Передмова
Назва книги, що її тримає у руках шановний читач, майже повторює назву мемуара генерала
Двайта Айзенгавера про його роль Верховного командувача військами Союзників у Європі,
«Хрестовий похід у Європі» – і то цілком свідомо. По-перше, книга присвячена практично тій
самій темі, що й мемуари Айзенгавера, тобто визволенню Північно-Західної Європи від
нацистів (Італійський театр воєнних дій тут згадується лише побіжно). По-друге – і тут автори
хочуть відверто заявити, що їхній текст не є нейтральним викладенням фактів, при тому що за
достовірність фактів автори відповідають настільки, наскільки вони можуть довіряти своїм
джерелам – цю книгу вони хочуть від самої обкладинки протиставити совіцькому наративу про
Другу світову війну й не тільки.
«Старі люди пам’ятають»™, що у совіцькому історичному наративі хрестові походи й
хрестоносці були забарвлені винятково темними фарбами. Стереотипний образ хрестоносця
для пересічного гомо совєтікус то була фігура у білому савані з величезним чорним хрестом, із
обличчям повністю закритим великим шоломом, до того ж прикрашеним рогами, щоб
завершити асоціації з дияволом – ну тобто як зобразив рицарів Німецького ордену російський
режисер Сєрґєй Ейзенштейн у своїй кіноказці «Алєксандр Нєвскій». Негативна асоціація
хрестоносців зі злом була підсилена совіцькою пропагандою в період після 1941 року, коли
колишній союзник, нацистська Німеччина, вирішив напасти на сталінський СССР. На
карикатурах Кукриніксів, Єфімова та інших не раз змальовували рицарів Німецького ордена як
таких, кого раніше начебто били «русскіє воіни», таким чином (нерідко ставивши в цей
історично-міфічний ряд «битих» також короля Пруссії Фрідріха ІІ, імператора французів
Наполеона, імператора Німеччини Вільгельма ІІ і «імпєріалістіческіх інтєрвєнтов»
громадянської війни в Росії – конкретні історичні деталі не були важливими для адресатів цієї
пропаганди) піднімаючи впевненість вояків Червоної Армії у невідворотності перемоги.
До цього додавався традиційний анімус більшовицького режиму до католицької церкви, що
впав на добре угноєний ґрунт масової свідомості, що століттями зазнавала антикатолицької
пропаганди з боку московської православної церкви. За визначенням, ніщо, пов’язане з
релігією, не могло бути добрим в очах зверхників Совіцького Союзу, а конче – пов’язане з
католицизмом. У шкільній програмі з історії середніх віків хрестові походи подавалися як
виключно загарбницькі та грабіжницькі, особливо виділяючи четвертий з них, що скінчився
захопленням хрестоносцями Царгорода.
У Західній Європі, звідки переважно й відправлялися люди у хрестові походи, у масовій
свідомості вони досі є «доброю справою» - на підтвердження цього можна було б навести хоча
б спробу вболівальників футбольної збірної Англії на недавньому Чемпіонаті світу в Катарі
з’явитися на трибунах на матчі своєї команди в убраннях, що зображали доспіх англійських
хрестоносців, тим більше що прапор Англії – білий з великим червоним хрестом – походить
саме з таких плащів хрестоносців тисячолітньої давності. Коли кажуть про «крузаду», тобто
хрестовий похід, то часто мають на увазі якусь справу, до якої штовхає палаюче серце,
боротьбу за справедливість, за кращий світ. Саме там сприймали визволення Європи від
нацистів (у яких американці – досі нація набагато побожніша, ніж європейці – справедливо
вбачали безбожників чи поганців, гонителів християнської віри на підвладних їм землях) у
Америці та в Британії. Саме тому автори обрали саме таку назву для своєї книги, вповні
усвідомлюючи, що вона може бути «проти шерсті» багатьом читачам, що досі несвідомо
занурені у совіцький наратив про давню та недавню історію.
