Початок: http://chestnut-ah.blogspot.com/2017/09/1939-1.html
Історію полків, що входили до складу польських кавбригад, що перед війною 1939 року дислокувалися на західноукраїнських землях, розглянемо на прикладі двох — 12 полку Подільських уланів і 14 полку Язловецьких уланів.
12 полк міжвоєнного часу веде родовід (це ми не торкаємося попередників наполеонівських часів) від створеної в Святошині (зараз у межі Києва хто не знає) «Першої польської кірасирської корогви» у 1917 році із вояків Першого гвардійського кірасирського полку. Ця частина кілька раз перейменовувалася, і коли Третій Польський корпус, куди вона входила, капітулював 10 червня 1918 року, вже називалася «7 кавалерийським полком». Відносини з місцевим населенням були погані, у сутичках з селянами частина понесла втрати, в тому числі загинув командир полку.
(Ілюстрації в цій частині — із колекції Інституту Сікорського в Лондоні)
Але офіцерське ядро 7 полку під кінець 1918 року створило Група офіцерів полку пізніше створила «Ескадрон оборони Львова кінноти Варшавського воєводства», який остаточно і отримав назву 12 полку Подільських уланів».
Подольські улани носили малинові околиші спершу на круглих кашкетах англійського зразку, а під кінець війни 1920 року — на рогативках («конфедератках»). Прапорці на піках були малиново-сині із тонкою білою смугою посередині. Емблемою полку був чорний мальтійський хрест на тлі золотого «сонця Поділля» (давнього гербу Подільського воєводства).
Полк брав участь у всіх кампаніях відродженої польської держави: прославився в галицькій кампанії 1919 року, від жовтня до грудня 1919 року брав участь у зайнятті території Помор’я, що відходила від Німеччини до Польщі за результатами Версальської угоди, нарешті, в 1920 році полк взяв участь у польсько-радянській війні спочатку в складі Третьої Кавалерійської бригади, а з серпня 1920 року — Шостої «Залізної» Кавалерійської бригади. Подольські улани билися в одній з найбільших кавалерійських битв століття під Комаровим проти Першої Кінної армії Будьонного, а потім, у жовтні 1920 року, брали участь в одному з найбільших рейддів польської кавалерії на Коростень.
Після війни 1920 року полк стояв гарнізоном у Луцьку. Там в березні 1921 року 12 полк маршал Юзеф Пілсудський нагородив орденом Воєнної Доблесті (Віртуті Мілітарі). Того ж року полк переведено до Замостя (де аж до війни залишався його ескадрон запасу), а пізніше в казарми в Білокриниці під Кременцем на Волині.
Зал в Інституті Сікорського (Лондон), присвячений польській кавалерії
Експонати 12 полку Подільських уланів
Прапор 12 полку Подільських уланів
В міжвоєнний час полк вважався один з найкращих польських кавалерійських полків як за виправкою й традиціями, так і за рівнем бойового вишколу. У Вересневій кампанії 1939 року він воював у складі Волинської кавалерійської бригади і пройшов весь її бойовий шлях від бою під Мокрою проти німецьких танків до капітуляції перед гнітючою чисельною перевагою радянських військ. Ось на картині присвяченій цьому боєві, показано епізод, коли пополудні 80 німецьких танків були зупинені обороною 12 полку Подільських уланів (детальніше про Мокру піде трохи нижче). До речі, добре видно озброєння кавбригад: протитанкові гармати Бофорс, протитанкові рушниці, важкі кулемети Браунінг
Більша частина офіцерів, що потрапили до радянського полону, були пізніше замордовані в Катині. Частина подоляків продовжила війну в рядах Армії Крайової.
А в 1941 році зі вцілілих радянських полонених було повторно сформовано 12 полк уланів, що через Персію та Близький Схід потрапив на фронт в Італії та став першою польською частиною, що піднесла свій прапор над Монте Кассіно.
14 полк Язловецьких уланів був найстаршою безперервно діючою кавалерійською частиною міжвоєнної Польщі. Він веде походження від польсьького кінного ескадрону, сформованого у лютому 1918 року в Унгенах в Румунії, яка в складі Добровольчої російської армії генерала Алексєєва боролася з більшовиками Кубань.
Там, у станиці Пашківська коло Катеринодара ескадрон було переформовано на дивізіон під командуванням генерала Люціана Желіґовського, що формував польські частини на Кубані. В кінці листопада 1918 року дивізіон вирушив до Новоросійська, де 19 січня 1919 його морем переправили до Одеси, що на той час перебувала в руках французьких і грецьких інтервенційних військ. Там дивізіон було переиворено на полк. Свою назву полк отримав на пам'ять про бої 11-13 липня 1919 під Язловцем у Галичині. Восени 1919 року полк веде бобї з більшовиками на Волині: під Заславом, Корчем, Ярунею.
25 квітня 1920 полк був в авангарді рейду на Козятин. Під час кампанії в Україні язловецькі улани воювали з Першою Кінною під Бродами, а 31 серпня 1920 14 полк взяв участь у битві під Комаровом. Останнім акордом участі полку у польсько-радянської війни був рейд на Коростень на початку жовтня 1920 року.
20 березня 1921 року в Томашові Любельському маршал Пілсудський нагородив полк орденом Віртуті Мілітарі. Всього за бої 1918-1920 років цю нагороду отримало 84 язловецьких улана (в тому числі 12 посмертно).
Після війни 14 полк тимчасово розмістився в Коломиї, але в знак визнання його заслуг у відвоюванні Східної Галичини восени 1921 року полк було переведено до Львова. Улани стояли там безперервно протягом майже вісімнадцяти років, з листопада 1921 по останні дні серпня 1939 року, займаючи два комплекси казарм в східній частині Львова.
За цей час 14 полк входив до складу різних кавалерійських з’єднань, відповідно до неодноразових реорганізацій цього виду збройних сил. У 1921-1924 роках він був у складі VI Кінної бригади, в 1924-1930 роках належав до 14 бригади кавалерії, що входила до складу четвертої кавалерійської дивізії.
З 1930 року разом з 6 полком Канівських уланів і 9 полком Малопольських уланів і 6 дивізіоном кінної артилерії увійшов до 6 Окремої бригади кавалерії, яка з 1 квітня 1937 стала носити назву Подільської бригади кавалерії.
Прапор 14 полку Язловецьких уланів
Після того як полк першого формування виступили на фронт у складі армії "Познань" (і прийняли участь у битві на Бзурі), у Львові був мобілілзований маршевий ескадрон 14 полку, що увійшов до Кресової бригади кавалерії і разом з нею 22 вересня потрапив до радянського полону. У Станіславові на базі запасового ескадрону 14 полку та інших підрозділів був сформований маршевий полк Подільської бригади кавалерії, що мав завдання боронити переправи через Дністер в районі Журавна-Жидачова.
Після вторгнення радянських військ полк отримав наказ відступати в Угорщину, і в 1940 році дістався до Франції. У кінці війни 14 полк Язловецьких уланів було створено у Першій Панцерній Дивізії генерала Станіслава Мачека (його поповнили поляки-полонені, що були мобілізовані до вермахту).
Як вже згадувалося, одним із прикладів успішних дій кавбригад був бій під Мокрою, коли Волинська кавбригада зіткнулася із 4 танковою дивізією німців. Мокра - це селище північніше Ченстохови, у вересні 1939 року це був стик польських армій "Лодзь" і "Краків". Для Волинської кавбригади це була ідеальна позиція для оборони, бо її розташування з фронту було прикрито лісом, а з тилу проходила залізнична колія, по якій курсував панцирний потяг №53 "Сьмяли", що міг підтримати кавалеристів вогнем своїх гармат. Бригада повністю спішилася й окопалася, коли на неї вдарила німецька 4 танкова дивізія. Незважаючи на те, що німці значно переважали ччисельно й вогневою міццю, бригада відбила всі німецьки атаки 1 вересня. Німці погано скоординували дії танків і піхоти, і втратили більш як 50 одиниць панцирної техніки від вогню польських "бофорсів" та протитанкових рушниць. Кавбригада однале теж понесла значних втрат, і від повітряних атак "Штука" Ю-87 на тили бригади загинуло багато коней та було знищено велику кількість возів для транспортування озброєння бригади.
Це якщо коротко. А з подробицями буде так.
Волинська кавбригада під проводом полковника Юліана Філіповіча входила до складу армії "Лодзь" генерала Юліуша Руммеля. Бригада входила до операційної групи "Пьотркув" генерала Віктора Томме, куди окрім волинців, входили 30 дивізія піхоти, ІІ дивізіон 4 полку важкої артилерії, 7 батальон важких кулеметів і панцерні поїзди №№52 й 53. Бригада мала завдання вести розвідувальні дії на лівому крилі армії. Позиції бригади знаходилися між річкою Лісвартою та містечком Клобуцком. Центр ваги оборони знаходився в районі селищ Мокра І, Мокра ІІ і Мокра ІІІ.
До бригади входили 19 полк Волинських уланів (займав оборону на правому крилі бригади), 21 полк Надвіслянських уланів (займав центр оборони в селах Мокра), 2 дивізіон кінної артилерії (підпирав надвіслянців), 11 стрілецький батальон, 21 панцерний дивізіон, велосипедний ескадрон (забезпечував контакт з армією "Краків") та спеціальні підрозділи. 12 полк Подільських уланів (про нього йшла мова у частині 5, перед вереснем 1939 року його передали з Кресової до Волинської бригади кавалерії) без одного ескадрона, доточеного до 21 полку, був у резерві бригади разом з 2 полком кінних стрільців. Бригаду, як я вже згадував, підпиправ панцерний потяг №53 "Сьмяли", а також батальон піхоти 84 полку 30 дивізії.
Терен сприяв обороні: кілька сел, меліораційні канали, кілька горбів та залізнична лінія - це все були перешкоди з точки зору атакуючого супротивника. Розлогі ліси забезпечували можливість сховати резерви та обози, особливо від атак з повітря. Лісові стежки давали можливість легкого пересування кінним підрозділам, але не моторизованим.
Полковник Юліан Філіповіч:
З німецького боку, Мокра лежала в смузі наступу XVI танкового корпусу під проводом генерала Еріха Гепнера з 10 армії генерала Вальтера Райхенау. Перед корпусом стояло завдання прориву польського фронту на стику армій "Лодзь" і "Краків" та розвитком наступу в напрямку Варшави. Корпус складався з 14 і 31 піхотних і 1 і 4 танкових дивізій.
4 танкова дивізія була створена у 1938 році, і на початку війни мала 324 танки, переважно легких, 140 панцирників, 13 тисяч особового складу. 1 вересня о 4-30 її авангард перетнув польський кордон, а близько 8-00 відділи Волинської бригади нав'язали вогневий контакт з німецькими танками. Але за годину перед тим німецька артилерія почала обстріл польських позицій, і вони також були атаковані люфтваффе. Кілька бомб накрили коней 21 полку, загинуло багато коноводів і тварин. Німці спробували обійти польські позиції з півночі і з півдня, але невдало, і відійшли із втратами. Але це була лише розвідка боєм.
Генерал Ґеорґ Ганс Райнхарт, командир 4 танкової дивізії:
Полковник Філіповіч дав наказ 12 полку уланів посилити оборону першої лінії. Полк зайняв двома ескадронами (1м поручника Чеслава Рачковського та 2м ротмістра Ольгерда Сурина) позицію вздовж залізничної колії за східній околиці Мокри. Залізничний насип служив гарною протитанковою перешкодою, на додачу, він був прикритий з обох боків лісом.
Танкіст 4 танкової дивізії на фоні Pzkfw IB:
Між 10 і 16 годинами німецькі танкові підрозділи тричі атакували позиції бригади, прорвали лінію оборони 21 полку уланів Надвіслянських і дійшли до позиції 2 дивізіону кінної артилерії. Але німецькі танки не були підтримані піхотою, й зазнали втрат від протитанкових гармат і рушниць уланів. Так, відбиваючи першу німецьку атаку, взвод першого ескадрону Подільських уланів під проводом підпоручника Влодзімєжа Табаки, займаючи оборону на південному заході Мокрої, підбив три танки.
