В якості тізера

Кажуть, що Фердинанд Фош, маршал Франції (а пізніше також Британії й Польщі, до речі), узнавши про умови Версальської мирної угоди з Німеччиною, заявив: «Це не мир. Це перемир’я на наступні двадцять років». Маршал Фош був головнокомандуючим арміями Антанти (генераліссімусом) на Західному та Італійському фронті у 1918 році, коли західним демократіям вдалося зупинити останню потужну спробу німецької армії виграти війну, та в свою чергу перейти нарешті у наступ, що завершився на початку листопаду 1918 року перемогою над Німеччиною та її союзниками. Маршал Фош, що чотири роки був на найкривавішому фронті найкривавішої до тих пір війни в історії людства, не мав жодної «милості до тих, хто впав», і вважав, що новий міжнародний порядок по війні має максиммально послабити Німеччину, щоб не дати їй можливості знову стати претендентом на гегемонію в Європі. Фош виступав за те, щоб Франція знову, як у наполеонівську добу, отримала кордон по ріці Рейн, а Німеччина – що стала єдиною державою лише коли майбутній маршал мав вже аж 20 років віку – була б поділена на свої історичні частини.

Версальський мир не пішов аж так далеко. Німеччина повернула Франції завойовані у 1871 році Ельзас та північ Лотаринґії, Рейнська Земля (територія Німеччини на лівому березі Рейну) була окупована до 1930 року та демілітаризована, невеликі шматки німецької території відійшли до Бельгії, Данії, Чехословаччини та Литви, і досить великі – до новоствореної Польської держави. Два невеликих клаптя – Саар та та Вільне місто Данціґ (Ґданьськ) – залишилися під протекторатом Ліги Націй. Німеччина втратила всі свої володіння у Африці, Азії та Тихому океані. Мирна угода примусила німців визнати свою провину за розв’язування війни та виплатити величезні репарації у відшкодування завданих збитків країнам, які вона окупувала.

Проте Німеччина хоча б збереглася як держава – про її союзника, Австро-Угорщину, не можна було сказати й того. Перш за все, «подвійна монархія» розвалилася навпіл, і від обох її частин Сен-Жерменська та Тріанонська мирні угоди відірвали величезні шматки на користь як держав, що існували до початку світової війни, так і тих, що виникли внаслідок її. Угорці досі згадують «незлим тихим» «Тріанон», що втричі зменшив територію їхньої держави. Німецько-Австрійська республіка, проголошена після поразки у війні, була змушена відмовитися від згадки про німецькість у своїй назві, від територій, населених майже виключно німцями, у історичних землях Чехії та Моравії та в Південному Тиролі. Більш того, їй було заборонено об’єднатися в одну державу із Німеччиною. Болгарія втратила вихід до Егейського моря, відбитий у турків під час Балканської війни 1912 року. Османська імперія втратила всі володіння за межами Малої Азії, і ще півдесятиліття корчилася в конвульсіях внутрішніх та зовнішніх збройних конфліктів.

Чотири роки війни принесли величезні страждання всім її учасникам. Але переможці, перш за все Британія й Франція, могли протиставити своїм стражданням і жертвам як власне відчуття перемоги в боротьбі за правдиву справу, так і числені матеріальні здобутки перемоги. Французька й Британська колоніальні імперії досягли свого максимального розміру, а військові зусилля додали нового поштовху господарству держав (навіть якщо під час війни обом державам довелося ліквідувати багато іноземних інвестицій для придбання як сировини для своєї помисловості, так і харчів для населення та озброєння для армії).

Франція, що вже до війни панувала над Північною та Західною Африкою, додала до своїх володінь Сирію та Ліван, що були традиційно сферою французького впливу, а також німецький Камерун. Британія ще більше розширила свою найбільшу в світі імперію, додавши до своїх східноафриканських колоній німецьку Танґаньїку і таким чином здійснивши давню мрію Сесіла Родса про британську Африку "від Каїра до Кейптауна" (Німецька Південно-Західна Африка – зараз відома як Намібія – дісталася під мандат Ліги Націй Південно-Африканському Союзові, британському домініону); водночас Британія отримала мандати на Палестину та Ірак, колишні турецькі території, і таким чином встановила свою владу над "родючим півмісяцем", давньою колискою світової цивілізації, що тягнеться від Єгипту до Перської затоки.

