День Д, 80 років тому

І ще один уривок, вже про сам День Д. Ясна річ, лише невеличка частина того, що, я сподіваюся, дійде до читача.

На схід від 50-ї дивізії на плацдармі «Джуно» висаджувалася 3-тя канадська піхотна дивізія генерала Р. Ф. Келлера.  Цей плацдарм, з центром у маленькому рибальському порті Курсель-сюр-Мер, мав ширину 10 км. На березі були піщані дюни, а оборонці (та ж таки 716-та дивізія) займали як бетонні бункери, так і укріплені прибережні будинки. Одначе для десанта, як вважалося, основну небезпеку мали мілини та морські рифи, тому висадку на «Джуно» призначили та 7:45, щоб мілини вже опинилися під хвилею припливу та могли бути пройденими десантними баржами.

Висадка відбулася о 7:55, як і на «Ґолді», двома бригадами: 7-мою біля містечка Курсель, та 8-мою біля селища Берньєр. Як і на сусідньому плацдармі, транспорти (майже третина) постраждали від мін. Висадка канадських військ була утруднена через кам'янисте дно, сильну течію, високі хвилі та численні мінні пастки. Десантні транспорти першого ешелону було винесено стрімкою течією безпосередньо під люфи німецької артилерії та кулеметів. На березі солдати потрапили під енфіладний вогонь, що призвело до великих втрат.

Полк Королівських Вінніпезьких Стрільців вів запеклу боротьбу за Курсель-сюр-Мер, де німці побудували 26-й бетонних бункерів з кулеметами й гарматами. Ще на самому березі від роти «Б» полку залишилися в живих лише один офіцер та 25 солдатів. З планом висадити танки-амфібії першими не повелося, але коли «Шермани-ДД» все ж таки зійшли на берег, вони надали неоціненну допомогу піхоті. Трохи на схід від вінніпезьців висадився полк Стрільців Королеви – якраз навпроти Курсель-сюр-Мер із найсильнішою обороною, але на щастя перед ними таки встигли висадитися танки 1-го гусарського полку (6-го канадського танкового полку). Після важкого бою містечко Берньєр-сюр-Мер було взято, а пізніше й Сант-Обен-сюр-Мер. Після зайняття цих містечок наступ розвивався успішно, і коли висадилися нові танкові підрозділи, їм навіть вдалося тимчасово перерізати шлях Байо-Кан. Один із танкових взводів 1-го гусарського полку став єдиним підрозділом союзників, що виконав поставлене перед ним завдання на «День Д».

У боях «Дня Д» брали участь також і канадці українського походження. Всього у канадській армії в Європі воювало проти нацистів від 35 до 50 тисяч канадських українців , тобто 11-14 відсотків чоловіків цієї громади домініону. Треба взяти до уваги, що воювати в Європу йшли з Канади лише добровольці. Українці воювали у складі всіх згаданих вище канадських полків. Серед канадців, що загинули в День Д, були Вільям Фещук з 1-го гусарського полку, Гаррі Франко, Стів Прокопчук та Майкл Макійчук з Вінніпезьких Стрільців, Едвард Владика та Джон Леськів зі Стрільців Королеви – усього 38 українських прізвищ у цей один день.

Надвечір 6 червня 1944 року 3-тя канадська дивізія коштом 715 поранених та 359 вбитих висадила 21400 своїх солдатів на плацдармі та встановила зв’язок з 50-ю британською на плацдармі «Ґолд» на захід від себе, але досягти східного сусіда, 3-тю британську піхотну дивізію генерала Дж. Г. Ренні, не вдалося.

.......................

На крайньому лівому (східному) фланзі атаки 1-ша бригада Спеціальної служби (командос) під проводом Саймона Фрейзера, лорда Ловата, зуміла з'єднатися з англійською 6-ю парашутною дивізією. На 70-ліття Дня Д у містечку Уїстреам було зведено пам’ятник на вшанування визволителів міста. На його постаменті стоїть бронзовий шотландський солдат у кілті з волинкою. Його прообразом є особистий волинщик лорда Ловата, Білл Міллін – він не дожив чотири роки до свого монумента, померши у 2010 році у 88-літньому віці. 6 червня 1944 року він висадився на берег Франції із першими командос, скочивши з борта десантного транспорта у воду. Зброї він не мав, лише церемоніальний кинджал та волинку. Ще поки його кілт піднімала вода, Білл, бредучи до берега посеред ворожих куль, що раз за разом влучали у його побратимів, заграв «Легіня з гір». Коли пісня скінчилася, лорд Ловат, перекрикуючи гук пострілів, наказав заграти ще. Білл тоді завів «Шлях на Острови», крокуючи по березі вздовж води. Німці були так здивовані появою волинщика, що вирішили, що то божевільний, і не стріляли по ньому – у всякому разі, так казали полонені. Білл підбадьорював своїх солдатів і в бою за Бенувіль, і на мості «Пегас», коли бригада з’єдналася з парашутистами. Один із цих солдатів, Том Данкан, пізніше згадував: «Важко передати, яке враження це справило. Це підняло наш дух та підсилило затятість. Ми відчували гордість, і згадали про рідний дім, і за що ми воюємо: за себе і за тих, кого ми любимо». 