Атака о 10.00 велася німцями вздовж двох напрямків. Частина сил 4тд спробувала обійти крило 19 полку і всієї бригади. Друга вдарила у стик 19 і 21 полків, прорвала польську оборону та відрізала 19 полк Волинських уланів від решти бригади. Волинці були притиснуті до залізничної колії, але їхню ситуацію врятував панцирний потяг, що за наказом полковника Філіповіча прийшов їм на допомогу та стримав німців вогнем своїх гармат і кулеметів. Волинці тоді отримали наказ відійти на другу смугу оборони.
Танк Pzkfw I:
Тоді 50 німецьких танків вдарило на позиції 21 полку. Німці вибили поляків із Мокри ІІІ, й заставили відступити з великими втратами до Мокри ІІ. Далі настала черга 12 полку та 2 дивізіону кінної артилерії. Але тут німецькі танки наразилися на вогонь прямою наводкою з 75-мм і 37-мм гармат, крім того, знову на допомогу підійщов "Сьмяли" із своїми гарматами. Німці втратили підбитими або пошкодженими кілька танків і відійшли. Але польські батареї також зазнали втрат.
Під час атаки німців на позиції 12 полку стався епізод, який міг (разом з кількома іншими) послужити джерелом байок про атаки польської кавалерії в кінному шику проти німецьких танків. Я зустрів два варіанти оповіді, що, чесно кажучи, не дуже стикуються між собою, так що Бог зна як воно було насправді. Згідно з одним варіантом, відступаючі улани 3го ескадрона 12 полку хотіли врятувати своїх коней, що опинилися під вогнем німців, і комеска ротмістр Єжі Холляк дав наказ одному з уланів вигнати коней табуном просто через німецькі танки (нагадаю, ззаду була залізнична колія по насипу), що повністю вдалося, бо німці, заскочені зненацька, не відкрили вогонь по галопуючим коням. Згідно з іншим варіантом, німецькі танки зіткнулися із кінним патрулем того ж таки 3го ескадрону, який не мав іншого виходу окрім спробувати проскочити повз німецькі танки галопом.
Бій під Мокрою з точки зору німецького працівника пензля
(В принципі, картинка не зовсім фентезійна, за винятком того, що в поляків ніхто в тому епізоді не загинув, а також що списи польські улани у вересні 1939го залишили на своїх місцях постійного розташування, і в атаку з ними не ходили, ні на танки, ні на кого)
Польська точка зору (з панцерним потягом "Сьмяли"):
Як би то ни було, основні сили ескадрону, посиленого взводом важких кулеметів і двома протитанковими гарматами, зайняли оборону в пішому шикуванні серед будинків Мокри ІІІ. Тим часом на південному фланзі піхотинці 84 полку легко відбили слабу атаку німців.
Танк Pzkfw II:
На певний час обидві сторони збиралися з силами. А о 15-00 німці знову атакували по всьому фронту бригади. На півночі вони просувалися лісом у напрямку до залізниці. Улани 19 полку організовували локальні контратаки на німецькі колонни, але змушені були допустити німців до колії, яку вони перейшли та готувалися розвивати наступ далі. Ситуацію врятував "Сьмяли" та другий панцерний потяг №52, "Пілсудчик". Їхня несподівана поява та обстріл з гармат і кулеметів німецьких машин, що саме зупинилися на дозаправку пальним, підтриманий атакою пробоєвого взводу, визвав паніку у ворога та змусив його до відступу.
Тим часом 80 німецьких танків, на цей раз підпертих піхотою, нанесло новий удар на центральному відтинку в районі Мокри на позиції 12 полку. В поляків почали закінчуватися набої. Щоб не зменшувати число бійців на лінії вогню, боєприпаси підносили офіцери полку: командир, його заступник, ад'ютанти, командири ескадронів. Німцям теж вдалося прорватися до залізничної колії. ІІ й ІІІ батареї артдивізіону, втративши половину гармат та більшу частину амуніції, повільно відступали до лісу за колією. Тим часом німецькі танки, що побували подолати залізничний насип, були змушені уповільнити хід, і затримали рух танків, що йшли за ними. Обстрілюючи ворога з висоти насипу, улани змогли нанести німцям дальші втрати.
Підбитий танк Pzkfw IV:
Полковник Філіпович прийняв рішення ввести в бій останні резерви. В бій пішов 21 панцирний дивізіон, а розрив між позиціями 12 полку й 84 піхотного полку закрив 2 полк кінних стрільців. Танкетки й панцерники дивізіону були надто слабим супотивником проти німецьких танків, і втративши кілька машин, дивізіон відійшов. Але його контратака визвала замішання серед німців. Потрапивши під сильний вогонь польських резервів, вони відступили. Кілька німецьких танків, що змогли подолати залізничний насип, були підбиті оборонцями.
На півдні німці атакували позиції 84 полку і змусили піхотинців відступити до лісу. Тим часом до полковника Філіповича надійшли відомості, що на сусідній ділянці фронту німецька 1 танкова дивізія порвала фронт і рухається на схід. Бригада отримала наказ вночі відірватися від супротивника та відійти на оборонну позицію в районі Острови. Бій під Мокрою закінчився, протривавши 10 годин.
Схема бою під Мокрою:
Польскі втрати склали 500 бійців (половину вбитими) та 300 коней, половину польових гармат та кілька протитанкових гармат, кілька танкеток і панцирників. Але поставлене перед бригадою завдання було виконане. Протягом цілого дня бригада відбивала запеклі атаки набагато сильнішого ворога. Високий вишкіл та бойовий дух кавалеристів, а також добре керування боєм командиром бригади привели до того, що ворог втратив вбитими та пораненими 800-1000 солдатів та близько сотні одиниць панцирної техніки, в тому числі від 50 до 70 танків (оскільки поле бою залишилося за німцями, більшість пошкоджених машин було згодом відремонтовано).
Німці заплатили високу ціну за легковажне ставлення до супротивника, погану розвідку польських позицій та недостатню взаємодію між видами зброї (танками, піхотою та авіацією). Бій під мокрою довів, що польська кавалерія була в стані адекватно протистояти більш сильному противнику у сучасній війні.
Пам'ятник полеглим під Мокрою:
Після Мокри були нові бої. Волинська бригада припинила існування 23 вересня 1939 року, вже воюючи в складі групи кавалерії генерала Андерса. Полковник Філіповіч став одним із перших організаторів збройного підпілля німцям у Польщі, керував Округом "Краків" Зв'язку Збройної Боротьби. Був заарештований німцями, пережив страшні катування, так що польські лікарі змогли видати його за померлого і витягнути з пазурів німецької служби безпеки. Йому довелося провести ніч у холодній трупарні на купі мертвих тіл, що спричинило до тяжкого запалення легенів. Ще не повністю одужавши, у вересні 1941 року він очолив Округ ЗЗБ "Білосток". Недоліковане запалення легень перейшло в туберкульоз. Здоров'я Філіповіча було настільки підірване, що провід АК вивів його до резерву, і в серпні 1942 року він отримав звання генерала бригади. Під чужим ім'ям його змогли помістити в санаторій для хворих на туберкульоз в Отвоцку, де він зустрів кінець війни та помер у серпні 1945 року.
Могила генерала Філіповіча в Отвоцку:
Подільська бригада кавалерії, куди входив 14 полк язловецьких уланів під командуванням полковника Едварда Ґодлєвського, зустріла війну 1939 року у складі армії «Познань». Власне, лише 1 вересня бригада прибула в розташування армії, а вже 4 вересня почала відхід на схід. Окрім боротьби з німецькими диверсантами (язловецькі улани, наприклад, пацифікували село Дальки неподалік віг Ґнєзно), у перші дні вересня бойових дій не було.
Відхід на схід був визваний не тиском ворога, а бажанням уникнути оточення. Ротмістр Юзеф Бакота, комеска 14 полку, згадував: «Розвідка в західному напрямку підтвердила, що жодни х сил ворога тут не було. Вся сила німецького наступу пішла південніше, на Краків і через Карпати, із Словаччини на Жешув. Інші німецькі удари впали на армію генерала Руммеля у напрямку Лодзь-Пьотркув-Варшава, і на півночі на армію «Поможе» генерала Бортновського. (...) Наша бригада прийшла до Познані вранці 4 вересня. Переправилися ми через Варту по понгтонному мостові. Полк став на денний постій у східній частині міста. На нас справила дуже прикре враження розпач населення Познані, яке ми залишали беззахисним на поталу ворога» (із книги Józef Bokota, "Ułańskie drogi - wspomnienia oficera kawalerii i Armii Krajowej").
генерал Кутшеба в автомобілі із своїми офіцерами (фото 1930-х років)
Перший бойовий контакт язловецьких уланів із німцями (8 армією) відбувся 7 вересня, коли Подільська бригада зайняла переправи на лівому березі ріки Бзура, у її середній течії. Наступного дня язловецькі улани зайняли Хелмно, де їх підсилила 2 батарея 6 дивізіону кінної артилерії.
Об’єднані під проводом генерала Кутшеби армії «Познань» і «Поможе» стали найсильнішим оперативним з’єднанням на цілому польсько-німецькому фронті. Група отримала наказ іти на схід до Варшави щоб зайняти оборону по лінії Вісли. Тим часом німецький XVI танковий корпус вже дійшов до передмість Варшави. Польський генштаб дав наказ Кутшебі вдарити не на схід, а на південний схід в напрямку Радома. Це означало, що йому треба було розбити по черзі 8 і 10 німецькі армії, завдання абсолютно не до виконання. Але польські армії почали свою наступальну операцію, що зараз відома як «битва на Бзурі».
План генерала Кутшеби полягав в тому, що основний удар наноситимуть три піхотні дивізії армії «Познань» (14, 17 і 25), а на їхньому правому крилі буде діяти маневрове операційне угрупування кавалерії у складі Подольської кавбригади і решток Поморської кавбригади (з яких було утворено зведений полк Поморської бригади кавалерії) під командуванням генерала Гжмота-Скотніцкого. Кавалеристів підсилив 7 стрілецький батальон і 3 батарея 67 дивізіону легкої артилерії. Їхнім завданням було вийти в тил 8 німецької армії.
Група Гжмота-Скотніцкого отримала завдання зайняти район Вартковіце-Ґосткув як плацдарм для удару на тили ворога у напрямку на Паженчев-Озоркув. 14 полк язловецьких уланів мав нанести удар на Вартковіце, а з півдня його підтримував 6 полк канівських уланів.
В ніч з 9 на 10 вересня частина канівські улани вдарили на містечко Унєюв над рікою Вартою і зайняли його. Язловецькі улани наступали із 4 ескадроном у авангарді, посиленим взводом важких кулеметів на тачанках і двома протинанковими гарматами. Ротмістр Бакота (командир 4 ескадрону) писав: «Ескадрон увірвався у село, з усіх будинків вибігають німці, більша частина без зброї, тікають за річку. Починається зустрічний бій. Німці, заскочені зненацька, тікають у паніці. Я проходжу із ескадроном через село, доходимо до річки, ескадрон відкриває вогонь по Госткову. Підходять два (ворожих) танка, трохи крутяться, не розуміючи, що відбувається. Два постріли з протитанкової гармати знашкоджують танки. Екіпажі з піднесеними догори руками здаються. Потім до містка під’їжджає мотоцикліст. Старший улан Янішевскі, що лежить обік мене із протитанковою рушницею, питає: а що було б, якби я встрелив по ньому із своєї рушниці? Кажу: стріляй! Прицілився й вистрілив. Машина звалилася в рівчак. Кажу: пішли глянемо. Мотоцикліст дістав кулю в чоло, з відстані менш ніж 100 метрів, череп луснув, мозок навкруги. Янішевскі каже мені: «Але легко помер, не заслужив такої смерті, сволота». На луках кільканадцять забитих німців, і чимало поранених, кричать у розпачі: «sanität». Я послав до них санітарів, і потім зайняв Госткув вже без жодного опору, німці, що залишилися в живих, повтікали. На шосе, а точніше поряд з ним, я поставив важкий кулемет із сектором обстрілу в три боки (...) Інші напрями я забезпечив ручними кулеметами, у кожного взвода був один важкий кулемет, протитанкова гармата чи рушниця у відповідних позиціях. Я відправив посильного до шефа-вахмістра, щоб коноводи підігнали коней до села, нагодували й напоїли.