Тож дух народів Британії та Франції не був (у всякому разі попервах) серйозно підірваний – на відміну від іншого переможця, Італії, де Трієст та Південний Тироль, відвойовані в Австро-Угорщини, широко вважалися недостатньою компенсацією за жахливі страждання італійських солдатів на вершинах Альпів чи (після катастрофи кінця 1917 року) в болотах долини річки П’яве. Далмація, колись частина володінь Венеціанської республіки, на думку італійців, мала належати Італії як спадкоємиці Венеції – але стала за Сен-Жерменською угодою частиною Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929 року – Югославії). Британія й Франція погоджувалися на те, що Далмація по війні відійде до Італії, коли велися перемови про вступ Італії у війну на боці Антанти у 1915 році, але у 1918 році першу скрипку грала Америка, президент якої, Вудро Вільсон, виступив за «самовизначення націй», і відповідно на боці «югославів» і проти італійців на мирній конференції в Парижі. Відчуття неадекватності здобутків відносно понесених втрат доклалося до загальної політичної та економічної кризи, що призвела до краху ліберального режиму та встановлення у 1922 році диктатури партії фашистів, основу якої складали ветерани війни, та очоленої також ветераном, колишнім соціалістом Беніто Муссоліні.

Що ж тоді вже казати про держави та народи, що пограли війну! Але якщо Туреччина, Австрія та Угорщина виявилися ослабленими настільки, що не мали іншого виходу крім змиритися та якось пристосуватися до своєї тепер третьорядної ролі, а Болгарія й до війни не грала нічого більшого на міжнародній сцені, то Німеччина, навіть втративши колонії та частину європейських територій, залишалася економічним велетнем європейського і навіть світового масштабу.

Німеччина потерпала від незносного національного приниження. Вона не лише втратила всі свої колоніальні володіння, але й частину територій у Центральній Європі, які вона вважала своїми споконвічними землями – і то на користь новоствореної Польщі, яку німці відмовлялися вважати справжньою державою, надто після довгої й послідовної антипольської політики з боку берлінського уряду у попередньому столітті. Ставлення німців до поляків мало чим відрізнялося від їхнього ставлення до африканців – це був такий же об’єкт німецької «цивілізаційної місії», що мав схилитися перед очевидно вищою Deutsche Kultur, а не чіплятися за рештки власної знову ж таки очевидно примітивної навіть не культури, а забобонів. Це був шок для всіх без винятку німців, незважаючи на їхнє ссуспільне походження чи політичні погляди, коли німецький Позен раптом перетворився на польську Познань, а Східна Прусія виявилася відірвана від основної території Німеччини смугою «Польського коридору», що мав дати новоствореній Польській державі вихід до Балтійського моря, і на додачу Данціг, який ці упосліджені поляки мали нахабство називати Ґданьськом, також був виділений у окремий від Фатерлянду протекторат Ліги Націй. Останнім ляпасом німецькій національній гордості стала збройна анексія Литвою – Литвою! Про яку до війни взагалі ніхто в світі не чув – балтійського порту Мемель, інкорпорованого в Литву під назвою Клайпеда. Єдине що примиряло німців із цим останнім скандалом це те, що Литва захопила Мемель не безпосередньо в Німеччини, але в тої ж таки Ліги Націй, ну й також те, що Литва ставилася до Польщі чи не більш вороже, ніж сама Німеччина.

І це все при тому, що лише за чотири місяці до Перемир’я німецькі та австро-угорські війська стояли на підступах до Петрограда та окупували Ростов-на-Дону, всю Україну, Білорусь, Литву, Латвію та Естонію, допомогли Фінляндії відстояти свою незалежність від Росії – що за умовами мирної угоди, підписаної у березні 1918 року в Бересті (Брест-Литовську) втратила третину населення та сільськогосподарських угідь та половину помисловості. Німецькі експедиційні сили знаходилися в Закавказзі, на Балканах та в долині ріки По в Італії, навіть далеко на південь на Близькому Сході. Разом із своїми союзниками – Болгарією, Австро-Угорщиною та Османською імперією – Німеччина контролювала майже весь Балканський півострів, велику частину Аравії і навіть Персії (нейтральної, але на теренах якої йшли бої із британською армією – російська, що також окупувала частину Персії, розвалилася після революції). У Скандинавії Швеція залишалася в стані дружнього нейтралітету. У далекій Південно-Східній Німецькій  Африці чорні аскери Леттов-Форбека успішно опиралися вдесятеро більшим військам Британії, Бельгії, Португалії та Південної Африки. А на критичному фронті війни, Західному, німецькі армії стояли в за кількадесят кілометрів від столиці Франції. Під час чотирьох великих наступів весни 1918 року німецьке командування відбило всю територію, яку Франція з Британією по шматочкам відвойовувало за останні три з половиною роки. П'ятий наступ – що почався 15 липня 1918 року – мав принести ключі від Парижу й перемогу.