................

Наступного для, 7 червня 1944 року, фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику: «Вторгнення затрималося на день. Мені це не подобається. Здається, V корпус США застряг. Нам не вистачило зусиль, і німці надто швидко реорганізували свою оборону». 

Хоча перед десантом союзне командування побоювалося, що втрати сягнуть десятків тисяч вбитих, реальні втрати союзників за день не перевищували 9500 чоловік. Вони були б вище, якби не ефект несподіванки та катастрофічний провал командування з німецького боку. 

Іан МакЛауд, що 6 червня 1944 року був офіцером штабу британської 50-ї дивізії на плацдармі «Ґолд», і скінчив життя на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) Сполученого королівства, згадував через 20 років на сторінках часопису «Спектейтор»: «Я глянув на годинника. Було рівно опівночі. Я пережив «День Д». Ми очікували до 40 відсотків втрат під час висадки, і я чомусь був впевнений, що мене вб’ють. Тепер, так само ірраціонально, я повірив, що переживу цю війну. Я побачу нашу другу дитину, що мала народитися у жовтні. Буде життя по війні. «День Д» завершився».

Записка, написана генералом Айзенгавером, виявилася непотрібною. Він знайшов її у своєму гаманці через місяць, і віддав ад’ютантові – бо що ще було з нею робити.

Напередодні Дня Д

Дасть Бог, в цьому році буде надруковано

Під час планування операції виявилися розбіжності між думкою флоту, авіації та сухопутних військ. Флот вважав за краще діяти вдень, щоб можна було найбільш ефективно використати гармати своїх кораблів для подавлення ворожої оборони. Але два Інші роди війська вважали, що висадка вночі стане більшою несподіванкою для німців. Зрештою знайшли компроміс. Морський десант мав відбутися рано вранці, через кілька годин після того, як вночі висадиться повітряний десант. Точна дата «Дня Д» залежала від погоди і того, що лише протягом трьох днів на місяць приплив збігався з повним місяцем. Десант треба було висадити під час відливу, щоб було видно більшість перешкод та загороджень, поставлених німцями на березі. Тому операція була можлива лише між 4 і 7 червня 1944 року.

Взагалі-то первісний термін десанту був травень 1944 року, але не вистачало часу збудувати необхідну кількість десантних транспортів. Тому операцію було відкладено до червня, і 17 травня 1944 року Айзенгавер визначив 5 червня як незмінну дату для початку операції. Але 4 червня 1944 року начальник імперського штабу фельдмаршал Алан Брук написав у своєму щоденнику: «Операція форсування Ла-Маншу, День Д, мала розпочатися в ніч на 4/5, але була погана погода, сильний вітер і темні, густі хмари. Тому операцію довелося відкласти».

О першій ночі 3 червня 1944 року заступниця начальника поштового відділення на західному узбережжі Ейре (Ірландії) Морін Флейвін помітила, що показник барометра різко впав. Морін, якій саме в цей день виповнилося 21 рік, розбудила свого нареченого, Теда Свіні, що наглядав за береговим маяком. Той підтвердив, що Морін правильно зчитала показник повітряно тиску, і цю інформацію, як годиться, було переслано в центр графства, а звідти у Ірландську Метеорологічну Службу в Дубліні. Нейтральна Ейре одначе ділилася метеорологічними даними з Британією, і о 11-й ранку Морін зателефонували, і жіночий голос з англійським акцентом попросив її ще раз перевірити її показники – вони були незмінними. Потім Морін передзвонили ще раз, і знову барометр вказував низький тиск.

