Автор хоче од самого початку застерегти шановних читачів, що він не є літературознавцем, істориком літераттури, шевченкознавцем чи ще якимсь дипломованим –знавцем, і відповідно висловлює саму лише власну думку. Але надто вже кортить її висловити, бо натрапилася вона вже якийсь час як. Просто автор є, на превеликий жаль, не надто працьовитим, ну або ж – як вже сказано, тема цього допису не є чимось, чим автор займається професійно, тож для такої забаганки треба вибрати час із свого вільного часу. Але на шевченківський ювілей автор вирішив, що часконче потрібно знайти. І знайшов. Так що читайте, як є таке бажання, шановні читачі й читачки.
«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» є одним з кількох програмних, найважливіших та найцхастіше згадуваних поезій Тараса Григоровича Шевченка. Відповідно, воно вивчалося й вивчається поколіннями шевченкознавців, цитується, трактується, піддається розтину та автопсії, щоб краще зрозуміти, що ж саме хотів цією короткою поемою сказати Кобзар. Дослідники густим гребінцем проходилися й проходяться кожним рядком поеми, коментуючи вісможливі референції, що зустрічаються в ній чи можуть зустрічатися на думку дослідників.
Але автор не зміг знайти обговорення того, що по-перше, стирчить з першого рядка, б’ючи прямо в очі, і по-друге, надає надзвичайно важливого контексту до всього змісту поеми. А по третє, заставляє подумати про те, наскільки тойзвичнийбагатьом «дід в кожусі» був у контексті сучасної йому європейської думки – і на якому фланзі її він був.
Напевно, доволі загадок. Сама назва вірша в основній своїй частині є цитуванням може найбільш впізнаваного рядка з роботи ірландського політика та філософа XVIII століття Едмунда Берка «Міркування щодо французької революції», написаної у 1790 році. Саме там Берк писав: «Суспільство справді є угодою <...> Оскільки мета такого партнерства може бути досягнута лише через багато поколінь, воно стає партнерством не лише між тими, хто живе зараз, але між тими, хто живе, тими, хто помер, і тими, хто ще має народитися <...> Якщо змінювати державний устрій так часто, як кому заманеться, <...> то жодне покоління не матиме зв’язку з іншими. Люди будуть не ліпшими од мух улітку.» Нині живе покоління успадкувало все, що воно має, від попередніх поколінь, і має обов’язок передати цю спадщину наступним поколінням. Під спадщиною Берк розумів не лише економічне багатство, але й мову, традиції, мораль, звичаї, ширше – культуру.
Але ж, скаже хтось, Берк вважається провідним ідеологом консерватизму, тоді як Шевченко знаменито закликав у своєму «Заповіті»: «Поховайте, та вставайте,/Кайдани порвіте,/ І вражою злою кров’ю/ Волю окропіте», то як це можна поєднати? Тим більше, що в тому ж «Посланії» він також писав: «Розкуються незабаром/ Заковані люде,/ Настане суд, заговорять/ І Дніпро, і гори,/ І потече сторіками/ Кров у синє море/ Дітей ваших...» Де ж тут консерватизм? Одначе, уважне читання Берка дає достатньо чіткі орієнтири.
Перш за все, Берк не був противником кожної революції. Він, навпаки, підтримав повстання жителів тринадцяти американських колоній проти британського уряду – бо на його думку це повстання було необхідне для захисту традиційних англійських вольностей проти надто могутнього центрального уряду. Що він закидав революціонерам у Франції, так це те, що їхнє повстання проти короля витікало не з прадавніх свобод, а від раціоналістських принципів, вигаданих окремими мудрагелями, що повністю відкидали ті традиції державного життя, що вже склалися, і що головне – працювали, на користь чогось ще небувалого, і щодо якого не було жодних гарантій, що воно працюватиме.
За словами Берка, французькі революціонери нищили державні інституції, що витримали перевірку часом, щоб, користуючись своєю швидкоплинною політичною владою, реалізувати до того небувалу абстрактну схему, що спиралася на концепцію «прав людини» та суверенності народу. На його думку, не лише руйнувалася державна система, але відбувалося також бездумне знищення усієї матеріальної та духовної спадщини суспільства, що накопичувалася століттями важкою кропіткою працею попередніх поколінь. Берк протиставляв руйнівній французькій революції британську традицію поступових еволюційних змін, де зберігалася повага до приватної власності та суспільної єрархії. Ці зміни, за Берком, відбувалися під проводом спадкової аристократії – як от під час «Славної революції» 1688 року, яку Берк також схвалював.
Але ж у «Посланії» Шевченко саме й звертається до такої аристократії, до української шляхти, яку він, з одного боку, ганьбить за те, що вона безжально визискує селян-кріпаків, що – як «найменший брат» належать до одного з ними народу – і які, якщо шляхта, потомки козацької старшини, не «схаменеться», можуть повстати проти них, із великим кровопролиттям. Шевченко мав тому наочне підтвердження. Поема була написана у грудні 1845 року, а вже за два місяці у тодішній австрійській Західній Галичині відбулося криваве селянське повстання. Шевченко переписав поему набіло ще через пару місяців після цієї «Галицької рабації», і про цю подію мав знати як він, так і ті, до кого його поема була адресована.
Проте Шевченко застерігає не лише проти того, щоб ніяк не змінювати ставлення до кріпаків. Він також, разом з Берком, застерігає проти некритичного затягання на рідні терени чужинських ідей перевлаштування суспільства, як спробували французькі якобинці. Тут можна згадати також слова тодішнього австрійського канцлера Меттерніха щодо спроб ліберальних революцій у державах тодішньої Італії: «Люди, що не вміють ні читати, ні писати, і для яких останнім аргументом є кинджал – гарний матеріал для конституційних принципів! <...> Англійська конституція це результат багатосотлітньої роботи. Не існує універсального рецепта для конституцій». Так що шевченкові рядки, критичні щодо некритичного сприйняття того, що «німець скаже», можна читати саме в такому контексті.
Адже Шевченко не відкидає «чужої мудрості», навпаки, він заклилає навчатися чужому, але при тому не забувати свого. Українська аристократія має «обняти» селянство, і разом побудувати справедливіший устрій, який Шевченко вбачає у ідеалізованій версії гетьманської України. При тому Шевченко має абсолютно тверезий погляд на рeальну історію, і вбачає джерело нещасть України у зраді козацькою старшиною («раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани ясновеьможнії гетьмани!») інтересів народу. Саме тому вони теж «ходять в ярмі». Шевченко впевнений, що адресати його поеми свідомі цього ярма, та також мріють його скинути – і пропонує, як це може бути зроблене, тобто поверненням до статих козацьких традицій справедливої державності (хай навіть і уявних).
При тому виникає питання, а як же шевченко міг ознайомитися з роботою Берка. Російською її перекладено лише в ХХ столітті. Берк в Росії взагалі не був надто знаний. Гасла про нього немає, скажімо, в енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона, що дає достатній зліпок всесвіту знань в Російській імперії початку ХХ століття. Можливо, Шевченко читав виклад польською чи французькою, але це ще було б цікаво дослідити детальніше. В кожному разі його знайомство з цим важливим твором європейської консервативної думки, з точки зору автора, висвітлює його світогляд по новому.