Тимчасом на розвилці шосе було час від часу чути постріли. З трьох напрямків постійно їхала то німецька вантажівка, то легковий автомобіль. Таким чином ми захопили кільканадцять автомобілів. Один з них віз касу німецької 30 піхотної дивізії із офіцером штабу. Всіх полонених я відправив з конвоєм до бригади (...)
Цей перший щасливий зустрічний бій надзвичайно покращив дух солдатів, що відступали вже цілий тиждень без жодного спіткання з ворогом. Близько 15:00 улани бригади, що проходила повз нас через село, спостерігаючи стільки вбитих і поранених німців, розбиті танки і велику кількість різного роду автомобілів, зсунутих з дороги танками нашої бригади, яких я скерував для цього завдання, побачили, що німців можна бити.»
Ціною двох поранених полк захопив Вартковіце і Госткув, взяв в полон 40 піхотинців 30 дивізії й 27 вантажівок.
На жаль, командувач кавгрупи не використав шанс для активного удару по тилам німецької 8 армії. Кавгрупа загрузла в боях із німецькими 17 і 221 піхотними дивізіями, відповідно на сході й заході від себе. 12 вересня в районі Кшепоціна й Лежніці 14 полк язловецьких уланів мав невдалий бій із підрозділами 360 піхотного полку 221 німецької дивізії. Надвечір, коли стало ясно, що сила польського удару вичерпалася, полк відвели за Ленчицю на лівий берег Бзури. Тут полк займався обладнанням позицій оборони, і до ночі з 14 на 15 вересня проводив активні розвідувальні дії.
Розбомблений понтонний міст через Бзуру
Тим часом німці кинули проти армій «Познань» і «Поможе» нові сили, у тому числі XVI танковий корпус, відведений від Варшави, і 4 повітряний флот, що налічував 700 винищувачів і бомбардувальників. З польського боку їм протистояв єдиний дивізіон старих винищувачів PZL P-11. У поляків закінчувалися боєприпаси, бійці були стомлені. Тим часом з півночі польським арміям загрожувала 4 німецька армія під головуванням генерала фон Клюґе. 13 вересня 4 повітряний флот вдарив всими своїми силами по польським позиціям. 14 вересня генерал Кутшеба вже знав, що його угруповання опинилося в кільці оточення. 15 вересня німці захопили плацдарм на західному березі Бзури. Нарешті, 16 вересня польське командування прийняло рішення пробиватися на схід до Варшави, через лісовий масив Кампіноська Пуща.
Німці переходять через Бзуру
Німці за всяку ціну намагалися відрізати польські війська від столиці. На вістрі польського удару стала кавалерійська група генерала Романа Абрахама. Він розпочав війну як командувач Великопольської кавбригади, що під час битви на Бзурі переможно билася під Суботовом та Валевичами на лівому флангу польського наступу. Від 13 до 16 вересня бригада вела важкі бої, захищаючи переправи через річку Бзуру поблизу Брохова. Їй вдалося відбити атаки тої ж 4 танкової дивізії, що вже мала неприємний досвід зустрічі з польськими кавалеристами під Мокрою, а також полку СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер». 15 вересня з решток Великопольської та Подільської кавбригад була створена група кавалерії, яку й очолив генерал Абрахам.
Звернімося знову до спогадів ротмістра Бакоти. «Коло полудня неподалік місцевості Гурки нам заступила дорогу моторизована німецька дивізія, скерована з-під Варшави. (...) Сталася коротка й затята битва. Командир полку послав у бій весь полк разом із артилерією, що його підсилювала. Надвечір дорогу було розчищено. Ми понесли чутливі втрати. (...) Все угруповання рухалося через Кампіноську Пущу в керунку Варшави, трьома колонами пробиваючись через німецькі сили, що наступали з півдня у північному напрямку, тобто перпендикулярно напрямку нашого маршу. (...) Ситуація була майже трагічна. (...) Солдати без командирів, підрозділи, розсіяні по лісах, голодні, деморалізовані. (...) Але бойовий дух уланів не зламаний, частини, що уникли бомбардувань, боєздатні і ще могли воювати, і вони прорубали прохід для залишків частин армії «Познань» до Варшави під Сєраковим і Волькою Венґльовою.»
Увечері 19 вересня під час бою за Ляски 14 полк уланів отримав завдання розвідати можливість пробитися до Варшави північніше Лясків. Коли 3 ескадрон вийшов з лісу, то попав під обстріл з німецьких позицій поблизу хутора Домброва. Тоді полк атакував німмецькі позиції в конному шику. Німці не чекали атаки й розбіглися. Незабаром, проте, поляки потрапили під шквальний вогонь, що вівся із села Мосьціска і з німецьких панцерників коло нього, і зазнали великих втрат (понад 100 вбитих, 100 поранених).
Ротмістр Бакота пише далі: «Командир кавгрупи генерал Абрахам пробує пробитися через Вольку Венґльову. Доручає керувати атакою командиру 14 уланського полку полковнику Ґодлєвському. Був вже вечір 19 вересня, полковник командує полкові сісти на коней і вирушає в напрямку Вольки. Після 2 кілометрів маршу наштовхується на вогонь, але не спішує полку, а дає команду «шаблі до бою». Полк в лінії ескадронів, тобто ескадрон за ескадроном на певній відстані, атакує кінно німецьку піхоту, рубаючи її до ноги. Решта німців кидає свої важкі кулемети й тікає в ліс; вдалося втекти лише тим, хто був ближче до лісу. Після уланської атаки німці починають сильний фланговий вогонь. Несемо великі втрати, гине багато уланів, гине комеска-3 поручник Маріан Валіцкі. (...) Німці були цілковито заскочені зненацька, для них то було повною несподіванкою — атака цілим полком такої добре захищеної позиції. Атака вдалася раптово. Опис цієї неймовірної атаки залишив італійський офіцер, що був там спостерігачем у німецькій армії. Німці відступили далеко, і з’явився пролом, через який вночі прорвалася кавалерія і частина піхоти, що була неподалік від нього.»
Лейтенант Еуґеніуш Івановскі пізніше писав: «Поручник Маріан Валіцкі вихопив шаблю і скомандував: «Іменем Богородиці Язловецької, ескадрон марш, марш!», і рушив галопом. Розляглося морутнє «Ура!», і ми спочатку пішли галопом, а далі чвалом. Я скакав на своїй кобилі Затоці. Пам'ятаю велике поле картоплі і високовольтні дроти, під якими ми скакали. Я не діставав шаблі, тримав в руці пістолет Віс, причеплений за ремінець на шию. Ескадрон розгорнувля у лінію взводів, а потім розсипався на секції і в лінію вершників. У якийсь момент по нам відкрили вогонь з фронту. Моя Затока почала відставати, спіткнулася кілька разів, і нарешті впала разом зі мною. Я виліз з-під коня (...) Схопив якогось уланського каро-гнідого коня, яких багато вже скакало без вершників, і пішов галопом у бік лісу. Раптом кінь піді мною спіткнувся і впап разом зі мною на позицію німецького кулемета. Хтось приставив мені пістолет до голови, відрізав ремінець від Віса, а потім запитав, чи я не француз, вказуючи на мій шолом...».
Побойовисько над Бзурою
Жертва язловецьких уланів була недаремною, бо командир німецької 1 легкої дивізії наказав стягнути всі свої сили у район Ляски-Ізабелін, тим самим очистивши дорогу Модлін-варшава. По ній більша частина групи генерала Абрахама (разом із іншими частинами армії «Познань» — 20 тисяч війська) побилася до Варшави і воювала до останнього, захищаючи столицю, аж до її капітуляції 28 вересня 1939 року. Язловяки билися на Мокотові й Чернякові. Перед капітуляцією відбувся останній збір полку, де улани попрощалися із своїм прапором. Було зачитано списки нагороджених Військовим Орденом Віртуті Мілітарі і Хрестом Валечних. Прапор полку було сховано.
Волинська бригада після бою під Мокрою відступала з боями на північ, поки 10 вересня не дійшла до Кампіноської Пущі поблизу Варшави. Тут 12 вересня 1939 року її було влито в новостворену оперативну групу кавалерії під командуванням генерала Владислава Андерса. В цю групу також увійшла Новогродська кавбригада, якою командував Андерс, і частина Кресової кавбригади. На початку війни Новогродська бригада прикривала західному крилі армій «Модлін», а потім увійшла до складу армії «Варшава». 13 вересня група взяла участь у атаці на Мінськ Мазовецький. де (після того як кінна атака одного ескадрону 27-го полку була відбита німецьким вогнем) кавалеристи взяли місто атакою на багнети у пішому шикуванні. Волинська бригада взяла з боєм село Циганка, але контратака німців вибила кавалеристів із села. Це був останній бій, де Волинська кавбригада виступала як єдине ціле. Після 13 вересня частина 12 Подільського уланського полку і 21 Надвіслянського уланського полку увійшла до Зведеної бригади кавалерії у варшавському гарнізоні і воювали захищаючи Варшаву до її капітуляції 28 вересня 1939 року. Інша частина бригади залишилася у складі оперативної групи генерала Андерса.
Генерал Владислав Андерс
Не отримавши обіцяної допомоги від сусідніх частин, група Андерса відступила до Любельщини. Бойовий кістяк групи становили полки Новогрудської бригади кавалерії: 25 Великопольського уланського, 26 Великопольського уланського імені гетьмана Хоткевича, і 27 уланського полку імені Стефана Баторія. До групи також входили частини й підрозділи Волинської бригади полковника Філіповича, Віленської бригади полковника Константи Друцького-Любецького, Кресової бригади полковника Єжі Ґробіцького, і 1 полк шволежерів («легкокінний») полковника Януша Альбрехта, що входир перед тим до Мазовецької бригади.
Прапорець 1 полку шволежерів (Мазовецької бригади, потім кавгрупи генерала Андерса)
17 вересня 1939 року, коли Радянський Союз приєднався до німецького нападу на Польщу, кавгрупа Андерса знаходилася в районі між Любліном і Холмом, рухаючись у бік Томашева-Любельського і далі на «румунський причолок», тобто на плацдарм на південному сході країни поблизу румунського кордону, на якому польська армія планувала закріпитися до початку активних воєнних дій проти Німеччини з боку Британії й Франції. Із вступом у війну СРСР надій продовжувати війну на території Польщі не залишилося, і війська почали пробиватися до угорського й румунського кордонів, щоб уникнути німецького чи радянського полону.
23 вересня, разом з частинами Північного фронту генерала Домб-Бєрнацького група взяла участь у так званій другій битві під Томашевим-Любельським. Вона знаходилася на вістрі спроби прориву польського угруповання з німецького кільця, наносячи удар на стику VII i VIII німецьких корпусів. Польські кіннотники отримали успіх, пробившись в ніч з 22 на 23 вересня через позиції 8 німецької піхотної дивізії під Краснобродом неподалік Замостя. 27 уланський полк забезпечував розвідку, на чолі колони бригади йшов 25 уланський полк.
