sedan by the First American Army is a dramatic incident in the great advance of the Allies which has been sweeping forward since the close of last week. It looks as though the Germans had delayed their retreat from the Laon salient too long, and the rapid advance of the Americans disconcerted their plans. They may still extricate themselves, but their situation is obviously full of danger.

German newspapers publish accounts of ominous disturbances at Kiel, Hamburg, and Cuxhaven. A “Soldiers’ Council” has been formed at Kiel, the red flag hoisted on at least one battleship, the sailors have mutinied, troops sent to suppress them have joined them, the men are complete masters of the ships and the officers powerless. Some ebullition was inevitable once the rigour of “militarist” control had been mitigated, but there is nothing as yet to suggest that the movement is general. Public order has been preserved, though two or three officers have been murdered. At the same time it is clear the excitement among the working classes may become dangerous if their hopes of an immediate armistice and early peace are disappointed.

The Times History of the War - The Collapse of Germany

The collapse of Germany

This week's chapter examines the effects of the blockade, Ukrainian food supplies, war loans and national credit, submarine failures, socialism in the army, moral weakening of the people, Lichnowsky memoir, Herr von Kuhlmann and the peace offensive, fall of von Kuhlmann, Admiral von Hintze Foreign Minister, a ministry of failure, effect of the Battle of Amiens, Prince Max Chancellor, socialistic participation, effect of Cambrai, Main Headquarters demands peace, the Fourteen Points, socialist impatience, abdication of the Kaiser, the Armistice

The Socialists of Bavaria passed a resolution that Germany should be reconstituted into a people's State, and the Munich papers called on the Kaiser to give a shining exampIe to his people by sacrificing himself

Read the full story

Abdication of the Kaiser November 11, 1918

I hear that the Kaiser with a suite of 10 gentlemen, in two court carriages, passed the Dutch frontier near Maastricht and close to Eysden this morning. Secrecy is observed concerning his movements

Read the full story The following news was transmitted on Saturday through the wireless stations of the German Government:

The German Imperial Chancellor, Prince Max of Baden, has issued the following decree: The Kaiser and King has decided to renounce the Throne. The Imperial Chancellor will remain in office until the questions connected with the abdication of the Kaiser, the renouncing by the Crown Prince of the Throne of the German Empire and of Prussia, and the setting up of a Regency have been settled. For the Regency he intends to appoint Deputy Ebert as Imperial Chancellor [our Hague Correspondent gives the foregoing sentence as, “He contemplates proposing to the Regent the appointment of Deputy Ebert as Chancellor”], and he proposes that a Bill should be brought in for the establishment of a law providing for the immediate promulgation of general suffrage, and for a constitutional German National Assembly which will settle finally the future form of Government of the German nation and of those peoples which might be desirous of coming within the Empire.

Berlin, November 9, 1918.