Що думалося тоді...
19 березня 2014
http://chestnut-ah.livejournal.com/910214.html
День Ганьби
Передмова
Перш за все хочу сказати, що я цілком усвідомлюю, що я ніхто, "офісний хом'ячок", автор блоґа, якого ніхто не читає. Я не можу козиряти якимось авторитетом, знаністю чи ще чимось. Я просто людина, що спостерігає за історичними подіями за вікном. Але навіть у такої людини є думки з приводу цих подій. Ось в мене вони такі. Непричесані й пафосні, але які є. Інші пишуть краще. Просто мені читане вже стало в горлі
а тепер мова. Многабукаф
День Ганьби
В Америці це словосполучення має цілком конкретне значення. Це 7 грудня 1941 року, день атаки літаків японського імператорського флоту на військово-морську базу Перл Гарбор що на Гавайях. За кілька годин японський флот став фактично володарем Тихого океану. Протягом наступних кількох місяців Імперія Сонця що Сходить стала володарем однієї червертої земної поверхні. Але закінчилося все тим, що імператор був змушений звернутися по радіо до свого народу і армії, визнати, що «війна пішла не обов’язково на нашу користь» та наказати скласти зброю.
Сьогодні наш День Ганьби. Ворог напав, скориставшися тим, що за попередні роки й десятиліття його маріонетки, що керували нашою Батьківщиною, розвалили й розікрали все, що можна було, і в першу чергу збройні сили. Здавалося, в модерній Європі можна не боятися збойної агресії з боку сусіди, тому розвал армії мало кого хвилював. Виявилося, даремно. Але виявилося запізно, бо коли настав час нашій армії й флоту захистити нашу землю від агресора, вони могли лишенаслідувати Ґанді в неспротиві злу насиллям. Хоч це дало якийсь час на таку-сяку мобілізацію, довго так продовжуватися не могло. На теле- й комп’ютерних екранах спостерігаємо, як агресори й їхні хіві виганяють наших вояків з їхніх баз, зривають наші прапори зі щогол та наші герби зі стін. Їхній фірер на весь світ серед потоків безсоромної брехні гигоче – що ж це за агресія така, якій не опираються? Проти якої не воюють? Як же їм хотілося, щоб крові було більше, щоб можна було, як шість років тому під час інших олімпійськиз змагань, смакувати фото страшливо знівечених трупів ще й наших хлопців, на втіху й на глум своїй «цільовій авдиторії»
Фірер розхоробрився, бо знав, що не зустріне опору. «Позаблоковий» «невтральний» «без’ядерний» статус про це подбав. Інші підписанти Будапештської угоди (про яку сусідські ґебельси вже гавкають, що її порушили саме Америка й Британія) не могли собі уявити, що колись доведеться реально стати перед дилемою чи виконувати свої обіцянки. Єслічо я в курсє що «меморандум» це в принципі фільчина грамота й не є твердими зобов’язаннями, але чи хтось сумнівається, що фірер діяв би інакше, якби це була більш формальна угода? Він ненавидить і зневажає Захід, бо той, на його думку, є сбіговиськом декадентів і дегенератів, і не посміє заперечувати тому, хто володіє ньюками і ропою-газом.
Для нього це тріумф, це початок омріяної реверсії «найтрагічнішої геополітичної події двадцятого сторіччя». Питання лише в тому, чи Захід нарешті зрозуміє, що Росія в її нинішньому стані це її ідеологічний ворог, причому більш агресивний, ніж був СРСР, бо якщо СРСР міг вважати себе переможцем у другій світовій, і взагалі лідером одного із світових таборів, нинішня Росія озлоблена тим, що вона вважає своєю поразкою у Холодній війні, і так само як Гітлер рвався знищити Версальський світовий порядок, рветься знищити світовий порядок, що склався після закінчення Холодної війни.
Маймо надію, що зрозуміє. І що візьме до уваги. І що почне втілювати в життя свої можливості по протидії новітньому фірерові. Вони є – але для того, щоб вони запрацювали, потрібен час. Нам же тим часом – «своє робить», відбудовувати країну, відбудовувати суспільство, відбудовувати армію. І чекати. Бог послав нам це випробування за наші гріхи, за змарноване двадцятиліття – треба витримати випробування з честю. Америка відплатила за свій День Ганьби за три з половиною роки. Нам треба запастися терпінням на довший час. Франція чекала на повернення «двох сестер» сорок вісім років. Навіть якщо нам доведеться чекати довше, з Божою поміччю дочекаємося, і змиємо з нашого прапора пляму нашого Дня Ганьби.
А ворогові скажімо так: Смієшся? Смійся. Ще на кутні засмієшся.
Він зарегоче. А ми - чекаймо
27 квітня 2014
http://chestnut-ah.livejournal.com/915018.html
До питання переоцінки
Колись я вже писав про цей фільм. Передивився його ще раз і був вражений наскільки іншою була моя реакція на нього. Так, лубок, агітка - але якраз на гостроту поточного момента. Практично без напівтонів (хоча тут можна посперечатися, згоден) боротьба із апокаліптичним Злом. Коли до останньої хвилі здається, що надії немає, що все втрачено і залишається або "бєжать бистрєє лані", або загинути, з честью чи без.
Сцуко, я знаю, що мене надто легко, легше ніж хотілося б, пробиває на емоції (от і батько мій покійний такий же був, і я все соромився ну чого це він так - поки сам не дожив до такого віку) - але чесно, я не чекав від себе такої реакції. От тобі й γνῶθι σεαυτόν
Цей фільм треба крутити в кінотеатрах і по телебаченню, раз вже наше, вибачайте на слові, "поетичне кіно" не сподобилося за чверть століття майже зробити чогось хоч трохи пристойного.
Ось вам - орда орків (а вони й не криються, вони щиро себе бачать саме такими от орками, що хочуть стерти з лиця землі все що не орче), ось проти неї треба боротися. І з Божою поміччю, переможемо. Хай це буде важко й можливо довго, хай ми самі не доживемо, але діти наші чи онуки розпишуться на тому що залишиться від стін Кремля. Бо Бог за нами.
19 березня 2014
http://chestnut-ah.livejournal.com/910214.html
День Ганьби
Передмова
Перш за все хочу сказати, що я цілком усвідомлюю, що я ніхто, "офісний хом'ячок", автор блоґа, якого ніхто не читає. Я не можу козиряти якимось авторитетом, знаністю чи ще чимось. Я просто людина, що спостерігає за історичними подіями за вікном. Але навіть у такої людини є думки з приводу цих подій. Ось в мене вони такі. Непричесані й пафосні, але які є. Інші пишуть краще. Просто мені читане вже стало в горлі
а тепер мова. Многабукаф
День Ганьби
В Америці це словосполучення має цілком конкретне значення. Це 7 грудня 1941 року, день атаки літаків японського імператорського флоту на військово-морську базу Перл Гарбор що на Гавайях. За кілька годин японський флот став фактично володарем Тихого океану. Протягом наступних кількох місяців Імперія Сонця що Сходить стала володарем однієї червертої земної поверхні. Але закінчилося все тим, що імператор був змушений звернутися по радіо до свого народу і армії, визнати, що «війна пішла не обов’язково на нашу користь» та наказати скласти зброю.