На світанку 2 ескадрон 25 полку підійшов до німецьких позицій, скориставшись темрявою. Несподівана атака примусила німців залишити Красноброд. Пройшовши його, колона бригади повернула на південь. Несподівано на узвишші з’явилися німецькі кавалеристи з 17 кінного полку. 1 ескадрон 25 полку під командуванням поручника Ґерлецького атакував у кінному шику, і почався рукопашний бій, де німці пробували використати переваги своїх важчих коней, тоді як поляки розраховували на більшу рухливість своїх румаків. Ґерлецький зійшовся із німецьким офіцером у двобої, який вевідомо як би закінчився, якби капрал Міколаєвскі не збив супротивника додолу ударом у спину. Втративши командира, німецькі кіннотники відступили.
Далі ескадрон потрапив під сильний кулеметний обстріл і поніс великі втрати, в тому числі загинув його командир. Капрал Міколаєвскі зумів зібрати і вивести з бою прештки ескадрону, всього 30 уланів і 25 коней.
Тим часом надійшла решта кінної групи. За підтримки 9 дивізіону кінної артилерії поляки вибили німців із монастиря коло Красногроду, розбили штаб 8 піхотної дивізії, взяли 100 полонених і звільнили 40 полонених поляків, що їх німці тримали в монастирі. Після короткого постою група пішла на південь, вирвавшись із оточення. На жаль, відсутність зв’язку привела до того, що 4 полк шволежерів Новогродської бригади, а також Волинська бригада, які наступали через Суховолю на Качурки, наштовхнулися на 68 німецьку піхотну дивізію і були нею розбиті під Яцнею та Поточком.
Про цей бій командир німецького VII корпусу генерал Ойґен Шоберт доповідав так: «На південному фронті наступу бранденбурзької дивізії (68 піхотної) один полк рухався на схід до дороги Замостя-Томашів, а сусідній полк, що знаходився на північ від нього, так само енергійно наступав на Суховолю й Раходощі. Належало стримати польську спробу прориву на захід. Поляки постійно організують нові атаки. Часом наносять удари з чисельною перевагою. Польська кавалерія атакує в кінному шикуванні. Але німецькі удари відпихають її на схід, з втратами. Бранденбурзька дивізія виконала завдання: кільце було замкнено.»
Вирватися з цього оточення вдалося лише 19 уланському полку Волинської бригади.
Група намагалася пробитися до кордону з Угорщиною, лавіруючи між німецькими і радянськими військами. Кавалеристи просувалися двома паралельними колонами. Правою (з німецького боку) командував Андерс, ліву (з радянського) очолював полковник Ґробіцкі. Перед світанком 26 вересня група вийшла до шосе Яворів-Ярослав. Розвідка донесла про німецькі оборонні позиції поблизу села Брашки. 26 і 27 полки атакували німецький батальон 28 піхотної дивізії й знищили його. Але коли 27-й полк атакував німецьку піхоту, що зайняла оборону в селі Мораньці, атака була відбита, і полк зазнав великих втрат. Німці запропонували полякам здатися, а коли ця пропозиція була відкинута, запропонували генералові Андерсу повернути німецьких полонених в обмін на неатакування військ групи. З цим генерал згодився, і обидві колони групи рушили в напрямку на Дернаки. Але Андерс не знав, що 26 вересня цей район вже був зайнятий частинами 99 стрілецької дивізії 17 стрілецького корпусу Червоної армії.
Схема останнього бою групи кавалерії генерала Андерса
17 стрілецький корпус Червоної армії на початку радянського вторгнення в Польщу зайняв Тернопіль, але його подальше просування було зупинене на кілька днів згідно з угодою, укладеною з німцями, щоб дати час німецьким військам організувати відхід на узгоджену демаркаційну лінію. Але 25 вересня корпус відновив свій шлях на захід, і його частини 27 вересня досягли Яворова.
Пополудні 26 вересня на підрозділи 99 стрілецької дивізії наштовхнулася ліва колона кавгрупи. Супротивники обмінялися пострілами, але червоноармійці утрималися від активної атаки. Їм, одначе, пощастило випадково взяти в полон командира Кресової бригади полковника Ґробіцького з кількома офіцерами (полковник ймовірно їхав до генерала Андерса), після чого червоні нанесли сильний удар по підрозділам віленьської бригади. В бою потрапив пораненим у полон командир бригади полковник Друцкі-Любецкі, а розбиті польські підрозділи було відкинуто на захід.
Права колона групи йшла у східному напрямку, плануючи обійти радянські війська, що заступали їй шлях до кордону. Генерал Андерс, отримавши відомості про сутичку з червоними, спробував повернути колону на південь, але було вже пізно. 25 полк, що йшов у авангарді колони, наштовхнувся біля містечка Хліпле на заслони 99 дивізії. Поляки вислали парламентарів, але їх зустріли вогнем. Тоді командир полку підполковник Богдан Стахлєвскі звязав супротивника вогнем 3 ескадрону, а рештою полку виконав обхід ворожих позицій. Червоні були змушені відійти. Дорога була вільна. Після перегрупування, кавгрупа вирушила у південно-західному напрямку на Волю Судківську і Владиполь.
Радянська кавалерія на маневрах, 1930-ті роки
Відомості про сильну польську кавгрупу надвечір 26 вересня дійшли до штабів 6 радянської армії (комкор Філіп Ґоліков) і 12 армії (командарм Іван Тюлєнєв). Голіков виділив для дій проти групи (яку червона розвідка оцінила в 3 тисячі шабель, хоча реально 26 вересня група мала десь від 1800 до 2100 бійців) 99 дивізію, а Тюлєнєв — 4 кавалерійський корпус комдива Дмітрія Рябишева, підсилений 26 танковою бригадою полковника Семенченка. Головну роль у розгромі групи Андерса зіграв 4 кавкорпус.
Розвідувальна рота радянської танкової бригади
4 кавалерійський корпус Червоної армії у складі 32 і 34 кавалерійських дивізій, пройшовши через Дрогобич, 26 вересня досяг району Сутковиці, Висковиці, Лановиці, Вережниця, де о 21 годині на підставі даних розвідки отримав наказ підготуватися до боїв з польською кавгрупою, що за даними розвідки знаходилася у лісах північніше Райтеровиць. За рішенням командира корпусу 32 кавдивізія продовжувала рух на Добромиль, Хирів, а 34 кавдивізія, 26 танкова бригада і 18-й танковий полк 32 кавдивізії залишилися на місці, очікуючи підходу поляків.
Радянська кавалерія входить у Вільно
О 6.30 27 вересня 26 і 27 уланські полки увійшли в контакт із 148 кавполком 34 радянської кавалерійської дивізії в Сутковицях. Заступник командира 26 полку майор Станіслав Хейніх йшов у передових підрозділах полку і не перериваючи маршу, розгорнув полк у колону ескадронів. Командир 34 дивізії розцінив це як підготовку до атаки, і віддав наказ перейти до оборони. Червоні кавалеристи спішилися і зайняли рубіж оборони, опертий на річку Бложівку та добре насичений кулеметами. Поляки не стали атакувати, бо в таких умовах атака силами одного полку була б самогубством, а два інших полки Новогродської бригади ще не підтягнулися.
Генерал Андерс вислав вперед свого ад’ютанта, ротмістра Станіслава Кучинського, у супроводі улана, що мав білу хустину на списі. Кучинскі мав зорієнтуватися у ситуації та спробувати домовитися із радянським командуванням щодо проходу до угорського кордону. Але червоноармійці, яких спіткали парламентери, взяли улана в полон, а ротмістру ледве вдалося повернутися до своїх.
Червоні відкрили вогонь з кулеметів і гармат, що посилювався й ставав все влучнішим з кожною хвилею. Майор Хейніх наказав полкові відходити назад, спершу кроком, тоді риссю, і нарешті поляки кинулися тікати учвал, і внесли безлад у шикування 27 полку, що як раз спішився і зайняв оборону.
Танк Т-26, модель 1936 року
Пішли в атаку радянські танки, які було зустрінуто вогнем протитанкових гармат. Танки відступили, залишивши на полі дві пошкоджені машини. До відбиття атаки аідключився 9 дивізіон кінної артилерії.
Становище поляків було безвихідне. На гіпотетичному напрямі прориву (південному) вже почали з’являтися підрозділи 5 радянського кавкорпуса. Група була оточена. Але бій в районі Волі Судковської, Владиполя й Райтаровиць ще продовжувався зі змінним успіхом кілька годин.
На правий фланг 27 полку підполковника Юзефа Пайонка повела наступ черкона кавалерія, підтримана кількома танками, але цей наступ був відбитий. Тим часом 26 полк подолав паніку і також зайняв оборону на межі лісу. За наказом генерала Андерса до нього прилучилися два інших полка, коли після обходу лівого крила 27 полку з’явилася загроза того, що ворог його відріже від решти Новогродської бригади. Бойове шикування поляків стало більш насиченим.
Оскільки бригада опинилася у мішку, генерал Андерс прийняв рішення на відхід. Бригада повернула на Райтаровиці, відбиваючи запеклі радянські атаки багнетам і гранатами. Командування 34 дивізії, прагнучи повністю знищити групу, зв’язало її з чола діями 148 полку (колишнього Лубенського полку Червоного козацтва, де командував півескадроном мій дід, лейтенант кавалерії Іван Юхимович Галушка), а рештою сил, підпертих танками, почало обходити групу с флангів. До бою підтягувалися нові частини 4 кавкорпуса (32 дивізію було розгорнуто як друге кільце оточення на рубежі Конів-Хилів-Стажова), 26 танкова бригада, прип підтримці 99 стрілецької дивізії з півночі і 5 кавкорпуса з півдня.
Структура радянського танкового батальона
Генерал Андерс дав наказ 25 і 27 полкам відірватися від ворога і відступити вглиб Райтаровицького лісу, а 9 дивізіону знищити гармати, до яких вже не було снарядів. Прикривати відхід мав 26 полк, при якому залишився Андерс. За радянськими донесеннями, в ході тригодинного бою польська кавалерійська група втратила 300 чоловік убитими, 200 полоненими, 4 гармати і 7 кулеметів. Від повного знищення, але ненадовго, групу врятував дощ, який пішов у другій половині дня 27 вересня. При відступі зв’язок між польськими частинами було втрачено, підрозділи втратили орієнтацію у густому лісі. 25 полк напоровся на 99 дивізію і був розбитий. Частина польських підрозділів відступила на Гусаків, де була оточена двома радянськими кавалерійськими полками й танками і взята в полон. 32-я кавдивізія в середині дня 28 вересня вступила в Хилів і Конів, де після невеликого бою взяла в полон рештки 25-го уланського полку.
Однострій радянського офіцера-танкіста, 1939 рік
Того ж дня генерал Андерс із рештками 26 полку дістався до лісництва Зелений Гай. Із ним залишилося всього 100 уланів. Він прийняв рішення розпустити полк і добиратися до угорського кордону невеликими групами добровольців. Полковник Януш Альбрехт, командир 1 полку шволежерів, що залишався із Андерсом, вирішив із кількома шволежерами пробиватися на захід, щоб здатися німцям. Це йому вдалося, але пізніше він втік з пересильного табору військовополонених у Ярославі.
Решта шволежерів того ж дня разом із 19 полком Волинської кавбригади точила важкий бій із радянськими військами, і була розсіяна або здалася в полон.
Хоча бійців групи Андерса відділяло від угорського кордону всього 70 кілометрів, прорватися до нього було все важче. 28 вересня на демаркаційну лінію між радянськими і німецькими військами вийшла 6 радянська армія, а наступного дня 12 армія. Війська 4 кавкорпуса вже з вечора 28 вересня вийшли на демаркаційну лінію з німцями на відтинку від Перемишля до Мшанця.
Більшість вояків кавгрупи генерала Андерса відправилася в німецький чи радянський полон. Сам генерал Андерс був поранений в околицях Самбора і був схоплений радянськими військами 29 вересня (за його спогадами) чи 30 вересня о 18 годині (за донесенням штабу радянської 12 армії). Тільки небагатьом решькам кавгрупи вдалося дістатися до Угорщини.