Але назва то таке, головне, на думку авторів, це зміст. Для українського читача, що навіть за всі
десятиліття незалежності міг черпати знання зі світової історії переважно з книг, виданих чи ще
за комуністичного режиму, чи у неоімперській Росії, участь Америки й Британії у розгромі
нацистської Німеччини була маловідома. Дещо допомагали західні кінофільми та телесеріали,
що все більше з’являлися на українських телеекранах та у кінотеатрах: «Врятувати бійця
Райана», «Лють», «Братерська компанія» та інші, що потроху почали компенсувати вплив від
такої совіцької пропагандистської кінопродукції, як, скажімо, багатосерійна епопея
«Освобождєніє», де західні союзники показані ну хіба що лише трохи кращими від нацистів.
Але десятиліттями спадкоємці Сталіна вбивали у голову своїм підданим, що це був саме
Совіцький Союз, що переміг «фашизм», що західні союзники свідомо тягнули із відкриттям
«другого фронту» (забуваючи, що саме совіцько-німецький фронт у Другій світовій був справді
другим), що вони відкупалися від героїчного совіцького народу консервами та студебекерами,
замість того щоб самим платити кров’ю за перемогу.
Видання «Атласа Офіцера» 1947 року, великоформатне, «на віки», із сторінками дуже цупкого
паперу, що дозволяли надзвичайно якісну поліграфію військово-історичних мап, дуже
детально розбираючи різноманітні «бої за хатинку поромника» на совіцько-німецькому фронті,
взагалі не освітлювали хід воєнних дій у Західній Європі від «Дня Д» в Нормандії аж до початку
1945 року, і лише на мапі, що показувала загальний хід воєнних дій у 1945 році вимушено були
вказані разом із червоними стрілочками зі сходу на захід також і помаранчові стрілочки
союзників, що йшли із заходу на схід. «Радянська Енциклопедія Історії України», видана на
початку 1970-х років (і в цілому зовсім непогана як на свій час та обставини виходу) писала,
наприклад: «Побоюючись , що радянські війська визволять усю Європу від німецькофашистських загарбників власними силами і що це приведе до зміцнення демократичних сил в
Європі , США і Англія відкрили другий фронт, почавши 6.VІ 1944 висадку англо-американських
військ у Нормандії (Північна Франція). Ці війська мали значні переваги у воєнній техніці,
резервах тощо над силами гітлерівців на ділянці висадки. Проте темпи наступу англоамериканських військ були повільними, що давало гітлерівцям змогу маневрувати своїми
військами» – тобто і почали воювати пізно, і воювали погано.
Багатьом, хто зростав на подібних уявленнях про Другу світову, корисно було б узнати,
наприклад, що у Нормандії в німецької армії, що боронила «Фестунґ Ойропа», було більш як
вдвічі більше танкових дивізій, ніж у всій «Армееґруппе Мітте», розгром якої совіцька й
російська пропаганда виставляють як найбільшу переможну битву в Другій світовій («опєрация
Баґратіон»). Та й багато іншого, наприклад, що найбільший «котел» з німецьких військ за війну
був навесні 1945 року в Рурі, де оточеними опинилися 300 тисяч німців. А якщо брати до уваги і
інших союзників Німеччини, то невдовзі після Сталінграду 250 тисяч німців і італійців
опинилися в оточенні й капітулювали в Тунісі на узбережжі Північної Африки. Чи багато хто про
це знає? Це ж було, коли начебто американці й британці «вичікували й не воювали».
Про повітряну війну західних союзників проти Німеччини знають хіба що про бомбардування
Дрездена, що сталося аж зовсім наприкінці війни, і то тому, що у совіцькій пропаганді воно
виставлялося як приклад «нелюдської жорстокості американо-англійських імперіалістів до
беззахисних жінок і дітей» (частково щоб відвернути увагу про справжню жорстокість
червоноармійської навали на землях Центральної Європи, які вона начебто «визволяла»).
Знову ж таки, нашому гіпотетичному читачеві буде варто узнати, що кожний п’ятий вбитий на
тій війні британський військовий був із екіпажів бомбардувальників, що літали на Німеччину.