Сьогодні наш День Ганьби. Ворог напав, скориставшися тим, що за попередні роки й десятиліття його маріонетки, що керували нашою Батьківщиною, розвалили й розікрали все, що можна було, і в першу чергу збройні сили. Здавалося, в модерній Європі можна не боятися збойної агресії з боку сусіди, тому розвал армії мало кого хвилював. Виявилося, даремно. Але виявилося запізно, бо коли настав час нашій армії й флоту захистити нашу землю від агресора, вони могли лишенаслідувати Ґанді в неспротиві злу насиллям. Хоч це дало якийсь час на таку-сяку мобілізацію, довго так продовжуватися не могло. На теле- й комп’ютерних екранах спостерігаємо, як агресори й їхні хіві виганяють наших вояків з їхніх баз, зривають наші прапори зі щогол та наші герби зі стін. Їхній фірер на весь світ серед потоків безсоромної брехні гигоче – що ж це за агресія така, якій не опираються? Проти якої не воюють? Як же їм хотілося, щоб крові було більше, щоб можна було, як шість років тому під час інших олімпійськиз змагань, смакувати фото страшливо знівечених трупів ще й наших хлопців, на втіху й на глум своїй «цільовій авдиторії»
Фірер розхоробрився, бо знав, що не зустріне опору. «Позаблоковий» «невтральний» «без’ядерний» статус про це подбав. Інші підписанти Будапештської угоди (про яку сусідські ґебельси вже гавкають, що її порушили саме Америка й Британія) не могли собі уявити, що колись доведеться реально стати перед дилемою чи виконувати свої обіцянки. Єслічо я в курсє що «меморандум» це в принципі фільчина грамота й не є твердими зобов’язаннями, але чи хтось сумнівається, що фірер діяв би інакше, якби це була більш формальна угода? Він ненавидить і зневажає Захід, бо той, на його думку, є сбіговиськом декадентів і дегенератів, і не посміє заперечувати тому, хто володіє ньюками і ропою-газом.
Для нього це тріумф, це початок омріяної реверсії «найтрагічнішої геополітичної події двадцятого сторіччя». Питання лише в тому, чи Захід нарешті зрозуміє, що Росія в її нинішньому стані це її ідеологічний ворог, причому більш агресивний, ніж був СРСР, бо якщо СРСР міг вважати себе переможцем у другій світовій, і взагалі лідером одного із світових таборів, нинішня Росія озлоблена тим, що вона вважає своєю поразкою у Холодній війні, і так само як Гітлер рвався знищити Версальський світовий порядок, рветься знищити світовий порядок, що склався після закінчення Холодної війни.
Маймо надію, що зрозуміє. І що візьме до уваги. І що почне втілювати в життя свої можливості по протидії новітньому фірерові. Вони є – але для того, щоб вони запрацювали, потрібен час. Нам же тим часом – «своє робить», відбудовувати країну, відбудовувати суспільство, відбудовувати армію. І чекати. Бог послав нам це випробування за наші гріхи, за змарноване двадцятиліття – треба витримати випробування з честю. Америка відплатила за свій День Ганьби за три з половиною роки. Нам треба запастися терпінням на довший час. Франція чекала на повернення «двох сестер» сорок вісім років. Навіть якщо нам доведеться чекати довше, з Божою поміччю дочекаємося, і змиємо з нашого прапора пляму нашого Дня Ганьби.
А ворогові скажімо так: Смієшся? Смійся. Ще на кутні засмієшся.
Він зарегоче. А ми - чекаймо
27 квітня 2014
http://chestnut-ah.livejournal.com/915018.html
До питання переоцінки
Колись я вже писав про цей фільм. Передивився його ще раз і був вражений наскільки іншою була моя реакція на нього. Так, лубок, агітка - але якраз на гостроту поточного момента. Практично без напівтонів (хоча тут можна посперечатися, згоден) боротьба із апокаліптичним Злом. Коли до останньої хвилі здається, що надії немає, що все втрачено і залишається або "бєжать бистрєє лані", або загинути, з честью чи без.
Сцуко, я знаю, що мене надто легко, легше ніж хотілося б, пробиває на емоції (от і батько мій покійний такий же був, і я все соромився ну чого це він так - поки сам не дожив до такого віку) - але чесно, я не чекав від себе такої реакції. От тобі й γνῶθι σεαυτόν
Цей фільм треба крутити в кінотеатрах і по телебаченню, раз вже наше, вибачайте на слові, "поетичне кіно" не сподобилося за чверть століття майже зробити чогось хоч трохи пристойного.
Ось вам - орда орків (а вони й не криються, вони щиро себе бачать саме такими от орками, що хочуть стерти з лиця землі все що не орче), ось проти неї треба боротися. І з Божою поміччю, переможемо. Хай це буде важко й можливо довго, хай ми самі не доживемо, але діти наші чи онуки розпишуться на тому що залишиться від стін Кремля. Бо Бог за нами.
9 травня 2014
Новини говорять про «бої в Маріуполі». Свідомості все ще важко це сприйняти, але потроху починається звикання до ненормального. Хто б сказав взимку, що таке станеться – підняв би на сміх, бо це щось чого не може бути тому що не може бути ніколи. Виявляється, може. Тому що географію з історією ніде діти, й країна змушена існувати з потужним, зажерливим і нахабним ворогом на сході.
Якийсь час хотілося вірити, що це не ворог, що це лружня держава, яка просто за застарілою звичкою продовжує вважати, що ми – «несправжня держава», «несправжній народ», просто такі собі кумедні селюки що кумедно балакають (коли чомусь не хочуть спілкуватися «на чєлавєчєскам язикє») і гарно співають. Що це пройде, що вони звикнуть до того, що ми це така ж країна, з якою треба мати справу як з іншою країною – і яка силою історичного розвитку має близькі культурні та часто-густо родинні зв’язки із народом великого сусіда.
Але не судилося. Скільки раз чулося з боку сусіда, при тому все нав’язливіше й наполегливіше, що «украінскає ґасударства в самой сваєй суті враждєбна Расіі», і всяку маячню про «австрійскій ґєнштаб» і всяке таке. Думалося – минеться. Не минулося. Перейшли від слів до діла, захопивши й захоплюючи нашу землю чи то військами, чи то найманими злочинцями. Але почалося із війни психологічної, із масованої атаки російських медії на український народ, спершу ще за допомогою медій режиму Януковича. Ця війна виявилася успішною для ворога принаймні частково – там, де люди звикли слухати рускає тєлєвіденьє, спори ненависті розповсюдилися у свідомості, прийнялися, пішли в ріст і заколосилися. Те що бачимо – результат
Але те що бачимо – воно не могло б відбутися, якби не пряма агресія східного хижака. Місцеві бандити не мали б сміливості виповзти із своїх щілин із зброєю («купили в магазині», як нам роз’яснив фірер), якби не розраховували на військову допомогу хижака. Воони не прорахувалися – вже сам факт того, що на наших кордонах стоїть готова до нападу стотисячна потуга, не дає можливості задіяти всі сили нашої (злидоьної, пограбованої, але все ж наявної) армії проти бандитів, для яких не западло стріляти в наших із-за спин мирних жителів.
І от із цією ворожою потугою є така штука: а чи не опинився фірер у закладниках власної пропагандистської машини? Чи не дійшла її істерична брехня (а брешуть вони на найвищому рівні – бо куди ж вище президента, міністра закордонних справ чи представника в ООН) до такого рівня, що дати задній хід фірер вже просто не міг політично. Бо постало б питання – а як же це він може залишити «саатєчєствєннікав» на розтерзання «бєндєрафцам і фашистам».
