До 150-ліття повстання 1863 р.

По смерті імператора Миколи І та з початком ліберальних реформ у Російській імперії поляки на територіях, загарбаних Росією наприкінці XVIII та початку ХІХ ст., отримали надію на відновлення державної незалежності. Після програної Кримської війни та певною мірою поступаючись тиску з боку Британії та Франції, царський уряд оголосив амністію учасникам повстання 1830—1831 рр., послабив цензуру, на заміну закритому Варшавському університету було відкрито Медико-хірургічну академію, Агрономічний інститут та Школу красних мистецтв. Було призупинено рекрутський набір до війська. Але при тому новий імператор Олександр ІІ твердо заявив, що жодних поступок щодо незалежної Польщі не буде.

Тим часом серед народу розгорнувся бурхливий національно-культурний рух, що скоро набув політичного виміру. Почали поводитися масові демонстрації на ознаменування подій визвольної боротьби. Об’єднання Італії, що сталося 1860 р., також додало надій. 1861 р. кілька масових демонстрацій у Варшаві переросли в сутички з поліцією та військом із численними людськими жертвами. Було створено мережу підпільних організацій, що розпочала агітацію серед населення та тиск на тих, хто зберігав лояльність до російського правління.

На кінець 1861 р. в польському визвольному русі визначилися два політичні табори, що дістали назву «червоних» і «білих». Рушійними силами першого з них були робітники, ремісники й селяни, дрібна шляхта, нижчі прошарки чиновництва, службовців і духовенства, другого — поміщики, середня і велика буржуазія, вищі прошарки духовенства і службовців. «Червоні» ставили своєю метою завоювати національну незалежність і провести низку демократичних реформ, у тому числі на корись селянства. Діячі «білих» були схильні до того, щоб використати утруднення царизму й домогтися усунення національних обмежень, розширення своїх прав, здобуття автономії або національної незалежності. Але, на відміну від «червоних», які бачили єдино реальний шлях до здійснення поставленої мети в збройному повстанні, «білі» дотримувалися поміркованої тактики. Вони виступали проти аграрних реформ «червоних» та розраховували на те, що тиск європейських держав змусить російський уряд до поступок.

Політика царського уряду коливалася між певними поступками польському рухові та посиленням утиску. На початку 1861 р. на території Королівства Польського було запроваджено військовий стан. Але вже влітку 1862 р. відбулася нова спроба порозуміння: намісником Польщі став ліберально налаштований великий князь Костянтин, а на чолі цивільного уряду став маркграф Александр Велопольський. Одначе загасити визвольний рух не вдалося. Сталося кілька замахів на життя великого князя й Велопольського. Один із замахів скоїв уродженець Сумщини, штабс-капітан Андрій Потебня, один із засновників і керівників «Комітету російських офіцерів у Польщі», який вважав, що повстання в Польщі підштовхне революцію в Російській імперії. Після невдалого замаху Потебня перейшов на нелегальне становище, а на початку 1863 р. очолив один із партизанських загонів і поліг у бою з російськими військами. У червні 1862 р. «червоні» утворили Центральний національний комітет та почали підготовку збройного повстання, яке мало спалахнути навесні 1863 р. Центральний національний комітет мав таємні комітети в Королівстві Польському, а також у Литві, Білорусі та Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах.

Велопольський, бачачи, що події цілковито виходять з-під контролю російського уряду, висунув ідею вилучити з киплячого казана, яким стало Королівство Польське, найбільш активний елемент. Було ухвалено рішення відновити рекрутські набори та забрати в армію міську молодь за наперед підготовленими списками.

Центральний національний комітет, щоб перешкодити цьому, призначив повстання вночі з 22 (10) на 23 (11) січня 1863 р. і звернувся до народу Польщі зі спеціальною відозвою. У ній, поряд із закликом до зброї, проголошувалася свобода і рівноправність усіх громадян країни незалежно від їхнього соціального походження, віросповідання і національної приналежності.

Виконуючи рішення Центрального національного комітету, польські повстанці в призначений час напали на 33 гарнізони царської армії. Хоч подекуди вони й завдали дошкульних ударів невеликим військовим підрозділам, але досягти перемоги їм не вдалося. Не справдилися надії на те, що вдасться захопити склади озброєння російської армії, і нестача вогнепальної зброї переслідувала повстанців у всьому ході їхньої боротьби. Далася взнаки незадовільна підготовка повстанців, нечисленність їхнього складу, розрізненість, брак досвідчених командирів. У повстанській армії налічувалося лише близько 20 тисяч погано озброєних бійців, тоді як царська армія, що протистояла їм, складалася із 125 тисяч добре навчених і озброєних солдатів та офіцерів. Незважаючи на це, росіяни були досить налякані активністю повстанців, вивели російські військові відділи з більшості теренів Королівства Польського, сконцентрувавши їх в нечисленних великих гарнізонах. Повстанцям не вдалося скористатися тим, що вони фактично стали господарями більшості країни, і російський уряд, оговтавшись, перейшов у наступ. Повстання перетворилося на жорстоку партизанську війну, що затягнулася на півтора року.