Буде варто задуматися, чому німецькій армії, що зносила все перед собою з 1939 по 1942 рік, із
1943 року якось не повелося із успішними наступами. Чи не тому, що німецька тактика
полягала на комбінації зусиль армії та Люфтваффе (повітряних сил Німеччини – а з 1943 року
все більше й більше літаків переводилося з фронтів на захист Райху від союзних бомбових
ударів. А коли союзники змогли успішно збудувати винищувачі, що були здатні
супроводжувати бомбардувальники на більшу частину їхніх рейсів, Люфтваффе просто зазнало
поразки, там-таки, у небі над Німеччиною.
Нарешті, війна на морі практично зовсім залишалася поза увагою читачів, вихованих на
совіцьких і російських книгах. Це зрозуміло для сухопутної країни, де море і війна на морі мали
периферійну роль, тим більше що червоний флот аж нічим не міг похвалитися за всю війну.
Найбільший героїзм його, оспівуваний червоною пропагандою, це були сухопутні дії морської
піхоти, та ще – потоплення транспортного судна із кількома тисячами біженців від червоної
навали у водах Балтики в останні місяці війни. Всі казки про «затягування другого фронту» не
давали відповіді, як же вдалося переправити морем за тисячі кілометрів багатомільйонне
американське військо до Європи в умовах, коли в Атлантиці чатували німецькі У-боти (підводні
човни) (про які більшість все ж знала, бо кожен, хто цікавиться історією Другої світової, мав би
подивитися німецький серіал, чи фільм за ним, «Човен»).
Автори якраз і ставлять собі на мету закрити всі згадані, й багато незгаданих пробілів у масовій
історичній свідомості українського читача. Без хибної скромності, автори цілком кваліфіковані
для цього. Один із авторів, Андрій Харук, має у своєму послужному списку добрих
кільканадцять книжок про авіаційну, морську і сухопутну військову техніку усіх учасників Другої світової (а також раніших і пізніших періодів), а також книгу про Середземноморський театр
воєнних дій на морі («Середземноморське перехрестя», разом з Матеєм Францом). Інший
автор, Андрій Галушка, написав книгу про перші два роки Другої світової, що безпосередньо
примикають до періоду, про який йдеться у цій книзі, так що їх можна фактично розглядати як
частини одного наративу («Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939-
1941», разом із Єгором Брайляном). Він також є автором короткої біографії Вінстона Черчілля,
що, зайнявши посаду прем’єр-міністра, очолив боротьбу Британії із нацистською Німеччиною
під час війни. Якщо читач прихильно зустріне цю книгу, автори сподіваються на дальшу
співпрацю, бо ще багато аспектів цього найбільшого збройного конфлікту в історії минулих ста
років залишається вартим нового освітлення для наших співвітчизників, що цікавляться
світовою історією.
Дальша оповідь складається із дванадцяти частин, що логічно збираються у чотири кластери по
три частини кожний. Перший такий кластер, написаний Андрієм Харуком, розповідає про
завдання, що стояли перед Британією та Америкою, щоб забезпечити собі панування на морі
та у повітрі, абсолютно необхідні передумови для успішного масового десантування у Франції.
Панування на морі означало нейтралізацію загрози з боку німецьких підводних човнів, без
чого неможливо було транспортування через тисячі миль Атлантики кількамільйонної
американської армії. Так само необхідно було знищити чи нейтралізувати німецький
невеликий, але сильний надводний флот.
Що ж до війни в повітрі, то від моменту, коли британська армія була змушена залишити береги
Європи у 1940 році бомбові удари по території Німеччини були єдиним засобом якось завдати
шкоди ворогу, до того часу, коли стало б реальним знову вступити в бій із німцями на суходолі.
Існують різні думки щодо того, наскільки кампанія масових бомбардувань Німеччини
допомогла перемозі над нацизмом. Іноді кажуть, що вона була безуспішною, бо
задекларована ціль підірвати дух населення Німеччини та добитися зміни у політиці її
керівництва не була досягнута. Проте повітряний наступ на Німеччину мав результатом не
ефемерні зміни у моральному дусі німців, а цілком реальну шкоду, заподіювану німецькому
військовому виробництву, масову дислокацію ресурсів із забезпечення воєнних дій на фронтах
до захисту території самого Райху, і накінець, коли у союзників з’явилася необхідна зброя,
катастрофічні втрати серед німецьких бойових літаків та панування в повітрі над полями бою
авіації союзників.