Тим часом у Лондоні груп-капітан  Джеймс Мартін Стаґґ, головний метеоролог операції «Оверлорд», зробив висновок, що 5 червня 1944 року, коли оптимальний приплив співпадав із повним місяцем, над Ла Маншем буде буря. Якщо умови для десанту навколо цього числа будуть несприятливі, доведеться переносити його на цілий місяць, до нового повного місяця. Цей додатковий місяць дав би ворогу можливість додатково укріпити узбережжя – «настільки поганий варіант, що не хотілося про нього й думати», як казав генерал Айзенгавер. Але справді над протокою пронеслася найсильніша за 20 років буря, що таки змусила Айзенгавера 4 червня 1944 року скасувати призначений на наступний день десант, відклавши його на 24 години. Солдати, скупчені на палубах транспортів і барж, та парашутисти у палатках на аеродромах біля літаків, чекали нового наказу, і треба було відкликати деякі кораблі, які вже були в морі. 

Але того ж 4 червня Морін побачила, що барометр показав поступове підвищення тиску, та й дощ стих. Ця інформація так само пішла в Британію. Наступного дня Метеорологічна служба союзників повідомляє командування про «вікно» пристойної погоди, і Айзенгавер дає зелене світло на десант.  Він начебто пробурчав: «Мені це не подобається, але добре, рушаймо». За кілька годин армада з 3000 десантних транспортів, 2500 інших суден і 500 військово-морських кораблів почала відходити від портів південної Англії. 

Треба сказати, що німці не мали цієї інформації про погоду в Атлантиці, тому вважали, що негода продовжиться й далі. Саме тому багато німецьких командувачів вирішили дати собі трохи відпочинку. Роммель поїхав на зустріч з Гітлером, по дорозі зупинившися в Герлінґені, щоб привітати дружину з її днем народження. Його відсутність на місці подій під час десанту ще трішки схилила шальки терезів на бік аліянтів.

Зараз подеколи можна почути (а у совіцьких наративах ця тема була присутня постійно ) що успіх десанту в Нормандії було фактично ґарантовано, що у німців не було жодного шансу йому протидіяти, настільки великою була перевага американсько-британських сил. Але тоді ті, хто ось-ось мав почати визволення Європи, зовсім не вважали, що успіх є ґарантованим.

Фанні Г’юґілл, що під час війни працювала у штабі адмірала Рамсі , згадувала про ніч перед десантом: «Це була напружена ніч, настрій був стриманий, але впевнений. Рамсі пішов спати, сказавши, щоб його збудили о п’ятій ранку, якщо все добре, і раніше, якщо ні». Але після тієї ночі протягом наступних тижнів вона не могла у своїх спогадах виокремити щось конкретне, настільки все злилося в напрузі постійної роботи.

Клементина, дружина Вінстона Черчілля, вранці 5 червня 1944 року написала до свого чоловіка: «Мій дорогий, Я так переживаю за тебе у цей агонізуючий момент – так сповнена передчуття, що не можу радіти через Рим!  Я чекаю зустрічі з тобою на вечері – Напиши гарного листа бідному королеві! З ніжною любов’ю, Клеммі».

Фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику напередодні великого десанту: «Важко повірити, що за кілька годин почнеться інвазія через Ла-Манш. Я маю важкі відчуття щодо всієї операції. В кращому разі вона досягне набагато меншого, ніж на те сподівається основна маса людей, а саме ті, що нічого не знають про її труднощі. В гіршому це може бути найгірша катастрофа всієї війни. Я молю Бога, щоб вона скінчилася щасливо».

Генерал Айзенгавер також аж ніяк не був певен успіху, і навіть заздалегідь написав чернетку свєї заяви на випадок невдачі: «Наші десанти в районі Шербур-Гавр не змогли достатньо закріпитися, і я відвів війська. Моє рішення атакувати в цей момент та у цьому місці базувалося на найкращій наявній інформації. Війська, авіація та флот зробили все, що відвага та присвята обов’язкові можуть зробити. Якщо за цю спробу треба шукати вину чи помилку, то вони лише мої». Те, що він датував її 5 липня, а не червня, лише свідчить про його стан напередодні безпрецедентної досі події.

Шевченкове «Посланіє» та його можливе джерело

Автор хоче од самого початку застерегти шановних читачів, що він не є літературознавцем, істориком літераттури, шевченкознавцем чи ще якимсь дипломованим –знавцем, і відповідно висловлює саму лише власну думку. Але надто вже кортить її висловити, бо натрапилася вона вже якийсь час як. Просто автор є, на превеликий жаль, не надто працьовитим, ну або ж – як вже сказано, тема цього допису не є чимось, чим автор займається професійно, тож для такої забаганки треба вибрати час із свого вільного часу. Але на шевченківський ювілей автор вирішив, що часконче потрібно знайти. І знайшов. Так що читайте, як є таке бажання, шановні читачі й читачки.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» є одним з кількох програмних, найважливіших та найцхастіше згадуваних поезій Тараса Григоровича Шевченка. Відповідно, воно вивчалося й вивчається поколіннями шевченкознавців, цитується, трактується, піддається розтину та автопсії, щоб краще зрозуміти, що ж саме хотів цією короткою поемою сказати Кобзар. Дослідники густим гребінцем проходилися й проходяться кожним рядком поеми, коментуючи вісможливі референції, що зустрічаються в ній чи можуть зустрічатися на думку дослідників.