Через чотири місяці перемога прийшла. Перемога Антанти. Фердинанд Фош заробив свій маршальський жезл. Французи, британці, американці, бельгійці чотири місяці випихували німецьке військо з Франції, а далі з Бельгії. Німеціке командування не мало ілюзій щодо того, що війна програна – тому генерал-квартирмайстер Еріх Люддендорф, фактичний військовий диктатор Німеччини, вирішив передати владу цивільному уряду – хай той бере на себе ганьбу перемир’я, а не армія. Коли перемир’я було підписане, і «об одинадцятій годині одинадцятого дня одинадцятого місяця» змовкли гармати, німецькі солдати все ще стояли поза кордонами Райху (хоча всі союзники Німеччини вже уклали власні перемир’я – італійська кавалерія вже зайняла Трієст та посувалася на Відень, Болгарія була повністю окупована, її війська, так само як і австро-угорські, очистили Сербію, французька армія перейшла Дунай та вступила на південь Угорщини, а британська зайняла Багдад і Дамаск). Німецькі солдати повернулися додому після перемир’я як переможці, натовпи на вулицях німецьких міст кидали квіти під ноги своїм героям. Але далі найбільша в світі армія (200 дивізій) посто самодемобілізувалася. Велику її частину втягнула в себе хвиля революційного (і контрреволюційного) насильства, що піднялася у Німеччині в кінці 1918 та початку 1919 років, але як організована сила вона перестала існувати, і Німеччина нічого не змогла протиставити Антанті на мирних перемовах у Парижі, коли дізналася про вимоги, висунуті до неї. Захиститися Німеччині не було чим і ким. Так народився міф про «удар ножем у спину» непереможеній країні.

Листопадове перемир'я припинило бої, але не припинило морську блокаду Німеччини Королівським Флотом. Постачання харчів з України припинилося – німецька окупаційна армія її евакуювала. Німці голодували, особливо страждали діти. Від нестачі вітамінів почалася епідемія рахіту.

«Зраджена й ошукана» (хоча насправді побита на полі бою, і це добре знало її військове керівництво) Німеччина була змушена підписати мир, у якому окрім вже згаданих територіальних втрат визнала свою вину за розв’язування війни та зобов’язалася сплатити високі репарації – відшкодування збитків країнам, чию землю окупували її війська. Німецьке військо було обмежене до 100 тисяч солдатів, без авіації, танків, важкої артилерії та підводних човнів. Німецький військовий флот за винятком кількох кораблів для берегової оборони був зданий переможцям. У 1919 році його екіпажі затопили весь Hochseeflotte у британській військово-морській базі Скапа Флоу – переможці зіґнорували цей жест відчаю та непокори, бо це було простіше, ніж сваритися, кому що дістанеться з німецьких панцерників і крейсерів. Тим більше що невдовзі почалися перемови щодо скорочення озброєнь, що завершилися угодою у Вашінґтоні, за якою тій же Британії довелося списати чимало кораблів вже свого власного Royal Navy.

Роззброюючи Німеччину, держави-переможці задекларували свою впевненість у тому, що щойно завершена війна має покінчити з усима війнами. Окрім планів загального роззброєння, надії покладалися на новостворену Лігу Націй, що мала підтримувати мир в усьому світі. І справді, за посередництвом Ліги вдалося врегулювати кілька міжнародних конфліктів (наприклад грецько-італійський у 1923 році). Але Ліга могла лише спиратися на власний авторитет на міжнародній сцені, і не мала в своєму розпорядженні жодного силового важеля (коли по Другій світовій війні була створена ООН, в її статуті – базуючись на негативному досвіді Ліги – була записана можливість створення збройних сил, підпорядкованих Організації). А головне – Ліга Націй не мала у своєму складі ні Сполучених Штатів (чий сенат не ратифікував мирну угоду, побоюючись, що Америка буде й далі втягнута у міжєвропейські суперечки, в яких вона не  має жодної зацікавленості), ні Німеччини (розгляданої як винуватиця війни, що ще має заслужити право увійти до Ліги), ні міжнародного парію – більшовицьку Росію/ССРР.

Версальська угода не встановила розміру репарацій, які мала сплатити Німеччина. Це було зроблено на Лондонській конференції у 1921 році – Німеччина мала сплатити 132 млрд золотих марок, по два мільярди щороку, починаючи з червня 1921 р. Розрахуватися остаточно за військові репарації Німеччина мала лише у 2010 році. Фактично ці виплати мали на меті настільки вразити німецьке господарство, щоб запобігти переозброєнню країни.

Німеччина не мала можливості заробити такої суми своїм експортом, тому уряд організував закупку твердої валюти, емітуючи необхідну кількість марок. Результатом стала «ваймарська» гіперінфляція, що й досі є «золотим стандартом», з яким порівнюють шалений зріст цін по всьому світу – від України 1993 року до Зімбабве чи Венесуели. Господарський механізм країни був зруйнований, що робило неможливим виплату репарацій. Британія була згодна суттєво зменшити німецький борг (що ж, острови безпосередньо постраждали лише від періодичних обстрілів прибережних міст чи повітряних бомбардувань), але Франція, не маючи великої поблажливості після чотирьох років воєнного спустошення, вимагала виплат за узгодженим розкладом. Коли німецький уряд допустив перебої з виплатами, у січні 1923 р. французькі та бельгійські війська увійшли до промислового серця Німеччини, Рура. Страйки та кампанія пасивного спротиву окупантам остаточно добили економіку країни – разом з тим, наочними стали протиріччя в стані країн-переможців, бо Британія й Сполучені Штати стали на бік Німеччини.