Якщо це справді так – то кров убитих в нашій країні на руках російських медій. І на руках і клавіатурах всих хто розповсюджував, посилював, додумував, добріхував. Всі ваші російські френди в жж чи фб, фкантактікє чи аднаглазніках – всі, хто повторював путінську брехню, вони всі винні, всі в крові, всі вбивці. Не менше ніж покидьки з автоматами і прапорами ДНР. Ба більше. Не забувайте про це. Я – не забуду.
Якийсь час хотілося вірити, що це не ворог, що це лружня держава, яка просто за застарілою звичкою продовжує вважати, що ми – «несправжня держава», «несправжній народ», просто такі собі кумедні селюки що кумедно балакають (коли чомусь не хочуть спілкуватися «на чєлавєчєскам язикє») і гарно співають. Що це пройде, що вони звикнуть до того, що ми це така ж країна, з якою треба мати справу як з іншою країною – і яка силою історичного розвитку має близькі культурні та часто-густо родинні зв’язки із народом великого сусіда.
Але не судилося. Скільки раз чулося з боку сусіда, при тому все нав’язливіше й наполегливіше, що «украінскає ґасударства в самой сваєй суті враждєбна Расіі», і всяку маячню про «австрійскій ґєнштаб» і всяке таке. Думалося – минеться. Не минулося. Перейшли від слів до діла, захопивши й захоплюючи нашу землю чи то військами, чи то найманими злочинцями. Але почалося із війни психологічної, із масованої атаки російських медії на український народ, спершу ще за допомогою медій режиму Януковича. Ця війна виявилася успішною для ворога принаймні частково – там, де люди звикли слухати рускає тєлєвіденьє, спори ненависті розповсюдилися у свідомості, прийнялися, пішли в ріст і заколосилися. Те що бачимо – результат
Але те що бачимо – воно не могло б відбутися, якби не пряма агресія східного хижака. Місцеві бандити не мали б сміливості виповзти із своїх щілин із зброєю («купили в магазині», як нам роз’яснив фірер), якби не розраховували на військову допомогу хижака. Воони не прорахувалися – вже сам факт того, що на наших кордонах стоїть готова до нападу стотисячна потуга, не дає можливості задіяти всі сили нашої (злидоьної, пограбованої, але все ж наявної) армії проти бандитів, для яких не западло стріляти в наших із-за спин мирних жителів.
І от із цією ворожою потугою є така штука: а чи не опинився фірер у закладниках власної пропагандистської машини? Чи не дійшла її істерична брехня (а брешуть вони на найвищому рівні – бо куди ж вище президента, міністра закордонних справ чи представника в ООН) до такого рівня, що дати задній хід фірер вже просто не міг політично. Бо постало б питання – а як же це він може залишити «саатєчєствєннікав» на розтерзання «бєндєрафцам і фашистам».
Якщо це справді так – то кров убитих в нашій країні на руках російських медій. І на руках і клавіатурах всих хто розповсюджував, посилював, додумував, добріхував. Всі ваші російські френди в жж чи фб, фкантактікє чи аднаглазніках – всі, хто повторював путінську брехню, вони всі винні, всі в крові, всі вбивці. Не менше ніж покидьки з автоматами і прапорами ДНР. Ба більше. Не забувайте про це. Я – не забуду.
16 липня 2017
Багато крутиться в голові щодо поточної війни. Перш за все, все частіше наштовхуюся в мережі на те, що її називають «Війною за Незалежність». Вірна й точна назва – нехай формально Батьківщина буда незалежна ще з 1991 року, але саме зараз відбувається справжня боротьба за неї, за забаганкою історії відкладена на майже чверть століття. Як виявилося, давня фраза про те, що воля розквітає лише полита кров’ю патріотів, виявилася вірною. Не обійдеш, не об’їдеш.
Але я б запропонував іншу назву – «Вітчизняна війна». Із зрозумілих мотивів. Бо така назва не лише абсолютно адекватно передає той самий сенс, що й попередній варіант. Але вона, як приживеться, прислужиться до витиснення з суспільної свідомості основоположного совіцького міту й історичного наративу. Ворог його використвує – і нам його треба використовувати. Бо справді наш народ веде нову Вітчизняну війну поти нацистської наволочі, що полізла на нашу землю.
Бо ворог (на превеликий жаль і жахливу несподіванку це виявилися чотири з кожних п’яти жителів сусідньої держави) цілком відкрито обговорює деталі знищення «украинского поекта», дискутує, чи вистачить розстріляти лише тисячу «военньіх преступников», чи треба все ж таки десять тисяч, і скільки сотень тисяч каторжників повинні будуть працювати на «восстановлении героического Донбасса» (який самі вони ж і знищили). Закликає до спалення «двадцати миллионов каклов («хохльі» вже недостатньо презирливе для них) в термоядерном огне». Не треба себе дурити – це нацисти, що мріють зробити те, чого не досягли їхні попередники, знищити наш народ зовсім. Не лише духовно, але фізично. З таким ворогом компроміс можливий лише той, який із попередньою гадиною був укладений 7 травня 1945 року у Реймсі.
Але я б запропонував іншу назву – «Вітчизняна війна». Із зрозумілих мотивів. Бо така назва не лише абсолютно адекватно передає той самий сенс, що й попередній варіант. Але вона, як приживеться, прислужиться до витиснення з суспільної свідомості основоположного совіцького міту й історичного наративу. Ворог його використвує – і нам його треба використовувати. Бо справді наш народ веде нову Вітчизняну війну поти нацистської наволочі, що полізла на нашу землю.
Бо ворог (на превеликий жаль і жахливу несподіванку це виявилися чотири з кожних п’яти жителів сусідньої держави) цілком відкрито обговорює деталі знищення «украинского поекта», дискутує, чи вистачить розстріляти лише тисячу «военньіх преступников», чи треба все ж таки десять тисяч, і скільки сотень тисяч каторжників повинні будуть працювати на «восстановлении героического Донбасса» (який самі вони ж і знищили). Закликає до спалення «двадцати миллионов каклов («хохльі» вже недостатньо презирливе для них) в термоядерном огне». Не треба себе дурити – це нацисти, що мріють зробити те, чого не досягли їхні попередники, знищити наш народ зовсім. Не лише духовно, але фізично. З таким ворогом компроміс можливий лише той, який із попередньою гадиною був укладений 7 травня 1945 року у Реймсі.
17 липня 2017
ІІ
Робочий день почався із того, як саме впроваджувати санкції проти Росії. Хоч якась світла пляма на тлі тривожних новин останніх днів. Ну що ж, вбивати економіку ворога радісно і приємно.
Колись давно, ще коли вчився у Празі і читав запоєм все, що було в біблліотеці празького коледжа (чесно кажучи, не те щоб дуже багато, але мені тоді, на початку 90х, здавалося, що я попав у країну мрій) з історії Європи й околиць, прийшла мені думка в голову, що а чи нема такого собі двадцятилітнього циклу, характерного для новітніх багатонаціональних держав. Тобто періоду між їхнім створенням і тяжкою внутрішньою кризою, що призводить почас до їхнього розпаду. Спала на думку перша Чехословацька республіка, друга Польська республіка (або як її іноді називають, друга Річ Посполита – не люблю цей термін, бо українською все ж Республіка), Югославське королівство. Розширивши поле зору, згадав також Пакістан/Банглаадеш, ну і Біафра також згадалася, хоча там пройшло зовсім не 20 років, а набагато менше
Порозмірковувавши над цим, вирішив, що в кожному (ну хіба що окрім Біафри, що й так стояла осторонь) з цих випадків все ж таки основним рушієм у розвалі негомогенних держав була зовнішня сила, точніше, зовнішня агресія чи загроза такої. Ну й відповідно думав, що Укарїні таке не загрожує, бо ж ми зараз живемо в інший час, коли таке просто неприпустимо серед порядних людей.