Третій розділ розповідає про спробу десанту на береги Франції до того, як було досягнуто
необхідних для того передумов. Дошкульна поразка десанту в Дьєппі, який певна частина
істориків вважає непотрібною авантурою, показала необхідність кращої та детальнішої
підготовки до такого десанту. На засвоєння уроків, отриманих у Дьєппі, знадобилося два роки,
але вони забезпечили успіх «Дня Д», досі наймасовішої в історії десантної операцію
Наступні розділи написані Андрієм Галушкою. Другий кластер із трьох розділів розповідає про
інші аспекти підготовки до визволення Європи. Четвертий розділ освітлює економічний та
технологічний фронти війни. Німеччина могла розпоряджатися ресурсами всієї Західної,
Центральної та значної частини Східної Європи, і Британії з Америкою треба було докласти
зусиль, щоб переорієнтувати своє господарство на головну мету – досягнення перемоги у війні.
Серед іншого, треба було знайти відповідь на нові зразки зброї, що їх випустила на поле бою
німецька промисловість. Не завжди вдавалося перемагати зброєю з кращими тактикотехнічними характеристиками (хоча було й таке), у деяких випадках доводилося надавати
перевагу кількості над якістю – але результатом знов-таки була перемога.
П’ятий розділ розповідає про дипломатичний фронт війни. Читач, що виріс на дієті совіцьких та
постсовіцьких наративів, часто сприймає союз західних демократій як щось монолітне.
Насправді це був союз різних країн із своїми власними цілями у війні, що часто не співпадали.
Відносна сила і вплив партнерів у протинацистській коаліції змінювалася з часом. Треба було
дослуховуватися до вимог ситуативного союзника коаліції, що одначе мав абсолютно власні, і
часто антагоністичні до цілей як Британії, так і Америки, не кажучи вже про цілі слабших
союзників, наміри. Для узгодження цих різнонапрямлених устремлінь протягом описуваного
періоду війни поводилися зустрічі на найвищому рівні, про які у совіцькому наративі згадується
фактично лише про ті, у яких брав участь більшовицький диктатор Іосіф Сталін – а їх було
набагато більше, і «невідомі» зустрічі часто мали надзвичайно важливий вплив на подальший
хід війни.
П’ятий розділ також дай короткий шкіц становища нейтральних європейських країн, для
повноти картини перед шостим розділом, що розповідає про нацистську Німеччину та союзні з
нею та підвладні їй європейські держави. У контрапункті до четвертого розділу освітлюється
перебудова економіки Німеччини до потреб «тотальної війни». Розповідається (надто коротко,
але ця тема, за всієї її центральності у Другій світовій, не є головною для цієї книги) найбільший
злочин нацистів – Голокост, систематичне знищення євреїв Європи. Розповідається про
колаборацію та рух Опору, і про спроби спеціальних служб союзників підважити Третій Райх
зсередини.
Наступний кластер із трьох розділів нарешті дає нетерплячому читачеві можливість
ознайомитися із ходом бойових дій у Північно-Західній Європі, починаючи з Нормандської
десантної операції у червні 1944 року та закінчуючи осінню того ж року, від напруженого
очікування результату «Дня Д» через надії на швидке закінчення війни з нацистами і до
жорстокого розчарування після кількох дошкульних невдач у боях із німецькими дивізіями, що
несподівано для всих зуміли відновити свою боєздатність.
Розділ сьомий оповідає саме про висадку та про бої в Нормандії. Дається огляд німецької
«фортеці Європа», чи «Атлантичного валу», який союзники мали прорвати, розповідається про
стратегічні проблеми, що стояли перед воєнним керівництвом з обох сторін, про те, як
оцінювали обидві сторони можливі дії їхніх супротивників. Велика увага приділена боям
протягом одного дня, 6 червня 1944 року – коли фактично була вирішена доля всієї війни, хоча
для її завершення потрібно було ще пройти багато місяців, пройдено багато кілометрів чи миль
фронтових доріг, пролито багато крові як солдатів, так і цивільного населення багатьох країн.