Одним із виступів 23 (11) січня 1863 р. був напад 400 повстанців (переважно русинів-українців) на Грубешів. Загін очолював православний сільський лікар із Дубенки Микола Нечай. Повстанці роззброїли російських військовиків та захопили повітову касу. 17 (5) лютого загін (що налічував уже 500 осіб, мав у складі кінну сотню та отримав як військового командира офіцера-ветерана повстання 1831 р. Освальда Радзейовського) дав бій російській військовій колоні, висланій із Любліна, коло Рудки. Повстанці сміливо атакували ворога, але були змушені відступити, втративши 11 людей убитими, коли планована кінна атака у фланг росіянам не відбулася. 22 (10) лютого коло Жалина залишки загону були знову атаковані та розсіяні росіянами. Нечай був узятий у полон і невдовзі розстріляний за вироком військового трибуналу.

Ще задовго до січневих подій 1863 р. керівники польського визвольного руху створили на Правобережній Україні широку мережу повстанських організацій, очолених десяцькими, соцькими, тисяцькими й окружними начальниками, що підлягали керівникам повітової повстанської адміністрації, її очолював спочатку Центральний комітет на Русі, а пізніше Провінціальний комітет на Русі, утворений 22 серпня 1862 р. У Правобережній Україні майже 10 % населення, або 485 тисяч, були поляками. Більш того, серед них було багато шляхти, якій належало 80 % усіх приватновласницьких земель та більша частина матеріальних ресурсів краю. Правобережна шляхта поділяла погляди й прагнення прихильників польського визвольного руху, і Центральний національний комітет розраховував, що вона могла б стати значною опорою в їхній боротьбі. Керівниками Провінціального комітету на Русі були А. Юр’євич, Е. Ружицький, І. Коперницький, Б. Жуковський. Провінціальний комітет призначив керівників підготовки і проведення повстання в окремих губерніях. Ці обов’язки в Київській губернії поклали на штабс-капітана В. Рудницького, в Подільській — на О. Яблоновського і у Волинській — на Е. Ружицького. У ході підготовки повстання в першу чергу звертали увагу на правобережних поляків: розповсюджували заборонену цензурою патріотичну літературу, залучали нових членів повстанських загонів, збирали кошти для придбання зброї й військового спорядження, організовували маніфестації (наприклад, не менш як 45 у трьох правобережних губерніях лише в серпні-вересні 1861 р.).

Учасники польського визвольного руху добре розуміли, що успіх майбутнього повстання значною мірою залежатиме від тієї позиції, яку займуть місцеві селяни. Тому повстанці поводили агітацію й серед них, як за допомогою відозви («До козаків, що тепер селяни», «Брати поляки, русини і литовці» та інші), так і виступів на сільських сходах. Одначе вплив польської пропаганди на селянські маси був слабкий. Головним чином це було спричинено тим, що не тільки «білі», а й більша частина «червоних» відстоювала збереження поміщицького землеволодіння, тому вони в своїй агітації або зовсім обходили аграрне питання, або обмежувалися надто загальними обіцянками. Навіть на початку збройного повстання декрет Центрального національного комітету від 22 (10) січня 1863 р. говорив лише про передавання у власність селян тільки тих земель, які перебували на час повстання у їх користуванні й за які вони мали виплачувати належні податки. Поміщикам обіцяли виплатити відповідну винагороду з загальнодержавного фонду. Іншим декретом, ухваленим того ж дня, сповіщалося про намір уряду відразу ж після перемоги повстання наділити всіх бідних, безземельних селян, які брали участь у збройній боротьбі проти царизму, ділянками землі з державних земельних фондів у розмірі близько 3 моргів (1,7—1,8 десятини). У разі загибелі повстанця цей наділ передавався його сім’ї. Селяни Правобережної України поставилися до таких обіцянок скептично.