Але автор не зміг знайти обговорення того, що по-перше, стирчить з першого рядка, б’ючи прямо в очі, і по-друге, надає надзвичайно важливого контексту до всього змісту поеми. А по третє, заставляє подумати про те, наскільки тойзвичнийбагатьом «дід в кожусі» був у контексті сучасної йому європейської думки – і на якому фланзі її він був.

Напевно, доволі загадок. Сама назва вірша в основній своїй частині є цитуванням може найбільш впізнаваного рядка з роботи ірландського політика та філософа XVIII століття Едмунда Берка «Міркування щодо французької революції», написаної у 1790 році. Саме там Берк писав: «Суспільство справді є угодою <...> Оскільки мета такого партнерства може бути досягнута лише через багато поколінь, воно стає партнерством не лише між тими, хто живе зараз, але між тими, хто живе, тими, хто помер, і тими, хто ще має народитися <...> Якщо змінювати державний устрій так часто, як кому заманеться, <...> то жодне покоління не матиме зв’язку з іншими. Люди будуть не ліпшими од мух улітку.» Нині живе покоління успадкувало все, що воно має, від попередніх поколінь, і має обов’язок передати цю спадщину наступним поколінням. Під спадщиною Берк розумів не лише економічне багатство, але й мову, традиції, мораль, звичаї, ширше – культуру.

Але ж, скаже хтось, Берк вважається провідним ідеологом консерватизму, тоді як Шевченко знаменито закликав у своєму «Заповіті»: «Поховайте, та вставайте,/Кайдани порвіте,/ І вражою злою кров’ю/ Волю окропіте», то як це можна поєднати? Тим більше, що в тому ж «Посланії» він також писав: «Розкуються незабаром/ Заковані люде,/ Настане суд, заговорять/ І Дніпро, і гори,/ І потече сторіками/ Кров у синє море/ Дітей ваших...» Де ж тут консерватизм? Одначе, уважне читання Берка дає достатньо чіткі орієнтири.

Перш за все, Берк не був противником кожної революції. Він, навпаки, підтримав повстання жителів тринадцяти американських колоній проти британського уряду – бо на його думку це повстання було необхідне для захисту традиційних англійських вольностей проти надто могутнього центрального уряду. Що він закидав революціонерам у Франції, так це те, що їхнє повстання проти короля витікало не з прадавніх свобод, а від раціоналістських принципів, вигаданих окремими мудрагелями, що повністю відкидали ті традиції державного життя, що вже склалися, і що головне – працювали, на користь чогось ще небувалого, і щодо якого не було жодних гарантій, що воно працюватиме.

За словами Берка, французькі революціонери нищили державні інституції, що витримали перевірку часом, щоб, користуючись своєю швидкоплинною політичною владою, реалізувати до того небувалу абстрактну схему, що спиралася на концепцію «прав людини» та суверенності народу. На його думку, не лише руйнувалася державна система, але відбувалося також бездумне знищення усієї матеріальної та духовної спадщини суспільства, що накопичувалася століттями важкою кропіткою працею попередніх поколінь. Берк протиставляв руйнівній французькій революції британську традицію поступових еволюційних змін, де зберігалася повага до приватної власності та суспільної єрархії. Ці зміни, за Берком, відбувалися під проводом спадкової аристократії – як от під час «Славної революції» 1688 року, яку Берк також схвалював.

Але ж у «Посланії» Шевченко саме й звертається до такої аристократії, до української шляхти, яку він, з одного боку, ганьбить за те, що вона безжально визискує селян-кріпаків, що – як «найменший брат» належать до одного з ними народу – і які, якщо шляхта, потомки козацької старшини, не «схаменеться», можуть повстати проти них, із великим кровопролиттям. Шевченко мав тому наочне підтвердження. Поема була написана у грудні 1845 року, а вже за два місяці у тодішній австрійській Західній Галичині відбулося криваве селянське повстання. Шевченко переписав поему набіло ще через пару місяців після цієї «Галицької рабації», і про цю подію мав знати як він, так і ті, до кого його поема була адресована.