Радянські військові оглядають трофеї, взяті в польських захисників Гродно
Історію полків, що входили до складу польських кавбригад, що перед війною 1939 року дислокувалися на західноукраїнських землях, розглянемо на прикладі двох — 12 полку Подільських уланів і 14 полку Язловецьких уланів.
12 полк міжвоєнного часу веде родовід (це ми не торкаємося попередників наполеонівських часів) від створеної в Святошині (зараз у межі Києва хто не знає) «Першої польської кірасирської корогви» у 1917 році із вояків Першого гвардійського кірасирського полку. Ця частина кілька раз перейменовувалася, і коли Третій Польський корпус, куди вона входила, капітулював 10 червня 1918 року, вже називалася «7 кавалерийським полком». Відносини з місцевим населенням були погані, у сутичках з селянами частина понесла втрати, в тому числі загинув командир полку.
(Ілюстрації в цій частині — із колекції Інституту Сікорського в Лондоні)
Але офіцерське ядро 7 полку під кінець 1918 року створило Група офіцерів полку пізніше створила «Ескадрон оборони Львова кінноти Варшавського воєводства», який остаточно і отримав назву 12 полку Подільських уланів».
Подольські улани носили малинові околиші спершу на круглих кашкетах англійського зразку, а під кінець війни 1920 року — на рогативках («конфедератках»). Прапорці на піках були малиново-сині із тонкою білою смугою посередині. Емблемою полку був чорний мальтійський хрест на тлі золотого «сонця Поділля» (давнього гербу Подільського воєводства).
Полк брав участь у всіх кампаніях відродженої польської держави: прославився в галицькій кампанії 1919 року, від жовтня до грудня 1919 року брав участь у зайнятті території Помор’я, що відходила від Німеччини до Польщі за результатами Версальської угоди, нарешті, в 1920 році полк взяв участь у польсько-радянській війні спочатку в складі Третьої Кавалерійської бригади, а з серпня 1920 року — Шостої «Залізної» Кавалерійської бригади. Подольські улани билися в одній з найбільших кавалерійських битв століття під Комаровим проти Першої Кінної армії Будьонного, а потім, у жовтні 1920 року, брали участь в одному з найбільших рейддів польської кавалерії на Коростень.
Після війни 1920 року полк стояв гарнізоном у Луцьку. Там в березні 1921 року 12 полк маршал Юзеф Пілсудський нагородив орденом Воєнної Доблесті (Віртуті Мілітарі). Того ж року полк переведено до Замостя (де аж до війни залишався його ескадрон запасу), а пізніше в казарми в Білокриниці під Кременцем на Волині.
Зал в Інституті Сікорського (Лондон), присвячений польській кавалерії
Експонати 12 полку Подільських уланів
Прапор 12 полку Подільських уланів
В міжвоєнний час полк вважався один з найкращих польських кавалерійських полків як за виправкою й традиціями, так і за рівнем бойового вишколу. У Вересневій кампанії 1939 року він воював у складі Волинської кавалерійської бригади і пройшов весь її бойовий шлях від бою під Мокрою проти німецьких танків до капітуляції перед гнітючою чисельною перевагою радянських військ. Ось на картині присвяченій цьому боєві, показано епізод, коли пополудні 80 німецьких танків були зупинені обороною 12 полку Подільських уланів (детальніше про Мокру піде трохи нижче). До речі, добре видно озброєння кавбригад: протитанкові гармати Бофорс, протитанкові рушниці, важкі кулемети Браунінг
Більша частина офіцерів, що потрапили до радянського полону, були пізніше замордовані в Катині. Частина подоляків продовжила війну в рядах Армії Крайової.
А в 1941 році зі вцілілих радянських полонених було повторно сформовано 12 полк уланів, що через Персію та Близький Схід потрапив на фронт в Італії та став першою польською частиною, що піднесла свій прапор над Монте Кассіно.
14 полк Язловецьких уланів був найстаршою безперервно діючою кавалерійською частиною міжвоєнної Польщі. Він веде походження від польсьького кінного ескадрону, сформованого у лютому 1918 року в Унгенах в Румунії, яка в складі Добровольчої російської армії генерала Алексєєва боролася з більшовиками Кубань.
Там, у станиці Пашківська коло Катеринодара ескадрон було переформовано на дивізіон під командуванням генерала Люціана Желіґовського, що формував польські частини на Кубані. В кінці листопада 1918 року дивізіон вирушив до Новоросійська, де 19 січня 1919 його морем переправили до Одеси, що на той час перебувала в руках французьких і грецьких інтервенційних військ. Там дивізіон було переиворено на полк. Свою назву полк отримав на пам'ять про бої 11-13 липня 1919 під Язловцем у Галичині. Восени 1919 року полк веде бобї з більшовиками на Волині: під Заславом, Корчем, Ярунею.
25 квітня 1920 полк був в авангарді рейду на Козятин. Під час кампанії в Україні язловецькі улани воювали з Першою Кінною під Бродами, а 31 серпня 1920 14 полк взяв участь у битві під Комаровом. Останнім акордом участі полку у польсько-радянської війни був рейд на Коростень на початку жовтня 1920 року.
20 березня 1921 року в Томашові Любельському маршал Пілсудський нагородив полк орденом Віртуті Мілітарі. Всього за бої 1918-1920 років цю нагороду отримало 84 язловецьких улана (в тому числі 12 посмертно).
Після війни 14 полк тимчасово розмістився в Коломиї, але в знак визнання його заслуг у відвоюванні Східної Галичини восени 1921 року полк було переведено до Львова. Улани стояли там безперервно протягом майже вісімнадцяти років, з листопада 1921 по останні дні серпня 1939 року, займаючи два комплекси казарм в східній частині Львова.
За цей час 14 полк входив до складу різних кавалерійських з’єднань, відповідно до неодноразових реорганізацій цього виду збройних сил. У 1921-1924 роках він був у складі VI Кінної бригади, в 1924-1930 роках належав до 14 бригади кавалерії, що входила до складу четвертої кавалерійської дивізії.
З 1930 року разом з 6 полком Канівських уланів і 9 полком Малопольських уланів і 6 дивізіоном кінної артилерії увійшов до 6 Окремої бригади кавалерії, яка з 1 квітня 1937 стала носити назву Подільської бригади кавалерії.
Прапор 14 полку Язловецьких уланів
Після того як полк першого формування виступили на фронт у складі армії "Познань" (і прийняли участь у битві на Бзурі), у Львові був мобілілзований маршевий ескадрон 14 полку, що увійшов до Кресової бригади кавалерії і разом з нею 22 вересня потрапив до радянського полону. У Станіславові на базі запасового ескадрону 14 полку та інших підрозділів був сформований маршевий полк Подільської бригади кавалерії, що мав завдання боронити переправи через Дністер в районі Журавна-Жидачова.
Після вторгнення радянських військ полк отримав наказ відступати в Угорщину, і в 1940 році дістався до Франції. У кінці війни 14 полк Язловецьких уланів було створено у Першій Панцерній Дивізії генерала Станіслава Мачека (його поповнили поляки-полонені, що були мобілізовані до вермахту).
Як вже згадувалося, одним із прикладів успішних дій кавбригад був бій під Мокрою, коли Волинська кавбригада зіткнулася із 4 танковою дивізією німців. Мокра - це селище північніше Ченстохови, у вересні 1939 року це був стик польських армій "Лодзь" і "Краків". Для Волинської кавбригади це була ідеальна позиція для оборони, бо її розташування з фронту було прикрито лісом, а з тилу проходила залізнична колія, по якій курсував панцирний потяг №53 "Сьмяли", що міг підтримати кавалеристів вогнем своїх гармат. Бригада повністю спішилася й окопалася, коли на неї вдарила німецька 4 танкова дивізія. Незважаючи на те, що німці значно переважали ччисельно й вогневою міццю, бригада відбила всі німецьки атаки 1 вересня. Німці погано скоординували дії танків і піхоти, і втратили більш як 50 одиниць панцирної техніки від вогню польських "бофорсів" та протитанкових рушниць. Кавбригада однале теж понесла значних втрат, і від повітряних атак "Штука" Ю-87 на тили бригади загинуло багато коней та було знищено велику кількість возів для транспортування озброєння бригади.
Це якщо коротко. А з подробицями буде так.
Волинська кавбригада під проводом полковника Юліана Філіповіча входила до складу армії "Лодзь" генерала Юліуша Руммеля. Бригада входила до операційної групи "Пьотркув" генерала Віктора Томме, куди окрім волинців, входили 30 дивізія піхоти, ІІ дивізіон 4 полку важкої артилерії, 7 батальон важких кулеметів і панцерні поїзди №№52 й 53. Бригада мала завдання вести розвідувальні дії на лівому крилі армії. Позиції бригади знаходилися між річкою Лісвартою та містечком Клобуцком. Центр ваги оборони знаходився в районі селищ Мокра І, Мокра ІІ і Мокра ІІІ.
До бригади входили 19 полк Волинських уланів (займав оборону на правому крилі бригади), 21 полк Надвіслянських уланів (займав центр оборони в селах Мокра), 2 дивізіон кінної артилерії (підпирав надвіслянців), 11 стрілецький батальон, 21 панцерний дивізіон, велосипедний ескадрон (забезпечував контакт з армією "Краків") та спеціальні підрозділи. 12 полк Подільських уланів (про нього йшла мова у частині 5, перед вереснем 1939 року його передали з Кресової до Волинської бригади кавалерії) без одного ескадрона, доточеного до 21 полку, був у резерві бригади разом з 2 полком кінних стрільців. Бригаду, як я вже згадував, підпиправ панцерний потяг №53 "Сьмяли", а також батальон піхоти 84 полку 30 дивізії.
Терен сприяв обороні: кілька сел, меліораційні канали, кілька горбів та залізнична лінія - це все були перешкоди з точки зору атакуючого супротивника. Розлогі ліси забезпечували можливість сховати резерви та обози, особливо від атак з повітря. Лісові стежки давали можливість легкого пересування кінним підрозділам, але не моторизованим.
Полковник Юліан Філіповіч:
З німецького боку, Мокра лежала в смузі наступу XVI танкового корпусу під проводом генерала Еріха Гепнера з 10 армії генерала Вальтера Райхенау. Перед корпусом стояло завдання прориву польського фронту на стику армій "Лодзь" і "Краків" та розвитком наступу в напрямку Варшави. Корпус складався з 14 і 31 піхотних і 1 і 4 танкових дивізій.
4 танкова дивізія була створена у 1938 році, і на початку війни мала 324 танки, переважно легких, 140 панцирників, 13 тисяч особового складу. 1 вересня о 4-30 її авангард перетнув польський кордон, а близько 8-00 відділи Волинської бригади нав'язали вогневий контакт з німецькими танками. Але за годину перед тим німецька артилерія почала обстріл польських позицій, і вони також були атаковані люфтваффе. Кілька бомб накрили коней 21 полку, загинуло багато коноводів і тварин. Німці спробували обійти польські позиції з півночі і з півдня, але невдало, і відійшли із втратами. Але це була лише розвідка боєм.
Генерал Ґеорґ Ганс Райнхарт, командир 4 танкової дивізії:
Полковник Філіповіч дав наказ 12 полку уланів посилити оборону першої лінії. Полк зайняв двома ескадронами (1м поручника Чеслава Рачковського та 2м ротмістра Ольгерда Сурина) позицію вздовж залізничної колії за східній околиці Мокри. Залізничний насип служив гарною протитанковою перешкодою, на додачу, він був прикритий з обох боків лісом.
Танкіст 4 танкової дивізії на фоні Pzkfw IB:
Між 10 і 16 годинами німецькі танкові підрозділи тричі атакували позиції бригади, прорвали лінію оборони 21 полку уланів Надвіслянських і дійшли до позиції 2 дивізіону кінної артилерії. Але німецькі танки не були підтримані піхотою, й зазнали втрат від протитанкових гармат і рушниць уланів. Так, відбиваючи першу німецьку атаку, взвод першого ескадрону Подільських уланів під проводом підпоручника Влодзімєжа Табаки, займаючи оборону на південному заході Мокрої, підбив три танки.