У результаті на Правобережній Україні повстанські загони складалися з місцевого польського населення, здебільшого дворянства і дрібної шляхти. Так, з 1341 репресованого учасника повстання після його придушення по Київській губернії понад 66 % становили дворяни, близько 14 % — селяни й міщани, 20 % — однодворці та почесні громадяни; у Волинській губернії на 903 репресованих припадало: дворян — 569, селян і міщан — 140, однодворців 162 та представників інших станів — 32 особи.

Керівниками повстання на території Правобережної України були Е. Ружицький, І. Коперницький та О. Яблоновський. Вони вимагали від центрального проводу повстання у Королівстві Польському, щоб сильні повстанські загони увійшли з австрійської Галичини до Правобережжя. Повстанський комітет у Львові з цим планом не погодився, але Ружицький домовився з одним із керівників повстанців, генералом Ю. Висоцьким, що на початку травня почнеться повстання на Київщині та Волині, якому допоможе загін Висоцького. Була випущена відозва до поляків на Русі, яка закликала до надання допомоги повстанню в Литві та Польщі. Народний Уряд (як став називав себе Центральний національний комітет) призначив генерала Висоцького головнокомандувачем збройних вил повстанців у Люблінському воєводстві та на Русі. Поділля мало повстати трохи пізніше, туди мав увійти з території румунської Молдови з кількома сотнями добре озброєних повстанців полковник З. Мілковський. Існував також план висадження в Одесі ґарібальдійського легіону з Італії на чолі з сином Ґарібальді, але з цього фантастичного плану нічого не вийшло.

Ружицький планував почати повстання у Волинській губернії (переважно в її північній частині) 8 травня, і в цьому напрямку 7 травня (25 квітня) 1863 р. було відправлено з Києва кілька груп під загальним керівництвом капітана В. Рудницького.

Щоб привернути на свій бік селянство, повстанці проголосили так звану «Золоту грамоту», у якій обіцяли, що у власність селян довічно та без жодної оплати переходять орні землі та майно, за які зараз селяни мали сплачувати чинш чи відробляти панам. Селяни сприйняли цю відозву по-різному. У низці місць українські селяни прихильно ставилися до повстанців. Так, у селі Насташка Васильківського повіту їх зустрічали хлібом-сіллю, а в селі Великополовецьке того ж повіту, Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших селах вступали до повстанських загонів і разом із польськими патріотами мужньо билися з царськими військами. Часом селяни сприймали заклики повстанців вороже, не вірячи їм. Траплялися навіть напади на повстанців, що зачитували селянам «грамоти». Найбільша така трагедія сталася в селі Соловіївка 9 травня (27 квітня) 1863 р. Невеликий загін з 21 особи, що протягом трьох днів їздив селами, зачитуючи «Золоту грамоту», був оточений кількома сотнями озброєних селян та знищений. Уціліло лише 9 поранених, яких селяни передали поліції.

За словами польського історика (і учасника антикомуністичного підпілля після Другої світової війни) Павла Ясениці, «український люд боровся з повстанням не тому, що воно було польським, а тому, що він вважав його панським».

На цій ненависті українського селянства до польських панів зіграв царський уряд. Згідно з наказом Київського генерал-губернатора з-поміж офіцерів Київського військового округу (що охоплював три правобережні губернії, Київську, Подільську та Волинську) було призначено начальників загонів сільської озброєної варти. Начальником у межах Заславського повіту був призначений поручник 8-ї артилерійської бригади Картамишев. Окрім Заславського повіту, військові начальники для сільської варти призначені були: в Житомирському повіті — підпоручник Нікольський, у Новоград-Волинському — поручник Валуєв та в Острозькому — капітан Авксентьєв. До обов’язків цих офіцерів входило завжди мати точні свідчення про кількість сільської варти; особисто перевіряти її в місцях перебування; знати про можливі зміни в чисельному складі варти. Самі ж вартові обирали з-поміж себе так званих десяцьких та соцьких. У свою чергу, офіцер мав визначити, чи є здібними обрані на керівництво і чи благонадійні вони; коли в нього з’являлися сумніви, він повинен був вимагати перевиборів. Начальники-офіцери повинні були постійно перебувати в повітових містах, підпорядкованих їм варт, а в разі військових дій — керувати вартовими.

 

Оскільки невеликі загони польських повстанців створювалися на широких просторах Правобережної України в різних місцях, боротися з ними регулярними військами влада практично не могла, а отже, було вирішено провести своєрідну «всенародну мобілізацію». У кожному селі чи містечку третина дорослого населення мала вступити до сільської варти. Сама варта поділялася порівну на охоронну варту для охорони свого поселення, залишаючись по своїм домівкам, і на рухому варту, що мала за обов’язок постійно пересуватися й оглядати навколишню місцевість, а щонайперше — ліси. П’ята частина цих стражників мала бути кінною. У випадку появи повстанців, стражники мусили переслідувати їх та ловити, а коли повстанців було багато, то повідомляти про них начальникам поліції для надсилання військ. У спокійний час інструкція дозволяла рухомому складу варти залишатися на своїх місцях і займатися сільськими справами.