Виявляється, помилився
До речі, історія виникнення Бангладеш, здається, заслуговує на більш детальне вивчення – адже тоді також зовнішній агресор (більш того, затятий ворог із нерозв’язаними територіальними претензіями) скористався внутрішніми заворушеннями, і в ході війни окупував частину території й допоміг створенню сепаратної держави. (Але хто зараз згадує по цю давню й незнамениту війну...)
***
У травні я був написав, що вороги під час окупації Криму ждали опору, щоб позубоскалити над скаліченими тілами наших солдатів як вони це робили в Грузії в 2008му. Що ж, вони свого добилися, демонструючи роздерті снарядами тіла під Розкішним по Рашатудей, затримуючи об’єктив на нутрощах, що випали із розпоротих животів, на обсмаленій вогнем вибуха шкірі, на обрубках рук і ший, на розірваних навпіл тілах... Що сказати – у пеклі особливий казан для кацапських журналістів вже потроху почав наповнюватися, а у Сатани має бути достатній запас неприємностей для тих, хто вірно йому служив у цьому світі. Ну й для тих, хто ретранслював із своїми коментарями, без сумніву
***
http://www.unian.ua/politics/940844-pob
Колись давно, ще коли вчився у Празі і читав запоєм все, що було в біблліотеці празького коледжа (чесно кажучи, не те щоб дуже багато, але мені тоді, на початку 90х, здавалося, що я попав у країну мрій) з історії Європи й околиць, прийшла мені думка в голову, що а чи нема такого собі двадцятилітнього циклу, характерного для новітніх багатонаціональних держав. Тобто періоду між їхнім створенням і тяжкою внутрішньою кризою, що призводить почас до їхнього розпаду. Спала на думку перша Чехословацька республіка, друга Польська республіка (або як її іноді називають, друга Річ Посполита – не люблю цей термін, бо українською все ж Республіка), Югославське королівство. Розширивши поле зору, згадав також Пакістан/Банглаадеш, ну і Біафра також згадалася, хоча там пройшло зовсім не 20 років, а набагато менше
Порозмірковувавши над цим, вирішив, що в кожному (ну хіба що окрім Біафри, що й так стояла осторонь) з цих випадків все ж таки основним рушієм у розвалі негомогенних держав була зовнішня сила, точніше, зовнішня агресія чи загроза такої. Ну й відповідно думав, що Укарїні таке не загрожує, бо ж ми зараз живемо в інший час, коли таке просто неприпустимо серед порядних людей.
Виявляється, помилився
До речі, історія виникнення Бангладеш, здається, заслуговує на більш детальне вивчення – адже тоді також зовнішній агресор (більш того, затятий ворог із нерозв’язаними територіальними претензіями) скористався внутрішніми заворушеннями, і в ході війни окупував частину території й допоміг створенню сепаратної держави. (Але хто зараз згадує по цю давню й незнамениту війну...)
***
У травні я був написав, що вороги під час окупації Криму ждали опору, щоб позубоскалити над скаліченими тілами наших солдатів як вони це робили в Грузії в 2008му. Що ж, вони свого добилися, демонструючи роздерті снарядами тіла під Розкішним по Рашатудей, затримуючи об’єктив на нутрощах, що випали із розпоротих животів, на обсмаленій вогнем вибуха шкірі, на обрубках рук і ший, на розірваних навпіл тілах... Що сказати – у пеклі особливий казан для кацапських журналістів вже потроху почав наповнюватися, а у Сатани має бути достатній запас неприємностей для тих, хто вірно йому служив у цьому світі. Ну й для тих, хто ретранслював із своїми коментарями, без сумніву
***
http://www.unian.ua/politics/940844-pob
17 вересня 2014
ІІІ
Час летить, не зупиниш, не доженеш. Світ навколо міняється так стрімко, як не мінявся вже не знаю скільки років. Смішними зараз видаються теоретизування колись знаменитих мудрагелів про "кінець історії". Внєзапно виявилося, що як ни крути, а до історії цілком можна прикласти відомі старшому поколінню рядки "Есть у революции начало, нет у революции конца". Власне, якщо говорити про українську революцію, то в неї точно нема кінця-края, ми зараз якраз перейшли до нового її етапу. І завершити його до столітніх роковин її початку навряд чи вдасться
Майже рівно півроку тому написав я ось таке:
Як же їм хотілося, щоб крові було більше, щоб можна було, як шість років тому під час інших олімпійськиз змагань, смакувати фото страшливо знівечених трупів ще й наших хлопців, на втіху й на глум своїй «цільовій авдиторії»
Пройшло півроку - й маємо й трупи, і втіху, й глум, і ще одне "перемир'я". Але маємо й, хочеться вірити, великі зміни в суспільстві. Маємо нарешті усвідомлення, хто нам друг,а хто ворог. Маємо недекоративну армію, яку допомагають обладнувати самі громадяни, бо в держави не вистачає чи то ресурсів, чи то повороткості, чи то й часом бажання. Маємо урозуміння, що "смітник історії" може стати не фігуральним висловом - і тим же розумінням починають просякати й різноманітні достойники. Якщо за минулі чверть століття в нас не було єднаючої національної ідеї, то зараз вона починає прокльовуватися, як зелені парості крізь тріснутий асфальт
Епохальні події забарвлюють собою све інше, навіть людські стосунки починаєш розглядати через їхню призму. Із сумом часто приходиш до висновку, що раньші дзвіночки чужості, що помічав але не давав собі ради додумати до кінця, що ж вони означають, вказували на те, що добре знана тобі людина раптом справді дивиться на світ очима абсолютно іншими порівняно з тобою. Тобто настільки іншими, що бачить зовсім інший світ навколо себе. Більш того, коли реальний світ протирічить її баченню, то "тим гірше для фактів". І що з цим робити, окрім всіляко уникати розмов на гострі теми, щоб не побити горшки на багато років вперед - не знаєш
Зате як же буває приємно узнавати, що людина, з якою про всі ці моменти й мова не заходила - чи то просто якось не заходила розмова, чи то знаєш її так давно, і ще з того часу, коли про це взагалі говорено не було, а потім просто зустрічі були настільки нечастими, а ці питання настільки другорядними, що про них і не йшлося - от коли виявляється, що ця людина бачить світ так же, як і ти (хоча підсвідомо ти був готовий чекати іншої реакції) - це пц як втішно...