Атака о 10.00 велася німцями вздовж двох напрямків. Частина сил 4тд спробувала обійти крило 19 полку і всієї бригади. Друга вдарила у стик 19 і 21 полків, прорвала польську оборону та відрізала 19 полк Волинських уланів від решти бригади. Волинці були притиснуті до залізничної колії, але їхню ситуацію врятував панцирний потяг, що за наказом полковника Філіповіча прийшов їм на допомогу та стримав німців вогнем своїх гармат і кулеметів. Волинці тоді отримали наказ відійти на другу смугу оборони.
Танк Pzkfw I:
Тоді 50 німецьких танків вдарило на позиції 21 полку. Німці вибили поляків із Мокри ІІІ, й заставили відступити з великими втратами до Мокри ІІ. Далі настала черга 12 полку та 2 дивізіону кінної артилерії. Але тут німецькі танки наразилися на вогонь прямою наводкою з 75-мм і 37-мм гармат, крім того, знову на допомогу підійщов "Сьмяли" із своїми гарматами. Німці втратили підбитими або пошкодженими кілька танків і відійшли. Але польські батареї також зазнали втрат.
Під час атаки німців на позиції 12 полку стався епізод, який міг (разом з кількома іншими) послужити джерелом байок про атаки польської кавалерії в кінному шику проти німецьких танків. Я зустрів два варіанти оповіді, що, чесно кажучи, не дуже стикуються між собою, так що Бог зна як воно було насправді. Згідно з одним варіантом, відступаючі улани 3го ескадрона 12 полку хотіли врятувати своїх коней, що опинилися під вогнем німців, і комеска ротмістр Єжі Холляк дав наказ одному з уланів вигнати коней табуном просто через німецькі танки (нагадаю, ззаду була залізнична колія по насипу), що повністю вдалося, бо німці, заскочені зненацька, не відкрили вогонь по галопуючим коням. Згідно з іншим варіантом, німецькі танки зіткнулися із кінним патрулем того ж таки 3го ескадрону, який не мав іншого виходу окрім спробувати проскочити повз німецькі танки галопом.
Бій під Мокрою з точки зору німецького працівника пензля
(В принципі, картинка не зовсім фентезійна, за винятком того, що в поляків ніхто в тому епізоді не загинув, а також що списи польські улани у вересні 1939го залишили на своїх місцях постійного розташування, і в атаку з ними не ходили, ні на танки, ні на кого)
Польська точка зору (з панцерним потягом "Сьмяли"):
Як би то ни було, основні сили ескадрону, посиленого взводом важких кулеметів і двома протитанковими гарматами, зайняли оборону в пішому шикуванні серед будинків Мокри ІІІ. Тим часом на південному фланзі піхотинці 84 полку легко відбили слабу атаку німців.
Танк Pzkfw II:
На певний час обидві сторони збиралися з силами. А о 15-00 німці знову атакували по всьому фронту бригади. На півночі вони просувалися лісом у напрямку до залізниці. Улани 19 полку організовували локальні контратаки на німецькі колонни, але змушені були допустити німців до колії, яку вони перейшли та готувалися розвивати наступ далі. Ситуацію врятував "Сьмяли" та другий панцерний потяг №52, "Пілсудчик". Їхня несподівана поява та обстріл з гармат і кулеметів німецьких машин, що саме зупинилися на дозаправку пальним, підтриманий атакою пробоєвого взводу, визвав паніку у ворога та змусив його до відступу.
Тим часом 80 німецьких танків, на цей раз підпертих піхотою, нанесло новий удар на центральному відтинку в районі Мокри на позиції 12 полку. В поляків почали закінчуватися набої. Щоб не зменшувати число бійців на лінії вогню, боєприпаси підносили офіцери полку: командир, його заступник, ад'ютанти, командири ескадронів. Німцям теж вдалося прорватися до залізничної колії. ІІ й ІІІ батареї артдивізіону, втративши половину гармат та більшу частину амуніції, повільно відступали до лісу за колією. Тим часом німецькі танки, що побували подолати залізничний насип, були змушені уповільнити хід, і затримали рух танків, що йшли за ними. Обстрілюючи ворога з висоти насипу, улани змогли нанести німцям дальші втрати.
Підбитий танк Pzkfw IV:
Полковник Філіпович прийняв рішення ввести в бій останні резерви. В бій пішов 21 панцирний дивізіон, а розрив між позиціями 12 полку й 84 піхотного полку закрив 2 полк кінних стрільців. Танкетки й панцерники дивізіону були надто слабим супотивником проти німецьких танків, і втративши кілька машин, дивізіон відійшов. Але його контратака визвала замішання серед німців. Потрапивши під сильний вогонь польських резервів, вони відступили. Кілька німецьких танків, що змогли подолати залізничний насип, були підбиті оборонцями.
На півдні німці атакували позиції 84 полку і змусили піхотинців відступити до лісу. Тим часом до полковника Філіповича надійшли відомості, що на сусідній ділянці фронту німецька 1 танкова дивізія порвала фронт і рухається на схід. Бригада отримала наказ вночі відірватися від супротивника та відійти на оборонну позицію в районі Острови. Бій під Мокрою закінчився, протривавши 10 годин.
Схема бою під Мокрою:
Польскі втрати склали 500 бійців (половину вбитими) та 300 коней, половину польових гармат та кілька протитанкових гармат, кілька танкеток і панцирників. Але поставлене перед бригадою завдання було виконане. Протягом цілого дня бригада відбивала запеклі атаки набагато сильнішого ворога. Високий вишкіл та бойовий дух кавалеристів, а також добре керування боєм командиром бригади привели до того, що ворог втратив вбитими та пораненими 800-1000 солдатів та близько сотні одиниць панцирної техніки, в тому числі від 50 до 70 танків (оскільки поле бою залишилося за німцями, більшість пошкоджених машин було згодом відремонтовано).
Німці заплатили високу ціну за легковажне ставлення до супротивника, погану розвідку польських позицій та недостатню взаємодію між видами зброї (танками, піхотою та авіацією). Бій під мокрою довів, що польська кавалерія була в стані адекватно протистояти більш сильному противнику у сучасній війні.
Пам'ятник полеглим під Мокрою:
Після Мокри були нові бої. Волинська бригада припинила існування 23 вересня 1939 року, вже воюючи в складі групи кавалерії генерала Андерса. Полковник Філіповіч став одним із перших організаторів збройного підпілля німцям у Польщі, керував Округом "Краків" Зв'язку Збройної Боротьби. Був заарештований німцями, пережив страшні катування, так що польські лікарі змогли видати його за померлого і витягнути з пазурів німецької служби безпеки. Йому довелося провести ніч у холодній трупарні на купі мертвих тіл, що спричинило до тяжкого запалення легенів. Ще не повністю одужавши, у вересні 1941 року він очолив Округ ЗЗБ "Білосток". Недоліковане запалення легень перейшло в туберкульоз. Здоров'я Філіповіча було настільки підірване, що провід АК вивів його до резерву, і в серпні 1942 року він отримав звання генерала бригади. Під чужим ім'ям його змогли помістити в санаторій для хворих на туберкульоз в Отвоцку, де він зустрів кінець війни та помер у серпні 1945 року.
Могила генерала Філіповіча в Отвоцку:
Подільська бригада кавалерії, куди входив 14 полк язловецьких уланів під командуванням полковника Едварда Ґодлєвського, зустріла війну 1939 року у складі армії «Познань». Власне, лише 1 вересня бригада прибула в розташування армії, а вже 4 вересня почала відхід на схід. Окрім боротьби з німецькими диверсантами (язловецькі улани, наприклад, пацифікували село Дальки неподалік віг Ґнєзно), у перші дні вересня бойових дій не було.
Відхід на схід був визваний не тиском ворога, а бажанням уникнути оточення. Ротмістр Юзеф Бакота, комеска 14 полку, згадував: «Розвідка в західному напрямку підтвердила, що жодни х сил ворога тут не було. Вся сила німецького наступу пішла південніше, на Краків і через Карпати, із Словаччини на Жешув. Інші німецькі удари впали на армію генерала Руммеля у напрямку Лодзь-Пьотркув-Варшава, і на півночі на армію «Поможе» генерала Бортновського. (...) Наша бригада прийшла до Познані вранці 4 вересня. Переправилися ми через Варту по понгтонному мостові. Полк став на денний постій у східній частині міста. На нас справила дуже прикре враження розпач населення Познані, яке ми залишали беззахисним на поталу ворога» (із книги Józef Bokota, "Ułańskie drogi - wspomnienia oficera kawalerii i Armii Krajowej").
генерал Кутшеба в автомобілі із своїми офіцерами (фото 1930-х років)
Перший бойовий контакт язловецьких уланів із німцями (8 армією) відбувся 7 вересня, коли Подільська бригада зайняла переправи на лівому березі ріки Бзура, у її середній течії. Наступного дня язловецькі улани зайняли Хелмно, де їх підсилила 2 батарея 6 дивізіону кінної артилерії.
Об’єднані під проводом генерала Кутшеби армії «Познань» і «Поможе» стали найсильнішим оперативним з’єднанням на цілому польсько-німецькому фронті. Група отримала наказ іти на схід до Варшави щоб зайняти оборону по лінії Вісли. Тим часом німецький XVI танковий корпус вже дійшов до передмість Варшави. Польський генштаб дав наказ Кутшебі вдарити не на схід, а на південний схід в напрямку Радома. Це означало, що йому треба було розбити по черзі 8 і 10 німецькі армії, завдання абсолютно не до виконання. Але польські армії почали свою наступальну операцію, що зараз відома як «битва на Бзурі».
План генерала Кутшеби полягав в тому, що основний удар наноситимуть три піхотні дивізії армії «Познань» (14, 17 і 25), а на їхньому правому крилі буде діяти маневрове операційне угрупування кавалерії у складі Подольської кавбригади і решток Поморської кавбригади (з яких було утворено зведений полк Поморської бригади кавалерії) під командуванням генерала Гжмота-Скотніцкого. Кавалеристів підсилив 7 стрілецький батальон і 3 батарея 67 дивізіону легкої артилерії. Їхнім завданням було вийти в тил 8 німецької армії.
Група Гжмота-Скотніцкого отримала завдання зайняти район Вартковіце-Ґосткув як плацдарм для удару на тили ворога у напрямку на Паженчев-Озоркув. 14 полк язловецьких уланів мав нанести удар на Вартковіце, а з півдня його підтримував 6 полк канівських уланів.
В ніч з 9 на 10 вересня частина канівські улани вдарили на містечко Унєюв над рікою Вартою і зайняли його. Язловецькі улани наступали із 4 ескадроном у авангарді, посиленим взводом важких кулеметів на тачанках і двома протинанковими гарматами. Ротмістр Бакота (командир 4 ескадрону) писав: «Ескадрон увірвався у село, з усіх будинків вибігають німці, більша частина без зброї, тікають за річку. Починається зустрічний бій. Німці, заскочені зненацька, тікають у паніці. Я проходжу із ескадроном через село, доходимо до річки, ескадрон відкриває вогонь по Госткову. Підходять два (ворожих) танка, трохи крутяться, не розуміючи, що відбувається. Два постріли з протитанкової гармати знашкоджують танки. Екіпажі з піднесеними догори руками здаються. Потім до містка під’їжджає мотоцикліст. Старший улан Янішевскі, що лежить обік мене із протитанковою рушницею, питає: а що було б, якби я встрелив по ньому із своєї рушниці? Кажу: стріляй! Прицілився й вистрілив. Машина звалилася в рівчак. Кажу: пішли глянемо. Мотоцикліст дістав кулю в чоло, з відстані менш ніж 100 метрів, череп луснув, мозок навкруги. Янішевскі каже мені: «Але легко помер, не заслужив такої смерті, сволота». На луках кільканадцять забитих німців, і чимало поранених, кричать у розпачі: «sanität». Я послав до них санітарів, і потім зайняв Госткув вже без жодного опору, німці, що залишилися в живих, повтікали. На шосе, а точніше поряд з ним, я поставив важкий кулемет із сектором обстрілу в три боки (...) Інші напрями я забезпечив ручними кулеметами, у кожного взвода був один важкий кулемет, протитанкова гармата чи рушниця у відповідних позиціях. Я відправив посильного до шефа-вахмістра, щоб коноводи підігнали коней до села, нагодували й напоїли.