 
Показовою є рекомендація щодо способу мобілізації до числа варти. Інструкція про сільську варту зазначала, що варта як охоронна, так і рухома формується селянами самостійно за бажанням, але якщо бажання немає, то вона повинна бути сформована за ухвалою сільських і волосних старшин. А кожен, хто вступив до варти, має перебувати в ній не менш як два тижні. При цьому вогнепальна зброя, пояснював параграф 13-й, видається лише десяцьким і соцьким, якщо вони вміють стріляти. Інші стражники мають озброїтися списами, косами та сокирами на випадок переслідування повстанців, в інших же випадках виконання своїх обов’язків — під час охорони мостів, переправ, під час допиту захоплених підозрілих, озброєнням мають бути палиці та дрюки. Параграф 16-й повідомляв, що зброя для десяцьких та соцьких має бути доставлена з Київського арсеналу, якщо вони не зможуть відбити рушниці та пістолети в повстанців. Параграф 17-й повідомляв, що «государ імператор» милостиво звелів за вбитих стражників або покалічених повстанцями, відповідним сім’ям видавати залікові рекрутські квитанції. А ще однією пільгою був привілей отримати стражниками частину того майна, яке ними буде відбите в повстанців. Натомість кожен, хто не виконає своїх обов’язків як стражник, буде притягнутий до відповідальності.
Уже 8 травня (26 квітня) сільська варта напала на групу з 7 повстанців у Троянові, а 10 травня (28 квітня) вона допомогла загонові полковника Зердієва (дві роти 4 батальйону Подільського резервного полку і три роти 4 батальйону Празького резервного полку) розгромити повстанський загін колишнього поручника Адама Лукаша Зелінського із 187 кіннотників і 68 піхотинців під Лукою неподалік від Таращі. Третина загону загинула в бою, а залишки було взято в полон через два дні під Ісайками Канівського повіту. Було також вчинено напади на маєтки шляхтичів-поляків. 

У Київському військовому окрузі було до 45 тисяч російських військ. Разом із сільською вартою цього виявилося не тільки достатньо для придушення повстання в межах округу, але навіть для допомоги в суміжних частинах Люблінської і Гродненської губерній.

Повстанці зосередилися особливо у Васильківському повіті, в маєтку графів Браницьких. 8 травня (26 квітня) 1863 р. Ружицький на чолі близько 170 кіннотників виступив до Любара, де наступного дня він розігнав невеликий російський загін. 12 травня (30 квітня) його загін перейшов до Полонного. Російська залога втекла, залишивши повстанцям військовий арсенал. Загін тепер налічував 190 волинських кіннотників, 50 косиньєрів і 40 стрільців, і протягом кількох днів Ружицький тренував своїх бійців та чекав переходу кордону з боку Австрійської Галичини загоном Висоцького, але, як виявилося, даремно.

15 (3) травня Ружицький вирушив до Мирополя назустріч загонові Я. Храницького. 16 (4) травня до містечка практично одночасно з повстанцями підійшли три сотні козаків та дві піхотні роти під командуванням капітана Казнакова. Відбувся запеклий бій, наприкінці якого волинська кіннота сильно пошарпала козаків. Ружицький відійшов від Мирополя, а наступного дня туди підійшов загін Храницького силою 382 повстанця, але лише 300 з них були озброєні. Не зумівши пробитися на з’єднання з Ружицьким, Храницький був змушений прийняти бій та зазнав поразки, втративши вбитими, полоненими та втікачами понад 100 бійців.

Ружицький залишив у Мирополі відділ піхоти під проводом Владислава Цехонського, а сам із кінними повстанцями пішов на Поділля. Але на Поділлі повстання не спалахнуло, не в останню чергу через те, що терени не дуже придатні до партизанських дій. Тим часом загін Цехонського був розбитий росіянами під Миньковцями 22 (10) травня, і його залишки приєдналися до Ружицького, загін якого тепер залишався єдиним повстанським загоном на Правобережжі, оточеним з усіх боків більшими силами ворога (що налічували разом близько 15 тисяч). 25 (13) травня під Ляшками відбувся бій із козаками, що переслідували його загін протягом цілого дня за підтримки двох рот піхоти, посаджених на вози. 26 (14) травня під Салихою Ружицькому вдалося вирватися з російського кільця оточення та перейти 27 (15) травня із своїм загоном через кордон до Галичини. Там він реорганізував залишки свого повстанського загону в кінний Волинський полк, але в бойових діях уже не взяв участі. Кампанія тривала  всього 3 тижні, і це був початок кінця для повстання у Правобережній Україні.