Проте Шевченко застерігає не лише проти того, щоб ніяк не змінювати ставлення до кріпаків. Він також, разом з Берком, застерігає проти некритичного затягання на рідні терени чужинських ідей перевлаштування суспільства, як спробували французькі якобинці. Тут можна згадати також слова тодішнього австрійського канцлера Меттерніха щодо спроб ліберальних революцій у державах тодішньої Італії: «Люди, що не вміють ні читати, ні писати, і для яких останнім аргументом є кинджал – гарний матеріал для конституційних принципів! <...> Англійська конституція це результат багатосотлітньої роботи. Не існує універсального рецепта для конституцій». Так що шевченкові рядки, критичні щодо некритичного сприйняття того, що «німець скаже», можна читати саме в такому контексті.

Адже Шевченко не відкидає «чужої мудрості», навпаки, він заклилає навчатися чужому, але при тому не забувати свого. Українська аристократія має «обняти» селянство, і разом побудувати справедливіший устрій, який Шевченко вбачає у ідеалізованій версії гетьманської України. При тому Шевченко має абсолютно тверезий погляд на рeальну історію, і вбачає джерело нещасть України у зраді козацькою старшиною («раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани ясновеьможнії гетьмани!») інтересів народу. Саме тому вони теж «ходять в ярмі». Шевченко впевнений, що адресати його поеми свідомі цього ярма, та також мріють його скинути – і пропонує, як це може бути зроблене, тобто поверненням до статих козацьких традицій справедливої державності (хай навіть і уявних).

При тому виникає питання, а як же шевченко міг ознайомитися з роботою Берка. Російською її перекладено лише в ХХ столітті. Берк в Росії взагалі не був надто знаний. Гасла про нього немає, скажімо, в енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона, що дає достатній зліпок всесвіту знань в Російській імперії початку ХХ століття. Можливо, Шевченко читав виклад польською чи французькою, але це ще було б цікаво дослідити детальніше. В кожному разі його знайомство з цим важливим твором європейської консервативної думки, з точки зору автора, висвітлює його світогляд по новому. 

Родинна історія

Григорій Львович Левинський (здається, таки Левинський, але може бути, я й помиляюся; якось це було щось таке, що не вважалося чимось важливим) був другим чоловіком батькової тітки, як я її називав, бабусі Наташі, старшої сестри моєї бабусі Наці. Я його не застав, бо він помер десь за рік чи два до мого народження. Останній рік його життя був дуже нещасливим – але в його житті було взагалі не так щоб дуже багато щасливих років. А подіями життя було таки насичене.

Я буду переказувати переважно те, що мені розповідав мій батько, що він чув від дяді Гриші. Наскільки воно все правда, дуже важко сказати, у цьому ланцюгу переказів та перепереказів. Може, щось і неправда, чи не зовсім правда, зараз вже й не розбереш. Як хто хоче, хай вважає це просто збіркою байок, чом би й ні. Як би то ни було, я запевняю, що на своєму боці перепереказу я стараюся якомога точніше передати те, що я почув.

Батько його завжди називав Григорієм Львовичем у своїх розповіддях. Напевно, так само він до нього звертався і у своїх із ним розмовах, або ж звав його дядею Гришею, теж можливо. Як і мій тато, дядя Гриша був родом з Лубен – на відміну як від бабусі Наці з бабусею Наташею, та й від діда Івана, що всі були з сел навколо Лубен (з Нового Іржавця та з Дмитровки, як кому цікаво). Ні, дядя Гриша був міський, і був він з єврейської родини. Бо ж Лубни були повітовим містом Полтавської губернії, а губернія входила у Смугу Осідлості, в якій височайше дозволялося жити євреям.

І вони там жили. Он Шолем Алейхем родом із недалекого від Лубен Переяслава (того самого, що ще недавно був Переяславом-Хмельницьким – ну але коли там народився маленький Соломон Рабинович, то він все ще був просто Переяславом). Шолем Алейхем встиг емігрувати до Америки, і дядя Гриша теж емігрував до Америки, але повернувся. Якісь його родичі тоді теж туди виїхали, і в них вистачило розуму не повертатися, але хто вони і як їх звали, вже й не взнаєш. Дядя Гриша казав татові їх імена, але занотовувати заборонив, щоб не дай Бог не виплило, що він має «родствєнніков за ґраніцей», хай ці родичі й сьома вода на киселі. Тато, ясна річ, забув – ну а який молодий хлопець не забуде, що йому наказує запам’ятати старий пердун, тим більше що жодної користі з тої інформації нема і бути не може.