Тимчасом на розвилці шосе було час від часу чути постріли. З трьох напрямків постійно їхала то німецька вантажівка, то легковий автомобіль. Таким чином ми захопили кільканадцять автомобілів. Один з них віз касу німецької 30 піхотної дивізії із офіцером штабу. Всіх полонених я відправив з конвоєм до бригади (...)
Цей перший щасливий зустрічний бій надзвичайно покращив дух солдатів, що відступали вже цілий тиждень без жодного спіткання з ворогом. Близько 15:00 улани бригади, що проходила повз нас через село, спостерігаючи стільки вбитих і поранених німців, розбиті танки і велику кількість різного роду автомобілів, зсунутих з дороги танками нашої бригади, яких я скерував для цього завдання, побачили, що німців можна бити.»
Ціною двох поранених полк захопив Вартковіце і Госткув, взяв в полон 40 піхотинців 30 дивізії й 27 вантажівок.
На жаль, командувач кавгрупи не використав шанс для активного удару по тилам німецької 8 армії. Кавгрупа загрузла в боях із німецькими 17 і 221 піхотними дивізіями, відповідно на сході й заході від себе. 12 вересня в районі Кшепоціна й Лежніці 14 полк язловецьких уланів мав невдалий бій із підрозділами 360 піхотного полку 221 німецької дивізії. Надвечір, коли стало ясно, що сила польського удару вичерпалася, полк відвели за Ленчицю на лівий берег Бзури. Тут полк займався обладнанням позицій оборони, і до ночі з 14 на 15 вересня проводив активні розвідувальні дії.
Розбомблений понтонний міст через Бзуру
Тим часом німці кинули проти армій «Познань» і «Поможе» нові сили, у тому числі XVI танковий корпус, відведений від Варшави, і 4 повітряний флот, що налічував 700 винищувачів і бомбардувальників. З польського боку їм протистояв єдиний дивізіон старих винищувачів PZL P-11. У поляків закінчувалися боєприпаси, бійці були стомлені. Тим часом з півночі польським арміям загрожувала 4 німецька армія під головуванням генерала фон Клюґе. 13 вересня 4 повітряний флот вдарив всими своїми силами по польським позиціям. 14 вересня генерал Кутшеба вже знав, що його угруповання опинилося в кільці оточення. 15 вересня німці захопили плацдарм на західному березі Бзури. Нарешті, 16 вересня польське командування прийняло рішення пробиватися на схід до Варшави, через лісовий масив Кампіноська Пуща.
Німці переходять через Бзуру
Німці за всяку ціну намагалися відрізати польські війська від столиці. На вістрі польського удару стала кавалерійська група генерала Романа Абрахама. Він розпочав війну як командувач Великопольської кавбригади, що під час битви на Бзурі переможно билася під Суботовом та Валевичами на лівому флангу польського наступу. Від 13 до 16 вересня бригада вела важкі бої, захищаючи переправи через річку Бзуру поблизу Брохова. Їй вдалося відбити атаки тої ж 4 танкової дивізії, що вже мала неприємний досвід зустрічі з польськими кавалеристами під Мокрою, а також полку СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер». 15 вересня з решток Великопольської та Подільської кавбригад була створена група кавалерії, яку й очолив генерал Абрахам.
Звернімося знову до спогадів ротмістра Бакоти. «Коло полудня неподалік місцевості Гурки нам заступила дорогу моторизована німецька дивізія, скерована з-під Варшави. (...) Сталася коротка й затята битва. Командир полку послав у бій весь полк разом із артилерією, що його підсилювала. Надвечір дорогу було розчищено. Ми понесли чутливі втрати. (...) Все угруповання рухалося через Кампіноську Пущу в керунку Варшави, трьома колонами пробиваючись через німецькі сили, що наступали з півдня у північному напрямку, тобто перпендикулярно напрямку нашого маршу. (...) Ситуація була майже трагічна. (...) Солдати без командирів, підрозділи, розсіяні по лісах, голодні, деморалізовані. (...) Але бойовий дух уланів не зламаний, частини, що уникли бомбардувань, боєздатні і ще могли воювати, і вони прорубали прохід для залишків частин армії «Познань» до Варшави під Сєраковим і Волькою Венґльовою.»
Увечері 19 вересня під час бою за Ляски 14 полк уланів отримав завдання розвідати можливість пробитися до Варшави північніше Лясків. Коли 3 ескадрон вийшов з лісу, то попав під обстріл з німецьких позицій поблизу хутора Домброва. Тоді полк атакував німмецькі позиції в конному шику. Німці не чекали атаки й розбіглися. Незабаром, проте, поляки потрапили під шквальний вогонь, що вівся із села Мосьціска і з німецьких панцерників коло нього, і зазнали великих втрат (понад 100 вбитих, 100 поранених).
Ротмістр Бакота пише далі: «Командир кавгрупи генерал Абрахам пробує пробитися через Вольку Венґльову. Доручає керувати атакою командиру 14 уланського полку полковнику Ґодлєвському. Був вже вечір 19 вересня, полковник командує полкові сісти на коней і вирушає в напрямку Вольки. Після 2 кілометрів маршу наштовхується на вогонь, але не спішує полку, а дає команду «шаблі до бою». Полк в лінії ескадронів, тобто ескадрон за ескадроном на певній відстані, атакує кінно німецьку піхоту, рубаючи її до ноги. Решта німців кидає свої важкі кулемети й тікає в ліс; вдалося втекти лише тим, хто був ближче до лісу. Після уланської атаки німці починають сильний фланговий вогонь. Несемо великі втрати, гине багато уланів, гине комеска-3 поручник Маріан Валіцкі. (...) Німці були цілковито заскочені зненацька, для них то було повною несподіванкою — атака цілим полком такої добре захищеної позиції. Атака вдалася раптово. Опис цієї неймовірної атаки залишив італійський офіцер, що був там спостерігачем у німецькій армії. Німці відступили далеко, і з’явився пролом, через який вночі прорвалася кавалерія і частина піхоти, що була неподалік від нього.»
Лейтенант Еуґеніуш Івановскі пізніше писав: «Поручник Маріан Валіцкі вихопив шаблю і скомандував: «Іменем Богородиці Язловецької, ескадрон марш, марш!», і рушив галопом. Розляглося морутнє «Ура!», і ми спочатку пішли галопом, а далі чвалом. Я скакав на своїй кобилі Затоці. Пам'ятаю велике поле картоплі і високовольтні дроти, під якими ми скакали. Я не діставав шаблі, тримав в руці пістолет Віс, причеплений за ремінець на шию. Ескадрон розгорнувля у лінію взводів, а потім розсипався на секції і в лінію вершників. У якийсь момент по нам відкрили вогонь з фронту. Моя Затока почала відставати, спіткнулася кілька разів, і нарешті впала разом зі мною. Я виліз з-під коня (...) Схопив якогось уланського каро-гнідого коня, яких багато вже скакало без вершників, і пішов галопом у бік лісу. Раптом кінь піді мною спіткнувся і впап разом зі мною на позицію німецького кулемета. Хтось приставив мені пістолет до голови, відрізав ремінець від Віса, а потім запитав, чи я не француз, вказуючи на мій шолом...».
Побойовисько над Бзурою
Жертва язловецьких уланів була недаремною, бо командир німецької 1 легкої дивізії наказав стягнути всі свої сили у район Ляски-Ізабелін, тим самим очистивши дорогу Модлін-варшава. По ній більша частина групи генерала Абрахама (разом із іншими частинами армії «Познань» — 20 тисяч війська) побилася до Варшави і воювала до останнього, захищаючи столицю, аж до її капітуляції 28 вересня 1939 року. Язловяки билися на Мокотові й Чернякові. Перед капітуляцією відбувся останній збір полку, де улани попрощалися із своїм прапором. Було зачитано списки нагороджених Військовим Орденом Віртуті Мілітарі і Хрестом Валечних. Прапор полку було сховано.
Волинська бригада після бою під Мокрою відступала з боями на північ, поки 10 вересня не дійшла до Кампіноської Пущі поблизу Варшави. Тут 12 вересня 1939 року її було влито в новостворену оперативну групу кавалерії під командуванням генерала Владислава Андерса. В цю групу також увійшла Новогродська кавбригада, якою командував Андерс, і частина Кресової кавбригади. На початку війни Новогродська бригада прикривала західному крилі армій «Модлін», а потім увійшла до складу армії «Варшава». 13 вересня група взяла участь у атаці на Мінськ Мазовецький. де (після того як кінна атака одного ескадрону 27-го полку була відбита німецьким вогнем) кавалеристи взяли місто атакою на багнети у пішому шикуванні. Волинська бригада взяла з боєм село Циганка, але контратака німців вибила кавалеристів із села. Це був останній бій, де Волинська кавбригада виступала як єдине ціле. Після 13 вересня частина 12 Подільського уланського полку і 21 Надвіслянського уланського полку увійшла до Зведеної бригади кавалерії у варшавському гарнізоні і воювали захищаючи Варшаву до її капітуляції 28 вересня 1939 року. Інша частина бригади залишилася у складі оперативної групи генерала Андерса.
Генерал Владислав Андерс
Не отримавши обіцяної допомоги від сусідніх частин, група Андерса відступила до Любельщини. Бойовий кістяк групи становили полки Новогрудської бригади кавалерії: 25 Великопольського уланського, 26 Великопольського уланського імені гетьмана Хоткевича, і 27 уланського полку імені Стефана Баторія. До групи також входили частини й підрозділи Волинської бригади полковника Філіповича, Віленської бригади полковника Константи Друцького-Любецького, Кресової бригади полковника Єжі Ґробіцького, і 1 полк шволежерів («легкокінний») полковника Януша Альбрехта, що входир перед тим до Мазовецької бригади.
Прапорець 1 полку шволежерів (Мазовецької бригади, потім кавгрупи генерала Андерса)
17 вересня 1939 року, коли Радянський Союз приєднався до німецького нападу на Польщу, кавгрупа Андерса знаходилася в районі між Любліном і Холмом, рухаючись у бік Томашева-Любельського і далі на «румунський причолок», тобто на плацдарм на південному сході країни поблизу румунського кордону, на якому польська армія планувала закріпитися до початку активних воєнних дій проти Німеччини з боку Британії й Франції. Із вступом у війну СРСР надій продовжувати війну на території Польщі не залишилося, і війська почали пробиватися до угорського й румунського кордонів, щоб уникнути німецького чи радянського полону.
23 вересня, разом з частинами Північного фронту генерала Домб-Бєрнацького група взяла участь у так званій другій битві під Томашевим-Любельським. Вона знаходилася на вістрі спроби прориву польського угруповання з німецького кільця, наносячи удар на стику VII i VIII німецьких корпусів. Польські кіннотники отримали успіх, пробившись в ніч з 22 на 23 вересня через позиції 8 німецької піхотної дивізії під Краснобродом неподалік Замостя. 27 уланський полк забезпечував розвідку, на чолі колони бригади йшов 25 уланський полк.