А надто коли це люди із країни, ставлення до якої тепер назавжди буде зовсім іншим... Тому що 86 відсотків 86 відсотками, але за їхніми межами залишаються мільйони розумних і чесних людей. І про це теж треба не забувати, і нагадувати собі, особливо коли зустрічаєшся з особливо ідіотськими висловлюваннями вишиватників
Чомусь це відчуття мені виявляється схожим на відчуття спільної причетності до одного таємного ордену, масонської ложі чи що... Коли думаєш, що можеш покластися на іншу людину, тому що сам би вчинив так само на її місці. Звичайно, натура людська є такою, якою вона є, і розчарування будуть, але чомусь вірю, що їх буде менше, ніж навпаки
Майже рівно півроку тому написав я ось таке:
Як же їм хотілося, щоб крові було більше, щоб можна було, як шість років тому під час інших олімпійськиз змагань, смакувати фото страшливо знівечених трупів ще й наших хлопців, на втіху й на глум своїй «цільовій авдиторії»
Пройшло півроку - й маємо й трупи, і втіху, й глум, і ще одне "перемир'я". Але маємо й, хочеться вірити, великі зміни в суспільстві. Маємо нарешті усвідомлення, хто нам друг,а хто ворог. Маємо недекоративну армію, яку допомагають обладнувати самі громадяни, бо в держави не вистачає чи то ресурсів, чи то повороткості, чи то й часом бажання. Маємо урозуміння, що "смітник історії" може стати не фігуральним висловом - і тим же розумінням починають просякати й різноманітні достойники. Якщо за минулі чверть століття в нас не було єднаючої національної ідеї, то зараз вона починає прокльовуватися, як зелені парості крізь тріснутий асфальт
Епохальні події забарвлюють собою све інше, навіть людські стосунки починаєш розглядати через їхню призму. Із сумом часто приходиш до висновку, що раньші дзвіночки чужості, що помічав але не давав собі ради додумати до кінця, що ж вони означають, вказували на те, що добре знана тобі людина раптом справді дивиться на світ очима абсолютно іншими порівняно з тобою. Тобто настільки іншими, що бачить зовсім інший світ навколо себе. Більш того, коли реальний світ протирічить її баченню, то "тим гірше для фактів". І що з цим робити, окрім всіляко уникати розмов на гострі теми, щоб не побити горшки на багато років вперед - не знаєш
Зате як же буває приємно узнавати, що людина, з якою про всі ці моменти й мова не заходила - чи то просто якось не заходила розмова, чи то знаєш її так давно, і ще з того часу, коли про це взагалі говорено не було, а потім просто зустрічі були настільки нечастими, а ці питання настільки другорядними, що про них і не йшлося - от коли виявляється, що ця людина бачить світ так же, як і ти (хоча підсвідомо ти був готовий чекати іншої реакції) - це пц як втішно...
А надто коли це люди із країни, ставлення до якої тепер назавжди буде зовсім іншим... Тому що 86 відсотків 86 відсотками, але за їхніми межами залишаються мільйони розумних і чесних людей. І про це теж треба не забувати, і нагадувати собі, особливо коли зустрічаєшся з особливо ідіотськими висловлюваннями вишиватників
Чомусь це відчуття мені виявляється схожим на відчуття спільної причетності до одного таємного ордену, масонської ложі чи що... Коли думаєш, що можеш покластися на іншу людину, тому що сам би вчинив так само на її місці. Звичайно, натура людська є такою, якою вона є, і розчарування будуть, але чомусь вірю, що їх буде менше, ніж навпаки
18 вересня 2014
IV
Маючи тепер мало не щодня справу з санкціями проти певної країни, щоразу ловлю себе на думці, що як би вони ни ускладнювали мою роботу, як би ни додавали всіляких незручностей та клопоту, мене все одно гріє думка, що на іншому кінці все це потроху - вода камінь точить - створює ще більше складностей та незручностей, і кінець кінцем кількість таки перейде в нову якість. Тому, нагадуючи собі, що терпіння є християнською чеснотою, продовжую робити свою справу
Ще час від часу ловлю себе на думці, що останні півроку набагато полегшили процес орієнтації у різноманітних складних питаннях. Здається, не лише для мене. Ось, скажімо, гарний автор з Тереґрафу, Крістіна Одоне (якщо хтось дивися американський фільм "Олія для Лоренцо" - це про її сім'ю; а ще вона дружина іншого гарного журналіста, Едварда Лукаса - як хто заглядує в мою мордокнижну сторінку, я досить часто посилаюся на нього) пише про одну таку проблему, що донедавна видавалася такою, що має інше розв'язання. Не можу з нею не погодитися. Якщо нинішній фірер Росії виступає поти чогось - значить, щось добре в цьому чомусь неодмінно є. І навпаки - якщо хтось підтримує фірера, значить треба його викреслити з подумкового списку людей, до яких варто прислухатися. Так в мене виявилося з іншим теж ніби непоганим колумністом Телеґрафу. Хоча, ніде правди діти, найчастіше ті, хто виступає за фірера, як раніше вважалися покидьками, так і продовжують. Особливо смішно, як (віртуально) цілуються взасос цілком реальні європейські неонацики із самозваним "борцем із фашизмом". Гімно до гімна, що ж
Щодо ще одного питання мушу визнати, що змінив свою позицію на протилежну. Я завжди дуже скептично ставився до Європейського Союзу, як до штучної, роздутої бюрократії, що прагне знівелювати окремі країни та максимально диктувати свої умови. Я розумів, що, скажімо, у італійців власна бюрократія ще гірша, і тому вони вважають, що краще вже хай ними керують з Брюселя, ніж із Риму - крім того, вони та інші середземноморські країни завжди вміли ігнорувати ті резолюції з Брюселя, які їм не подобалися. У нас же наша Громадська Служба вважає, що "закон є закон", і більш того, на європейський статут накручує ще власні регуляції й роз'яснення. Ну й плюс ліберальна еліта вбачає ворога в самому принципі національної держави та підтримує Брюсель як її могильника - ну а до ліберальної еліти в мене те ще ставлення. Ну й до заяв, що вплив Сполученого Королівства у світі як одного з більших членів ЄС є набагато більшим ніж якби воно було за його межами, я ставився тим більше скептично
Але от з початком українських подій довелося свою позицію переоцінити. До речі, вже згадувана Крістіна Одоне теж написала про це. Якщо Сполучене Королівство може підштовхнути діяти в правильному і єдиному напрямку інші 27 країн, то воно справді набагато впливовіше і сильніше. Так що, схоже, на референдумі 2017 року (якщо він таки відбудеться) я голосуватиму за статус-кво
І тут цікава штука - багато хто з тих, хто ненавидить ЄС, побачили в особі фірера свого союзника у боротьбі з ним. Не лише вже згадуване гімно, але й більш, здавалося б, презентабельні діячі, той же Клаус (якого я не любив ще з моменту коли він вигнав одну з моїх альма матер з Праги). Що знову ж таки, додатково свідчить хто є ху. Наприклад, лідер Партії Незалежності Сполученого Королівства Найджел Фарадж, виявляється, таки ху, серпрайз серпрайз.
Нинішній поводир шотландських націоналістів не є ворогом ЄС - але є ворогом Сполученого Королівства. Так що його виступи з похвалами фіреру лише підсилили мою позицію щодо сьогоднішнього референдума. Я вкурсє що багато українців вражені рефлекторним "антиімперіалізмом", і проекують на ситуацію Шотландія-Сполучене Королівство ситуацію Україна-Росія, ну й відповідно підтримують шотландських націоналістів. Це, звісно, від невігластва в обох сенсах, як від незнання історії (бо про Шотландію вони знають скоріш за все як я вперше узнав, тобто з поеми Лесі Укроаїнки "Роберт Брюс, король шотландський", яка написана за мотивами шотландської націоналістичної легенди, а не справжніх історичних подій), а також від недодумування, що ж йде на користь Україні.