Ваймарській республіці тоді пощастило, бо коло її керма опинилися державні діячі великого калібру, такі як Ялмар Шахт чи Ґустав Штреземанн. Гіперінфляцію було подолано в кінці 1923 р. багато в чому саме їхніми зусиллями («Чорний обеліск» Еріха Марії Ремарка гарно передає ту мить, коли ціни раптом перестали щохвилинно нестися вгору – травма гіперінфляції початку 1920-х років досі дається взнаки в національній психології німців). Штреземанн (на той момент канцлер) також добився дипломатичними засобами виводу франко-бельгійських військ з Рура. Хоча він був змушений піти з посади канцлера, але в новому уряді зайняв посаду міністра закордонних справ. Дипломат від Бога, він зрозумів, що Німеччина цілком здатна відіграти значну частину того, що вона втратила у Версалі.

Ще 1922 року було укладено угоду з Радянською Росією, згідно з якою почалася економічна і військова співпраця двох на той час паріїв Європи. Німецькі військовики могли експериментувати із танками та іншими новітніми засобами війни, до яких Німеччина офіційно не мала мати доступу, на російських теренах, заодно навчаючи нову генерацію червоних командирів тонкощам сучасної стратегії й тактики.

Німці також зуміли зачарувати американців демократичністю своєї нової конституції (згідно з нею, вони позбулися перетвореного антантовою пропагандою на пугало кайзера, отримали пропорційну виборчу систему, право голосу отримали жінки (француженкам треба було чекати до кінця наступної світової війни), Німеччина була федералізована (хоча, власне, так само було й за імперії), і так далі – ну а що подеколи систему влади розбивав параліч, то що ж). Зрештою, обсяг репарацій було знижено, і Америка надала позику німцям, що на певний час розв’язало це питання.

У 1925 році в Локарно Німеччина уклала угоду із західними сусідами, згідно з якою гарантувалася непорушність її кордонів з Бельгією та Францією. Одначе нічого не згадувалося про непорушність кордонів Німеччини на сході. Штреземанн і німецька верхівка розглядали цей факт як мовчазну згоду Франції й Британії на можливий перегляд кордонів на Сході в майбутньому. Саме так це й було сприйнято в Польщі – особливо беручи до уваги продовження пропагандистської кампанії проти Польщі в Німеччині одночасно з  розгортанням економічного і військового співробітництва між Німеччиною й ССРР. Юзеф Пілсудський, що у травні 1926 року став після військового заколоту фактичним очільником Польської держави, відреагував однозначно: «Треба бути обережним! Франція відмовляється від нас, Франція зрадить нас!». Французько-польський союз (метою якого було стримування військової сили Німеччини, та символом якого стало, серед іншого, присвоєння Фердинанду Фошу звання маршала Польщі) став втрачати свою силу.

Одначе травма Першої світової війни була ще надто недавньою. Ціна війни виявилася більшою, ніж будь-якої іншої війни в історії людства до того часу. Більше 100 мільйонів солдатів і матросів були мобілізовані на війну. Майже 10 мільйонів з них загинуло, переважно в боях, від серпня 1914 до листопада 1918 року. Німеччина втратила 1,8 мільйона полеглих, Росія – 1,6 мільйона, Франція 1,2 мільйона, а Британська імперія – майже 800 тисяч загиблих. Тому природньою відповіддю на трагедію 1914-18 років стало глибинне бажання суспільства уникнути повторення чогось подібного. Події періоду 1930-х років не матимуть сенсу, якщо забути по те, що більша частина населення європейських країн, разом із своїми провідниками, вважали, що передовсім треба уникнути війни за будь-яку ціну. Серед електоратів набрали популярності антивоєнні рухи й пацифістська культура. На міждержавному ж рівні вся Версальська система разом з Лігою Націй може розглядатися саме як спроба забезпечити альтернативу війні. У 1928 році прем'єр-міністр Франції Бріан висунув концепцію відмови від війни у ​​міжнародних відносинах. США і Франція стали спонсорами так званого Пакту Келлоґґа-Бріана. До країн, що його підписали, належали також Німеччина й Японія, що буде згадано під час Нюрнберзького й Токійського трибуналів по завершенні наступного страшного міжнародного світового конфлікту. Але це ще було попереду, а безпосереднім наслідком пакту стала евакуація останніх британських і французьких окупаційних гарнізонів з Рейнської Землі.