На світанку 2 ескадрон 25 полку підійшов до німецьких позицій, скориставшись темрявою. Несподівана атака примусила німців залишити Красноброд. Пройшовши його, колона бригади повернула на південь. Несподівано на узвишші з’явилися німецькі кавалеристи з 17 кінного полку. 1 ескадрон 25 полку під командуванням поручника Ґерлецького атакував у кінному шику, і почався рукопашний бій, де німці пробували використати переваги своїх важчих коней, тоді як поляки розраховували на більшу рухливість своїх румаків. Ґерлецький зійшовся із німецьким офіцером у двобої, який вевідомо як би закінчився, якби капрал Міколаєвскі не збив супротивника додолу ударом у спину. Втративши командира, німецькі кіннотники відступили.
Далі ескадрон потрапив під сильний кулеметний обстріл і поніс великі втрати, в тому числі загинув його командир. Капрал Міколаєвскі зумів зібрати і вивести з бою прештки ескадрону, всього 30 уланів і 25 коней.
Тим часом надійшла решта кінної групи. За підтримки 9 дивізіону кінної артилерії поляки вибили німців із монастиря коло Красногроду, розбили штаб 8 піхотної дивізії, взяли 100 полонених і звільнили 40 полонених поляків, що їх німці тримали в монастирі. Після короткого постою група пішла на південь, вирвавшись із оточення. На жаль, відсутність зв’язку привела до того, що 4 полк шволежерів Новогродської бригади, а також Волинська бригада, які наступали через Суховолю на Качурки, наштовхнулися на 68 німецьку піхотну дивізію і були нею розбиті під Яцнею та Поточком.
Про цей бій командир німецького VII корпусу генерал Ойґен Шоберт доповідав так: «На південному фронті наступу бранденбурзької дивізії (68 піхотної) один полк рухався на схід до дороги Замостя-Томашів, а сусідній полк, що знаходився на північ від нього, так само енергійно наступав на Суховолю й Раходощі. Належало стримати польську спробу прориву на захід. Поляки постійно організують нові атаки. Часом наносять удари з чисельною перевагою. Польська кавалерія атакує в кінному шикуванні. Але німецькі удари відпихають її на схід, з втратами. Бранденбурзька дивізія виконала завдання: кільце було замкнено.»
Вирватися з цього оточення вдалося лише 19 уланському полку Волинської бригади.
Група намагалася пробитися до кордону з Угорщиною, лавіруючи між німецькими і радянськими військами. Кавалеристи просувалися двома паралельними колонами. Правою (з німецького боку) командував Андерс, ліву (з радянського) очолював полковник Ґробіцкі. Перед світанком 26 вересня група вийшла до шосе Яворів-Ярослав. Розвідка донесла про німецькі оборонні позиції поблизу села Брашки. 26 і 27 полки атакували німецький батальон 28 піхотної дивізії й знищили його. Але коли 27-й полк атакував німецьку піхоту, що зайняла оборону в селі Мораньці, атака була відбита, і полк зазнав великих втрат. Німці запропонували полякам здатися, а коли ця пропозиція була відкинута, запропонували генералові Андерсу повернути німецьких полонених в обмін на неатакування військ групи. З цим генерал згодився, і обидві колони групи рушили в напрямку на Дернаки. Але Андерс не знав, що 26 вересня цей район вже був зайнятий частинами 99 стрілецької дивізії 17 стрілецького корпусу Червоної армії.
Схема останнього бою групи кавалерії генерала Андерса
17 стрілецький корпус Червоної армії на початку радянського вторгнення в Польщу зайняв Тернопіль, але його подальше просування було зупинене на кілька днів згідно з угодою, укладеною з німцями, щоб дати час німецьким військам організувати відхід на узгоджену демаркаційну лінію. Але 25 вересня корпус відновив свій шлях на захід, і його частини 27 вересня досягли Яворова.
Пополудні 26 вересня на підрозділи 99 стрілецької дивізії наштовхнулася ліва колона кавгрупи. Супротивники обмінялися пострілами, але червоноармійці утрималися від активної атаки. Їм, одначе, пощастило випадково взяти в полон командира Кресової бригади полковника Ґробіцького з кількома офіцерами (полковник ймовірно їхав до генерала Андерса), після чого червоні нанесли сильний удар по підрозділам віленьської бригади. В бою потрапив пораненим у полон командир бригади полковник Друцкі-Любецкі, а розбиті польські підрозділи було відкинуто на захід.
Права колона групи йшла у східному напрямку, плануючи обійти радянські війська, що заступали їй шлях до кордону. Генерал Андерс, отримавши відомості про сутичку з червоними, спробував повернути колону на південь, але було вже пізно. 25 полк, що йшов у авангарді колони, наштовхнувся біля містечка Хліпле на заслони 99 дивізії. Поляки вислали парламентарів, але їх зустріли вогнем. Тоді командир полку підполковник Богдан Стахлєвскі звязав супротивника вогнем 3 ескадрону, а рештою полку виконав обхід ворожих позицій. Червоні були змушені відійти. Дорога була вільна. Після перегрупування, кавгрупа вирушила у південно-західному напрямку на Волю Судківську і Владиполь.
Радянська кавалерія на маневрах, 1930-ті роки
Відомості про сильну польську кавгрупу надвечір 26 вересня дійшли до штабів 6 радянської армії (комкор Філіп Ґоліков) і 12 армії (командарм Іван Тюлєнєв). Голіков виділив для дій проти групи (яку червона розвідка оцінила в 3 тисячі шабель, хоча реально 26 вересня група мала десь від 1800 до 2100 бійців) 99 дивізію, а Тюлєнєв — 4 кавалерійський корпус комдива Дмітрія Рябишева, підсилений 26 танковою бригадою полковника Семенченка. Головну роль у розгромі групи Андерса зіграв 4 кавкорпус.
Розвідувальна рота радянської танкової бригади
4 кавалерійський корпус Червоної армії у складі 32 і 34 кавалерійських дивізій, пройшовши через Дрогобич, 26 вересня досяг району Сутковиці, Висковиці, Лановиці, Вережниця, де о 21 годині на підставі даних розвідки отримав наказ підготуватися до боїв з польською кавгрупою, що за даними розвідки знаходилася у лісах північніше Райтеровиць. За рішенням командира корпусу 32 кавдивізія продовжувала рух на Добромиль, Хирів, а 34 кавдивізія, 26 танкова бригада і 18-й танковий полк 32 кавдивізії залишилися на місці, очікуючи підходу поляків.
Радянська кавалерія входить у Вільно
О 6.30 27 вересня 26 і 27 уланські полки увійшли в контакт із 148 кавполком 34 радянської кавалерійської дивізії в Сутковицях. Заступник командира 26 полку майор Станіслав Хейніх йшов у передових підрозділах полку і не перериваючи маршу, розгорнув полк у колону ескадронів. Командир 34 дивізії розцінив це як підготовку до атаки, і віддав наказ перейти до оборони. Червоні кавалеристи спішилися і зайняли рубіж оборони, опертий на річку Бложівку та добре насичений кулеметами. Поляки не стали атакувати, бо в таких умовах атака силами одного полку була б самогубством, а два інших полки Новогродської бригади ще не підтягнулися.
Генерал Андерс вислав вперед свого ад’ютанта, ротмістра Станіслава Кучинського, у супроводі улана, що мав білу хустину на списі. Кучинскі мав зорієнтуватися у ситуації та спробувати домовитися із радянським командуванням щодо проходу до угорського кордону. Але червоноармійці, яких спіткали парламентери, взяли улана в полон, а ротмістру ледве вдалося повернутися до своїх.
Червоні відкрили вогонь з кулеметів і гармат, що посилювався й ставав все влучнішим з кожною хвилею. Майор Хейніх наказав полкові відходити назад, спершу кроком, тоді риссю, і нарешті поляки кинулися тікати учвал, і внесли безлад у шикування 27 полку, що як раз спішився і зайняв оборону.
Танк Т-26, модель 1936 року
Пішли в атаку радянські танки, які було зустрінуто вогнем протитанкових гармат. Танки відступили, залишивши на полі дві пошкоджені машини. До відбиття атаки аідключився 9 дивізіон кінної артилерії.
Становище поляків було безвихідне. На гіпотетичному напрямі прориву (південному) вже почали з’являтися підрозділи 5 радянського кавкорпуса. Група була оточена. Але бій в районі Волі Судковської, Владиполя й Райтаровиць ще продовжувався зі змінним успіхом кілька годин.
На правий фланг 27 полку підполковника Юзефа Пайонка повела наступ черкона кавалерія, підтримана кількома танками, але цей наступ був відбитий. Тим часом 26 полк подолав паніку і також зайняв оборону на межі лісу. За наказом генерала Андерса до нього прилучилися два інших полка, коли після обходу лівого крила 27 полку з’явилася загроза того, що ворог його відріже від решти Новогродської бригади. Бойове шикування поляків стало більш насиченим.
Оскільки бригада опинилася у мішку, генерал Андерс прийняв рішення на відхід. Бригада повернула на Райтаровиці, відбиваючи запеклі радянські атаки багнетам і гранатами. Командування 34 дивізії, прагнучи повністю знищити групу, зв’язало її з чола діями 148 полку (колишнього Лубенського полку Червоного козацтва, де командував півескадроном мій дід, лейтенант кавалерії Іван Юхимович Галушка), а рештою сил, підпертих танками, почало обходити групу с флангів. До бою підтягувалися нові частини 4 кавкорпуса (32 дивізію було розгорнуто як друге кільце оточення на рубежі Конів-Хилів-Стажова), 26 танкова бригада, прип підтримці 99 стрілецької дивізії з півночі і 5 кавкорпуса з півдня.
Структура радянського танкового батальона
Генерал Андерс дав наказ 25 і 27 полкам відірватися від ворога і відступити вглиб Райтаровицького лісу, а 9 дивізіону знищити гармати, до яких вже не було снарядів. Прикривати відхід мав 26 полк, при якому залишився Андерс. За радянськими донесеннями, в ході тригодинного бою польська кавалерійська група втратила 300 чоловік убитими, 200 полоненими, 4 гармати і 7 кулеметів. Від повного знищення, але ненадовго, групу врятував дощ, який пішов у другій половині дня 27 вересня. При відступі зв’язок між польськими частинами було втрачено, підрозділи втратили орієнтацію у густому лісі. 25 полк напоровся на 99 дивізію і був розбитий. Частина польських підрозділів відступила на Гусаків, де була оточена двома радянськими кавалерійськими полками й танками і взята в полон. 32-я кавдивізія в середині дня 28 вересня вступила в Хилів і Конів, де після невеликого бою взяла в полон рештки 25-го уланського полку.
Однострій радянського офіцера-танкіста, 1939 рік
Того ж дня генерал Андерс із рештками 26 полку дістався до лісництва Зелений Гай. Із ним залишилося всього 100 уланів. Він прийняв рішення розпустити полк і добиратися до угорського кордону невеликими групами добровольців. Полковник Януш Альбрехт, командир 1 полку шволежерів, що залишався із Андерсом, вирішив із кількома шволежерами пробиватися на захід, щоб здатися німцям. Це йому вдалося, але пізніше він втік з пересильного табору військовополонених у Ярославі.
Решта шволежерів того ж дня разом із 19 полком Волинської кавбригади точила важкий бій із радянськими військами, і була розсіяна або здалася в полон.
Хоча бійців групи Андерса відділяло від угорського кордону всього 70 кілометрів, прорватися до нього було все важче. 28 вересня на демаркаційну лінію між радянськими і німецькими військами вийшла 6 радянська армія, а наступного дня 12 армія. Війська 4 кавкорпуса вже з вечора 28 вересня вийшли на демаркаційну лінію з німцями на відтинку від Перемишля до Мшанця.
Більшість вояків кавгрупи генерала Андерса відправилася в німецький чи радянський полон. Сам генерал Андерс був поранений в околицях Самбора і був схоплений радянськими військами 29 вересня (за його спогадами) чи 30 вересня о 18 годині (за донесенням штабу радянської 12 армії). Тільки небагатьом решькам кавгрупи вдалося дістатися до Угорщини.
Радянські військові оглядають трофеї, взяті в польських захисників Гродно
No comments:
Post a Comment