А Україні зараз абсолютно не на користь послаблення свого союзника, Сполученого Королівства, надто в плані його ракетно-ядерної зброї, ясно на кого націленої. Також і в плані позиції на міжнародній арені й у економіці. Таке послаблення це гра на корить фіреру (до речі, не даремно лугандони виступили в підтримку шотландських нациків), так що ті патріотичні патріоти України, що підтримують Салмонда - підтримують фірера. ні, якщо вони вважають себе шотландцями, це їхня справа, як голосувати (взагалі як би сусіди з півночі не проголосували, ми це переживемо) - але не треба при тому казати, що їм болить Україна
Підтримка нациків лугандонами, до речі, навела на іншу думку - Шотландська Націоналістична партія в своїй тактиці надзвичайно нагадує Партію Регіонів. Звісно, ШНП це ідейні ідіоти, а не крадії - хоча грошики задурно отримувати теж люблять. Але я про те, що вони заради досягнення власних політичних цілей закрутили шалену пропагандистську кампанію окозамилювання, недомовок і відвертої брехні, при тому що їхні послідовники взялися до відкритого залякування тих, хто не хоче відокремлення від решти Британії. Звичайно, це не йде в жодне порівняння із тим, що роблять зараз лугандони, але якби хто сказав рік тому, що буде в Луганську чи на Савур-Могилі, хтось би повірив? отож бо
Звісно, поки що невідомо, як люди голосують, і при всьому шумовинні прихильників "Так" вони все ж не будуть влаштовувати каруселів. Тому молю Бога, щоб здоровий глузд переміг, заради Шотландії, Британії й України. А фірер хай здохне
Ще час від часу ловлю себе на думці, що останні півроку набагато полегшили процес орієнтації у різноманітних складних питаннях. Здається, не лише для мене. Ось, скажімо, гарний автор з Тереґрафу, Крістіна Одоне (якщо хтось дивися американський фільм "Олія для Лоренцо" - це про її сім'ю; а ще вона дружина іншого гарного журналіста, Едварда Лукаса - як хто заглядує в мою мордокнижну сторінку, я досить часто посилаюся на нього) пише про одну таку проблему, що донедавна видавалася такою, що має інше розв'язання. Не можу з нею не погодитися. Якщо нинішній фірер Росії виступає поти чогось - значить, щось добре в цьому чомусь неодмінно є. І навпаки - якщо хтось підтримує фірера, значить треба його викреслити з подумкового списку людей, до яких варто прислухатися. Так в мене виявилося з іншим теж ніби непоганим колумністом Телеґрафу. Хоча, ніде правди діти, найчастіше ті, хто виступає за фірера, як раніше вважалися покидьками, так і продовжують. Особливо смішно, як (віртуально) цілуються взасос цілком реальні європейські неонацики із самозваним "борцем із фашизмом". Гімно до гімна, що ж
Щодо ще одного питання мушу визнати, що змінив свою позицію на протилежну. Я завжди дуже скептично ставився до Європейського Союзу, як до штучної, роздутої бюрократії, що прагне знівелювати окремі країни та максимально диктувати свої умови. Я розумів, що, скажімо, у італійців власна бюрократія ще гірша, і тому вони вважають, що краще вже хай ними керують з Брюселя, ніж із Риму - крім того, вони та інші середземноморські країни завжди вміли ігнорувати ті резолюції з Брюселя, які їм не подобалися. У нас же наша Громадська Служба вважає, що "закон є закон", і більш того, на європейський статут накручує ще власні регуляції й роз'яснення. Ну й плюс ліберальна еліта вбачає ворога в самому принципі національної держави та підтримує Брюсель як її могильника - ну а до ліберальної еліти в мене те ще ставлення. Ну й до заяв, що вплив Сполученого Королівства у світі як одного з більших членів ЄС є набагато більшим ніж якби воно було за його межами, я ставився тим більше скептично
Але от з початком українських подій довелося свою позицію переоцінити. До речі, вже згадувана Крістіна Одоне теж написала про це. Якщо Сполучене Королівство може підштовхнути діяти в правильному і єдиному напрямку інші 27 країн, то воно справді набагато впливовіше і сильніше. Так що, схоже, на референдумі 2017 року (якщо він таки відбудеться) я голосуватиму за статус-кво
І тут цікава штука - багато хто з тих, хто ненавидить ЄС, побачили в особі фірера свого союзника у боротьбі з ним. Не лише вже згадуване гімно, але й більш, здавалося б, презентабельні діячі, той же Клаус (якого я не любив ще з моменту коли він вигнав одну з моїх альма матер з Праги). Що знову ж таки, додатково свідчить хто є ху. Наприклад, лідер Партії Незалежності Сполученого Королівства Найджел Фарадж, виявляється, таки ху, серпрайз серпрайз.
Нинішній поводир шотландських націоналістів не є ворогом ЄС - але є ворогом Сполученого Королівства. Так що його виступи з похвалами фіреру лише підсилили мою позицію щодо сьогоднішнього референдума. Я вкурсє що багато українців вражені рефлекторним "антиімперіалізмом", і проекують на ситуацію Шотландія-Сполучене Королівство ситуацію Україна-Росія, ну й відповідно підтримують шотландських націоналістів. Це, звісно, від невігластва в обох сенсах, як від незнання історії (бо про Шотландію вони знають скоріш за все як я вперше узнав, тобто з поеми Лесі Укроаїнки "Роберт Брюс, король шотландський", яка написана за мотивами шотландської націоналістичної легенди, а не справжніх історичних подій), а також від недодумування, що ж йде на користь Україні.
А Україні зараз абсолютно не на користь послаблення свого союзника, Сполученого Королівства, надто в плані його ракетно-ядерної зброї, ясно на кого націленої. Також і в плані позиції на міжнародній арені й у економіці. Таке послаблення це гра на корить фіреру (до речі, не даремно лугандони виступили в підтримку шотландських нациків), так що ті патріотичні патріоти України, що підтримують Салмонда - підтримують фірера. ні, якщо вони вважають себе шотландцями, це їхня справа, як голосувати (взагалі як би сусіди з півночі не проголосували, ми це переживемо) - але не треба при тому казати, що їм болить Україна
Підтримка нациків лугандонами, до речі, навела на іншу думку - Шотландська Націоналістична партія в своїй тактиці надзвичайно нагадує Партію Регіонів. Звісно, ШНП це ідейні ідіоти, а не крадії - хоча грошики задурно отримувати теж люблять. Але я про те, що вони заради досягнення власних політичних цілей закрутили шалену пропагандистську кампанію окозамилювання, недомовок і відвертої брехні, при тому що їхні послідовники взялися до відкритого залякування тих, хто не хоче відокремлення від решти Британії. Звичайно, це не йде в жодне порівняння із тим, що роблять зараз лугандони, але якби хто сказав рік тому, що буде в Луганську чи на Савур-Могилі, хтось би повірив? отож бо
Звісно, поки що невідомо, як люди голосують, і при всьому шумовинні прихильників "Так" вони все ж не будуть влаштовувати каруселів. Тому молю Бога, щоб здоровий глузд переміг, заради Шотландії, Британії й України. А фірер хай здохне
26 вересня 2014
V
Розмірковуючи у вільний від роботи час про поточну війну, не можу не прийти до висновку, що дії ворожої держави ще раз підкреслюють невірність відомої тези, що «війна це продовження політики іншими засобами». Яким би геніальним філософом війни ни був Клавзевіц, у цьому питанні він помилявся. Війна не є продовженням політики ніколи. Війна є антитезою політики. Політика завжди раціональна, війна завжди ірраціональна. Тобто вона має свою власну логіку, логіку війни – але ця логіка завжди перекреслює логіку до-воєнної політики. Більш того, вона практично завжди її руйнує вщент.