Власне, все, що я знаю, це кілька епізодів, перший з яких був ось який. Було це десь на початку минулого століття. Ну хай буде десь близько 1910 року. Бо Григолій Львович був вже дорослим, хай ще й молодим. Якщо помер він у 1962 році, і якщо було йому років близько 75, то народився він десь перед 1890 роком – шановний читач може здогадатися, що в моїй оповіді буде багато таких кон’єктур.

Так от. У повітовому місті Лубнах було два базари (знову ж таки, може, було їх і не два, я не краєзнавець, але як є краєзнавці, то хай вони мене виправлять). На базарах продавали всяке різне, і в тому числі рибу. Розповідаю як чув, так що не скажу точно, що за рибу, але напевно сушену, бо поводить вона себе у розповіді як commodity. І дядя Гриша помітив, що ціна на рибу на цих двох базарах не однакова, на одному вона коштує на копійку дорожче за фунт (чи на що вже там риба тоді продавалася). І він вирішив зіграти на цій маржі – але для цього, щоб воно було того варто, треба велику партію тієї риби купити, щоб потім продати. А де в нього грошей взяти на велику партію? І він вирішує рупити вагон риби у борг.

Тут виникає друге запитання: а хто йому дасть у борг стільки грошей? І Григорій Львович вирішує, що та не питання. У нього є у Києві дядько, купець другої гільдії, ім’я якого було відоме у Лубнах. І він тоді представляється не небожем його, а рідним сином. Місцевий купець продає йому вагон риби в борг, і той обіцяє, що зателеграфує одразу багатому «батькові», щоб той вислав гроші. Ясна річ, іде на телеграф, посилає телеграму додому, вишліть стільки-то сот рублів. Там, ясна річ, думають, що Гершко здурів, звідки в них стільки грошей, і нічого не висилають. А тим часом з якогось дива риба почала дорожчати.

Продавець до Гершка, той каже, що ось телеграми, бачите, я їх прошу вислати гроші, ну та чогось вони затримуються. А риба все росте в ціні. І тут продавець вирішує, що краще контракт розірвати не чекаючи тих грошей, бо він той вагон зуміє продати вигідніше. Але за своє слово, за той самий «уговор дороже дєнєг», він заплатив відступне. Так Григорій Львович раптом став власником невеличкого стартового капіталу.

І як людина молода й прогресивна, він той капітал пустив у дєло, відкривши перший у Лубнах кінотеатр, десь коло нинішнього Центрального парку, батько казав мені, у якому довго стояв великий пам’ятник Леніну, ну а зараз вже не стоїть. Так що от там він і почав крутити для почтєннєйшей публіки усілякі фільми, як вітчизняного виробництва, так напевно й закордонного.

Але у кожного бізнеса є конкуренти, навіть якщо ти перший кінотеатр. Бо хоч іншого кінотеатра в Лубнах не було, зате був «чарівний ліхтар», тобто великий слайдпроектор, такі були популярні на зламі століть. Ясна річ, картинки, що рухаються, є цікавішими за статичні картинки, й народ пішов до Григорія Львовича. Ну й хазяї «чарівного ліхтаря» вчинили так, як нам це знайомо з недавнього нашого досвіду (іноді здається, що історія, раптово обірвавшися, знову запускається з того самого місця, де обірвалася, ну точно як кіноплівка, що час від часу рветься) – і підпалили кінотеатр. І перший (чи може й не перший, тут не скажу) бізнес Григория Львовича пішов із димом.

Він, напевно, дуже образився на некультурних компатріотів, і емігрував до Америки. Не знаю, скільки там у нього було споб розпочати нову справу, але як би то ни було, нарешті справи в нього пішли добре. Бізнес його торгував курячим м’ясом. І непогано торгував. Григорій Львович вирішив, що раз такі справи, то він і батьків своїх вивезе до Америки. Але мама його, коли узнала, що кури ті некошерні, не дала йому свого благословення на такий бізнес. І Гершко, як хороший слухняний хлопчик, продав свою фірму і повернувся до Лубен. А тут і революція...

Дуже жалкував, батько розказував, він, що не залишився у Америці, ну але хто ж знав.