Опис страшенно тяжких боїв у Нормандії розкриває неправду тверджень совіцькогоросійського наративу про Другу світову на Заході як про щось несерйозне порівняно із
німецько-совіцьким фронтом. Насправді Червоній армії й близько не доводилося зустрічатися,
тим більше проривати таку щільність німецької оборони, яка була у німецької армії у
Нормандії. Розділ закінчується згадкою про замах частини німецького генералітету на Гітлера,
та наводяться міркування щодо того, чи був шанс у «операції ‘Валькірія’» досягти успіху, та які
могли бути б її наслідки – і якими були наслідки її провалу.
Восьмий розділ розказує про визволення території Франції, про другий десант у Франції, на її
південному узбережжі, та про серію повстань французьких сил Опору – частина яких була
жорстоко придушена нацистами, але одне – у столиці країни, у Парижі – досягло успіху, хай і
завдяки тому, що німецьке командування не виконало наказ Гітлера знищити місто. Також
обговорюється стратегічна дилема, що повстала перед союзниками, щодо того, як саме
продовжувати наступ проти Німеччини: концентруватися на вузькому фронті для завдання
одного рішучого удару, чи наступу широким фронтом.
Наступний, дев’ятий розділ якраз і розповідає про наслідки розв’язання цієї дилеми, та про
невдачі, що спіткали союзні війська восени 1944 року: провал комбінованої повітрянодесантної операції американців та британців «Маркет Ґарден», затяжні бої канадської армії по
звільненню гирла ріки Шельди, що ускладнило полегшення логістичних проблем союзників, а
також майже невідомі нашим читачам (бо на відміну від «Маркет Ґардена» про них не було
знято епічного фільму) бої американських солдатів на лінії фортифікацій, зведених на західних
кордонах Німеччини, так званому «Західному валу» чи «Лінії Зіґфріда».
Завершальний кластер доводить оповідь до кінця війни та початку повоєнного часу і Холодної
війни, протистояння між західними демократіями та більшовицькою диктатурою, що як
недавній союзник в уплату за свою роль у знищенні нацистської військової машини забрала рід
свою владу країни Центральної та Південно-Східної Європи.
Розділ десятий розповідає про німецький контрнаступ в Арденнах узимку 1944 року, про який
існує досить багато міфів. Один із них – це байка про те, що саме наступ Червоної армії
врятував союзників від німців, хоча на момент, коли почалася так звана Вісло-Одерська
наступальна операція, німці вже відступали на позиції, з яких починався їхній наступ.
Розповідається також про тертя у командуванні союзників, визвані кризою на фронті, але
головна увага приділяється досвіду солдатів обох сторін у цьому смертельному двобої
Одинадцятий розділ говорить про останні операції Другої світової на цьому театрі воєнних дій,
про форсування Райну, найбільше оточення німецьких військ у війні, про те, чи могли союзники
взяти Берлін раніше за Червону армію, а також про початок тертя між західними союзниками
та сталінською диктатурою, що виразилося у тому, що Черчілль поставив перед своїми
генералами завдання розробити план на випадок можливої війни проти недавнього союзника
(так званий план «Немислиме»).
Нарешті, останній дванадцятий розділ розповідає про період від Потсдамської (чи Берлінської)
мирної конференції до промови Черчілля у Фултоні у березні 1946 року, що є
загальноприйнятим рубежем для відліку часу нової, на щастя холодної, війни, чи протистояння
між демократичним Заходом і тоталітарним Сходом.
Автори сподіваються, що читачі, що ознайомляться із їхньою книгою, отримають повніше та
об’єктивніше уявлення про Другу світову війну, що й досі, як ми всі знаємо, багато в чому
визначає наше осмислення сучасності.
No comments:
Post a Comment