Так було й під час війни, століття початку якої відзначалося в цьому році, так є й під час війни, яку в Україні вже називають, і будуть називати, Вітчизняною.
Я згоден, що політика ворожої країни була направлена на підпорядкування України собі, якомога більш повністю. Але справа в тому, що саме розв’язування цієї війни й зробило досягнення цієї мети якщо не абсолютно неможливим, то точно неможливим без докладення набагато більших зусиль, ніж ворог готовий відносно безболісно докласти. Це вже навіть не говорячи про економічні санкції, які потрошку-помаленьку починають мати ефект
До початку війни ворог міг розраховувати на підтримку (більш чи менш гарантовану) приблизно половини електората. Це практично забезпечувало якщо не повний контроль (так, у певних рамках пристойності) то могутній вплив на внутрішню політику нашої країни. Нічого простіше ніж продовжувати розігрувати цю карту і придумати не можна – але раптом ворог вирішив, що він не шукає легких шляхів. Йому була потрібна маленька переможна війна. Для чого? Та для того ж, для чого її шукав духовний попередник нинішньогог фірера – щоб через перемогу у війні змити ганьбу попередньої поразки (а у ворога щиро вважають, що розпад совіцької імперії був саме їхньою поразкою у неоголошеній війні з ненависними «піндосами»)
Саме тому політика відійшла на заднє тло, і в хід пішов «останній аргумент» - спочатку мовчки, а далі все голосніше. Ворогу хотілося воювати. Із тими, кого вони вважали своїм ворогом – із Америкою. При тому ворог розумів, що з самою Америкою воювати він (і залишитися живим) не зможе. Нас було обрано як «американських маріонеток», і нас було вирішено перемогти. Незважаючи на те, що такий хід без жодного сумніву мав похоронити – і похоронив – дотихчасову політику ворожої держави щодо нас. Але війна починається не мозком - недарма постійно у дискусіях в мережі згадуються «боллз». Отож бо.
Так було й під час війни, століття початку якої відзначалося в цьому році, так є й під час війни, яку в Україні вже називають, і будуть називати, Вітчизняною.
Я згоден, що політика ворожої країни була направлена на підпорядкування України собі, якомога більш повністю. Але справа в тому, що саме розв’язування цієї війни й зробило досягнення цієї мети якщо не абсолютно неможливим, то точно неможливим без докладення набагато більших зусиль, ніж ворог готовий відносно безболісно докласти. Це вже навіть не говорячи про економічні санкції, які потрошку-помаленьку починають мати ефект
До початку війни ворог міг розраховувати на підтримку (більш чи менш гарантовану) приблизно половини електората. Це практично забезпечувало якщо не повний контроль (так, у певних рамках пристойності) то могутній вплив на внутрішню політику нашої країни. Нічого простіше ніж продовжувати розігрувати цю карту і придумати не можна – але раптом ворог вирішив, що він не шукає легких шляхів. Йому була потрібна маленька переможна війна. Для чого? Та для того ж, для чого її шукав духовний попередник нинішньогог фірера – щоб через перемогу у війні змити ганьбу попередньої поразки (а у ворога щиро вважають, що розпад совіцької імперії був саме їхньою поразкою у неоголошеній війні з ненависними «піндосами»)
Саме тому політика відійшла на заднє тло, і в хід пішов «останній аргумент» - спочатку мовчки, а далі все голосніше. Ворогу хотілося воювати. Із тими, кого вони вважали своїм ворогом – із Америкою. При тому ворог розумів, що з самою Америкою воювати він (і залишитися живим) не зможе. Нас було обрано як «американських маріонеток», і нас було вирішено перемогти. Незважаючи на те, що такий хід без жодного сумніву мав похоронити – і похоронив – дотихчасову політику ворожої держави щодо нас. Але війна починається не мозком - недарма постійно у дискусіях в мережі згадуються «боллз». Отож бо.
30 вересня 2014
VI
В зв’язку з недавнім 75-літтям «золотого вересня» не раз і не два – та й до того безліч разів – різноманітні персонажі з ворожої держави (а також і її симпатики зсередини, чого там) коментували рядки на тему події в тому плані що «раз вам не подобається, що СРСР разом з нацистами розідрав Польщу і не повернув украдене по війні, то треба хутко віддати Львів полякам. Їм здається, що це дуже дотепний ріпост. Звичайно, можна відповідати «тільки після повернення Кеніґсберга законним хазяям», але можна сказати й більше
Так, нинішня територія нашої держави усталилася за більшовицького режиму. Більше того, без підбиття Правобережної України Катериною дуже можливо, що нинішня українська нація й зовсім би не склалася – могло б утворитися три близьких але різних нації (якби кордони після першого поділу Республіки протривали б історично довший час) – або й навіть жодної, коли б українці розчинилися серед своїх більших сусідів. Але вийшло як вийшло. До речі, коли не надто розумні коментатори з-за (майбутньої) Стіни горлають, що Харків зробив українським той, чийого істукана там недавно було скинуто, на 20+ років пізніше ніж треба було, то забувають про те, що саме Харків став першим осередком модерної української культури у першій половині позаминулого сторіччя, ще до всяких «українських П’ємонтів»
Так от, «золотий вересень». В гробу Сталін бачив «українські національні сподівання» і всяке таке – Львів з Тернополем були лише розмінними картами у грі, яку він вів на геополітичній арені. Вирішив би, що так йому буде вигідніш – то не приєднував би ЗУ і ЗБ до УРСР і БРСР, а зробив би «Польську РСР», ну от як сталося з недовговічною «Карело-Фінською РСР», про яку зараз згадають лише фахівці. Врешті решт, відмовився ж він віз цих територій, коли укладав угоду в 1941 році із Лондонським польським урядом – і ніхто й не пискнув із «керівництва» совіцької України що як же це так тіпа
Але й навіть застовбити знову ці землі за СРСРом в Тегерані виявилося замало. Треба було кудись діти їхнє польське населення (до речі, ворожа пропаганда, що один час постійно наголошувала на братовбивчій війні на Волині між поляками й українцями у 1943-44, не любить згадувати, що перші вбивства мирних польських жителів («осадників» у совіцькій пропаганді) відбулися саме під час «золотого вересні», коли совіти прямо підбурювали українське й білоруське населення до вбивств своїх польських сусідів). Оскільки поляки, що отримали Шльонськ, Мазури і Поможе як компенсацію за втрачені східні території, виганяли звідти німців, що жили там століттями, треба було спустошені терени кимось заселити – ось на них і виселили поляків Західної України, Білорусі й Литви (з останньої – переважно з Вільна, що був, як і Львів, польським містом багато сот років).
І всі сліди польської присутності старанно затиралися. Так само як затиралися сліди татарської присутності в спустошеному Криму. Татари там, і поляки у Львові, Станіславові чи Тернополі залишилися тільки як історична примітка, історичний курйоз, що не мав жодного стосунку до сьогодення
Разом із знищенням багатосотлітньої єврейської цивілізації на цих же землях це все привело до знищення унікальної багатомовної культури цієї землі. Те ж саме стосувалося – у меншому ступені, бо без виселення, хоча чому без виселення? Просто висилали в іншому напрямку й трохи раніше (кому цікаво, хай погуглить «польську операцію» НКВД перед Другою світовою) – й стирання польської культури Правобережної України. Мене завжди дивувало, як це в нашій літературі 19 століття, у того ж панаса Мирного, чи Руданського, чи Карпенка-Карого, постійно серед персонажів зустрічаються поляки, і куди вони ділися? Нівелювалися, бо якщо царат не міг знищити такий якір польскості як католицьький костел, то совіти з ним як раз не церемонилися й знищили майже вщент.