Що там було з Григорієм Львовичем під час Перших Визвольних, майже не знаю. Єдине, що батько згадував, це що той казав, що торгував тою таки рибою. Їздив на возі, нагруженому сушеною рибою, від села до села. Білі перестрівають: «Що везеш, ж... пархатий? Рибу? Давай сюди». Червоні перестрівають: «Що везеш, ж... пархатий? Рибу? Давай сюди». Ну й усі інші також – але живий залишився.

А тоді, вже у двадцяті під час непу, як знову комерція на короткий час зробилася легальною, почав він возити контрабандою золото через кордон по КВЖД (це, як хто не знає, Китайсько-Східна Залізниця, побудована ще за царя навпростець через Манджурію від Іркутська до Владивостока; вона належала Росії (а тоді ССРР) незважаючи на те, що проходила територією Китаю; вже у середині 30-х совіцький уряд її продав Японії, бо клопоту з нею було більше ніж зиску: у 1929 році навіть через неї була невеличка війна проти місцевого китайського генерала). Подробиці цього бізнесу я, ясна річ, не знаю, знаю лише, що Григорій Львович не одинаком у ньому був, а із компанією, у якій і кілька партійних посадовців брали участь та мали прибуток.

От якось у одному з рейсів Григорій Львович зайшов у купе до цих більшовиків, і побачив, як вони жерли великого кремового торта, і більше половини викинули у сміття. І він тоді собі одразу сказав: ну всьо, вони зажерлися й берега пустилися, а значить, скоро все пропаде. І швидко кинув з ними мати справу. І як у воду глядів: все розкрилося, їх взяли, вже чи на гарячому чи як, а там вони й усіх подєльників здали, із Григорієм Львовичем включно.

Якщо вірити йому, то сиділи вони всі в одній камері (знову ж таки, не знаю, ні де він тоді базувався, ні де його заарештували, ні де він сидів; вже й не взнаєш, так от кажу, що мені батько розказував з того, що пам’ятав). «Сидимо, обговорюємо, як будемо свій захист будувати, те та се. І от якось заходять в камеру, кажуть: «Ти, ти й ти – до вищої мєри, а вам по десятці»». Більшовикам розстріл, ну а безпартійному дяді Гриші пощастило, всього десять років таборів, бо більше десяти років ув’язнення тодішній карний кодекс не давав. Ну але відсидів він довше.

Здається, перший табір, де він опинився, був ті самі знамениті Соловки. Запам’ятався йому такий епізод, із самого початку. Ведуть колону нових зеків, і серед них один високий наголо бритий (а може й лисий) дядько у доброму червоному шкіряному пальті. Хороше пальто, ну й вертухай його теж помітив, і каже тому дядькові: от туди пішов! Той і пішов куди начальство каже. Вертухай знімає гвинтівку з плеча, і тому дядькові кулю в потилицю – Бах! Ну й пальто зняв, не пропадати ж добру. При папиткє к бєгству, всє відєлі?!

«От тоді тільки я зрозумів, куди я попав. Ні коли мене заарештували, ні коли нам без суду оголосили вироки, ні – лише у той момент» Батько так мені передав слова, що він почув від дядька. А це був лише самий початок дядькової подорожі по тому, що через кілька десятків років отримало назву «Архіпелаг».

 

Про дальшу подорож Григорія Львовича по островах Архіпелагу Гулаг я маю лише уривочки з його оповідей, без точних просторових чи часових прив’язок, але вже що є. Я намагаюся якомога точніше переказати, що мені передав батько, але звичайно ж, можу й сам щось наплутати. Так що даруйте, далі будуть посто віньєтки, флешбеки, пов’язані між собою лише особою оповідача.

Зима, засніжений степ, у цьому степу три сотні зеків і конвой. Зеки спочатку зводять огорожу навколо свого майбутнього табору, стовпи, обтянуті колючим дротом. Далі зводять бараки для сторожію І лише потім – бараки, де вони самі житимуть, хто вже виживе. Вижило небагато. Дядя Гриша казав, що він вижив лише тому, що йому пощастило: його, як такого, що мав досвід роботи з кіньми, поставили ходити за ними. І він міг дохарчовуватися овсом, який давали коням – бо із зековської пайки він би ноги простягнув, як майже всі його товариші по нещастю. Ну й тепліше коло коней було, це теж.

Новий флешбек – опинився він у новому таборі, на шахті, де добували сірку. Перше, що йому кинулося в очі, це те, що всі зеки ходять із абсолютно жовтими обличчями від тієї сірки, пилом якої вони дихають у шахтах. І дядько вирішив: будь-що, але я туди не піду. І заявив, що він хворий і в шахту не піде. Його били, довго били, щоб він взяв свої слова назад і сказав, що не хворий, тільки не бийте. Він вперто стояв на своєму: хворий, і в шахту йти не можу. Куми плюнули, ну добре, ж*же, йди в лазарет, як там лікар скаже що хворий, то повіримо. На щастя, лікар був також єврей, і дядько його якось умовив підтвердити, що той не здатен до підземних робіт. Так що знову йому пощастило.