Незважаючи на поразку повстанських загонів на Правобережжі, генерал Ю. Висоцький продовжив підготовку своєї експедиції. Наприкінці червня 1863 р. загони повстанців почали збиратися на австрійсько-російському кордоні на ділянці від Лучиць до Сінькова та перейшли кордон 1 липня (19 червня) 1863 р., більш як через місяць після того, як загін Ружицького перетнув кордон у протилежному напрямку.

Першою метою походу мало стати захоплення Радзивилова, який боронила російська залога з 500 солдатів. Повстанці утворили три колони. Ліву з 360 бійців очолив полковник Францішек Городинський. Головними силами (800 піхотинців і 200 кіннотників) командував сам Висоцький. Праву колону з 500 добровольців очолив полковник Мінєвський. Зранку 2 липня (20 червня) ліва колона мала атакувати Радзивилів з боку Кременця. Колона Висоцького мала вдарити на місто з півдня, через передмістя Левятин. Мінєвський мав ударити з півночі.
Напад на місто не вийшов через те, що не вдалося забезпечити синхронність дій різних загонів повстанців. Колона Городинського першою почала наступ, але відступила після загибелі її командира і багатьох бійців. Росіяни встигли зайняти передмістя Левятин, яке Висоцький розраховував, що буде вільне від ворога. Після запеклого бою повстанці взяли Левятин, але були змушені відступити з тяжкими втратами від міста і зрештою перейти австрійський кордон. Колона Мінєвського взагалі не встигла вчасно вийти на вихідні позиції. Проблукавши кілька днів по околицях, вона також повернулася до Галичини.

Експедиція полковника Мілковського навіть не змогла перетнути російський кордон. 15 (3) липня 1863 р. після короткого бою вона була роззброєна румунськими військами під Костангалією на румунському березі Пруту. Невдало закінчилася й остання спроба сильного повстанського загону з Галичини перетнути кордон коло Жджар 1 листопада (20 жовтня) 1863 р.

Близько 20 повстанських загонів, що діяли в Правобережній Україні, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. Під час 35 збройних сутичок було вбито 569 і поранено 109 повстанців, кілька тисяч роззброєно та ув’язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 осіб.
Поразка повстання у Правобережній Україні полегшила боротьбу російського уряду з визвольним рухом у самій Польщі, Білорусі та Литві. У травні 1863 р. Народний уряд створив паралельну підпільну державу — власну поліцію, пошту, податкові органи, що якийсь час діяли паралельно з російською адміністрацією. Під час Другої світової війни цей досвід став у пригоді Армії Крайовій.
Дипломатичні демарші Франції, Британії й Австрії, на які розраховували «білі», виявилися безрезультатними та сприяли зближенню між Росією і Пруссією (це, в свою чергу, долучилося до перемог Пруссії у війнах 1866 р. з Австрією та 1870 р. із Францією). Із призначеннями імператором Олександром ІІ генерал-губернатором Південно-Західного краю генерала Михайла Муравйова та намісником Королівства Польського генерала Федора Берґа почався період жорстокого терору проти повстанців і тих, хто їм симпатизував. На початку березня 1864 р. царський уряд оголосив про проведення селянської реформи на землях, охоплених повстанням, на умовах, більш сприятливих для селян, ніж у решті імперії. До вересня 1864 р. повстання було придушено, хоча останній загін повстанців (під проводом священика Станіслава Бжускі) тримався на Підляшші до квітня 1865 р. 
Протягом 15 місяців боїв через загони повстанців пройшло близько 200 тисяч людей (хоча одночасно діяло не більш як 35 тисяч) що дали 1228 боїв російським військам (956 у Королівстві Польському, 237 в Литві та Білорусі, 35 у Правобережній Україні). Легендарне повстання стало важливим компонентом польської національної свідомості. Не виключено, що повстання зупинило процес русифікації поляків. У той же час царський уряд посилив русифікацію України, почавши розглядати українську ідею як «польську вигадку». На міжнародній арені повстання призвело до посилення Пруссії та стало важливим етапом до утворення Німецької імперії, що почала претендувати на роль гегемона в Європі, зумовивши з часом дві світові війни.