Мені дуже жаль, що ця культура зникла й не повернеться. Але нинішньому сет-апу вже скоро 70 років, кілька поколінь, і треба виходити з нього. Львів зараз український, так само як Ґданськ чи Вроцлав польські. Влаштовувати нове масове переселення народів ніхто в здоровому ґлузді (хоче такі на жаль не всі, й ми знаємо, кого маємо на увазі) не буде. А як пощастить, то в новітній Республіці це питання взалалі втратить будь яку актуальність, як не актуальне для німців повернення Страсбурґа
Так, нинішня територія нашої держави усталилася за більшовицького режиму. Більше того, без підбиття Правобережної України Катериною дуже можливо, що нинішня українська нація й зовсім би не склалася – могло б утворитися три близьких але різних нації (якби кордони після першого поділу Республіки протривали б історично довший час) – або й навіть жодної, коли б українці розчинилися серед своїх більших сусідів. Але вийшло як вийшло. До речі, коли не надто розумні коментатори з-за (майбутньої) Стіни горлають, що Харків зробив українським той, чийого істукана там недавно було скинуто, на 20+ років пізніше ніж треба було, то забувають про те, що саме Харків став першим осередком модерної української культури у першій половині позаминулого сторіччя, ще до всяких «українських П’ємонтів»
Так от, «золотий вересень». В гробу Сталін бачив «українські національні сподівання» і всяке таке – Львів з Тернополем були лише розмінними картами у грі, яку він вів на геополітичній арені. Вирішив би, що так йому буде вигідніш – то не приєднував би ЗУ і ЗБ до УРСР і БРСР, а зробив би «Польську РСР», ну от як сталося з недовговічною «Карело-Фінською РСР», про яку зараз згадають лише фахівці. Врешті решт, відмовився ж він віз цих територій, коли укладав угоду в 1941 році із Лондонським польським урядом – і ніхто й не пискнув із «керівництва» совіцької України що як же це так тіпа
Але й навіть застовбити знову ці землі за СРСРом в Тегерані виявилося замало. Треба було кудись діти їхнє польське населення (до речі, ворожа пропаганда, що один час постійно наголошувала на братовбивчій війні на Волині між поляками й українцями у 1943-44, не любить згадувати, що перші вбивства мирних польських жителів («осадників» у совіцькій пропаганді) відбулися саме під час «золотого вересні», коли совіти прямо підбурювали українське й білоруське населення до вбивств своїх польських сусідів). Оскільки поляки, що отримали Шльонськ, Мазури і Поможе як компенсацію за втрачені східні території, виганяли звідти німців, що жили там століттями, треба було спустошені терени кимось заселити – ось на них і виселили поляків Західної України, Білорусі й Литви (з останньої – переважно з Вільна, що був, як і Львів, польським містом багато сот років).
І всі сліди польської присутності старанно затиралися. Так само як затиралися сліди татарської присутності в спустошеному Криму. Татари там, і поляки у Львові, Станіславові чи Тернополі залишилися тільки як історична примітка, історичний курйоз, що не мав жодного стосунку до сьогодення
Разом із знищенням багатосотлітньої єврейської цивілізації на цих же землях це все привело до знищення унікальної багатомовної культури цієї землі. Те ж саме стосувалося – у меншому ступені, бо без виселення, хоча чому без виселення? Просто висилали в іншому напрямку й трохи раніше (кому цікаво, хай погуглить «польську операцію» НКВД перед Другою світовою) – й стирання польської культури Правобережної України. Мене завжди дивувало, як це в нашій літературі 19 століття, у того ж панаса Мирного, чи Руданського, чи Карпенка-Карого, постійно серед персонажів зустрічаються поляки, і куди вони ділися? Нівелювалися, бо якщо царат не міг знищити такий якір польскості як католицьький костел, то совіти з ним як раз не церемонилися й знищили майже вщент.
Мені дуже жаль, що ця культура зникла й не повернеться. Але нинішньому сет-апу вже скоро 70 років, кілька поколінь, і треба виходити з нього. Львів зараз український, так само як Ґданськ чи Вроцлав польські. Влаштовувати нове масове переселення народів ніхто в здоровому ґлузді (хоче такі на жаль не всі, й ми знаємо, кого маємо на увазі) не буде. А як пощастить, то в новітній Республіці це питання взалалі втратить будь яку актуальність, як не актуальне для німців повернення Страсбурґа
13 квітня 2015
VII
У зв’язку з Великоднем, ясна річ, а надто у зв’язку із поздоровленням певного політичного діяча однієї держави, ну і різних світлин його мармизи, може виникнути питання – як це так, що у своєму поздоровленні цей діяч ні словом не згадав Того, в честь Кого взагалі християни вчора святкували Його Воскресіння. Натомість була згадка про «народні традиції» і таке інше. А от як на мене, все абсолютно логічно. Ця країна в масі не є християнською зовсім. От якраз і результати опитування оприлюднено – хоча «православними» вважають себе десь дві третини опитаних, хоч раз на місяць заходять до церкви та регулярно моляться лише 13 відсотків чи щось таке. Але навіть ті, хто заходить раз на місяць у церкву, чи є вони християнами, Тобто чи знають вони, що казав Христос і чи слідують Його словам? Чи лише знають, якому святому ставити свічку від запоя чоловіка, а якому від зубного болю? От тільки опитування навряд чи виявлять, скільки є перших, скільки других, а скільки ще третіх, четвертих і п’ятих
Вже давно в мене склалося враження, що в Росії панує одна релігія – поганський культ предків вкупі з обожествленням Батьківщини (власне, це просто два аспекта одного культу, який іноді прибирає форм християнства східного обряду; прибирає форм, бо як писав Лєсков ще 150 років тому, «християнство в Росії ще навіть не проповідуване»). І як усякі погани, ці погани ненавидять проповідників християнства – від закриття храмів і вигнання аж до вбивств християнських священників, як от на Донбасі (де, до речі, більше половини віруючих перед війною становили парафіяни протестантських церков)
Тому наша поточна Вітчизняна Війна має на додачу до всього іншого має ще й елемент хрестового походу проти бастіону новітнього поганства. Україна знову – вимушено, але все ж таки – взяла на себе ролю бути антемуралє християнської Європи проти наступаючого мороку варварства. А тому звеселімося. З нами Бог, і значить з нами буде Перемога
Вже давно в мене склалося враження, що в Росії панує одна релігія – поганський культ предків вкупі з обожествленням Батьківщини (власне, це просто два аспекта одного культу, який іноді прибирає форм християнства східного обряду; прибирає форм, бо як писав Лєсков ще 150 років тому, «християнство в Росії ще навіть не проповідуване»). І як усякі погани, ці погани ненавидять проповідників християнства – від закриття храмів і вигнання аж до вбивств християнських священників, як от на Донбасі (де, до речі, більше половини віруючих перед війною становили парафіяни протестантських церков)
Тому наша поточна Вітчизняна Війна має на додачу до всього іншого має ще й елемент хрестового походу проти бастіону новітнього поганства. Україна знову – вимушено, але все ж таки – взяла на себе ролю бути антемуралє християнської Європи проти наступаючого мороку варварства. А тому звеселімося. З нами Бог, і значить з нами буде Перемога
No comments:
Post a Comment