«І головне, Толя», казав дядько, «не лізь у політику ні в якому разі. Бо надивився я там на тих політичних, мерли вони як мухи». А григорій Львович вижив, і через сімнадцять років, у кінці сорокових, вийшов-таки на волю. Приїхав у свої Лубни і зустрівся із удовою, татовою тіткою Наташею. Її чоловіка заарештувало НКВД, і він десь у тому Гулагу й згинув без вісти. Кажуть, що розповів якийсь дурний анекдот, ну й попав за одним з розділів 54 статті Карного Кодекса УРСР (в РРФСР це була горезвісна 58 стаття, до речі) за антирадянську агітацію. До речі, про першого свого чоловіка баба Наташа ніколи не говорила, я взагалі узнав про нього вже після її смерті. Портрет його висів у неї в хаті на стіні у кутку, протилежному до того, де висів портрет Григорія Львовича – знаєте, таки парадні портрети, дуже ретушовані фотографії великого формату... Ну я малий був, мені нецікаво було питати, хто то на стінах висить, ну а зараз вже й нема в кого спитати.

Прожили вони з бабою Наташею ще п’ятнадцять років. Мабуть, жили добре, бо згадувала вона про нього з теплом, і з її характером це щось значило. В останній рік у нього стався інсульт, крововилив у мозок, і його повністю паралізувало. Баба казала: вранці підхожу, а він сказати нічого не може, тільки плаче, й під себе ходить... Паралізований, він ще кілька місяців прожив, і помер за рік чи що до того, як я народився.

Напевно, був він хорошою людиною, бо мій тато про нього теж тепло згадував. Може, так якась пам’ять про нього залишиться. Земля тобі пухом, Григорію Львовичу, дядьку Гришо.

Розсмикані думки на півроку вторгнення

Тут у колишнього киянина Пастухова було, що нинішня банда в Мордорі ставиться до міжнародних відносин в дусі більшовиків. (Це було його інтерв'ю на Даждє, і якщо хтось хотів ілюстрації до старої тези про русскава лібєрала й україн ське питання, то варто було просто почути інтонації ведучої коли вона говорила про те, що українці хочуть не миру, а перемоги у війні, але то таке)

 Цитувався виступ Хрущова у 53 році, де той казав, що угодам із капіталістами вірити не можна, бо вони все одно обдурять, бо вірять лише в силу, і тому треба цю силу показувати. Тут є відмінність як від пізніх совітів, так і від РКМП, де все ж таки принаймні "У товаристві джентльменів" старалися себе поводити пристойно (але не заморочувалися у поводженні із країнами неєвропейськими - за що й були покарані одні в Манджурії, другі в Афганістані). Але я ще про одну подібність покидьків до більшовиків. Вони успадкували світогляд, де центром є їхня країна і ідея, що головною та всепоглинаючою метою буржуїнів є її знищення. Але оскільки класовий мотив зник, а обґрунтувати таку теорію змови якось треба, покидьки витягнули на заміну ідею російської виключності, особливої святості, яку дегенеративний Захід просто не може витерпіти і не може не прагнути знищити.

Якщо розібратися, то це цілковито очевидне запозичення з нацистської ідеології (але й теза про силу теж спільна з нацистами), де місце єврейської раси, що не може не намагатися пригнобити расу арійську, зайняв Захід (Але й це теж було у нацистів, де "фінансова плутократія" ототожнювалася з євреями - при тому це ще впало на угноєний марксизмом ґрунт, бо нерозуміння марксистською теорією ролі фінансів вело до демонізації "фінансового капіталу"). Ну а те, що більшість людей мого й попереднього покоління не можуть про суспільні явища мислити - через сувору ментальну травму уроками абщєствавєдєнья та історії в середній школі та історії партії, м-л філософії та політекономії та наукового комунізму у вишах - інакше як у марксистсько-лєнінсько-сталінській парадигмі, то відповідно вся та хєрня про боротьбу про ринки збуту вотетовотвсьо з них одразу починає перти. Як і конспірологія про єдиний буржуйський центр звідки сплять і бачать як знищити молоду республіку савєтав. 

У цій парадигмі проти Росії/СССР виступає єдиний гравець, до ДСВ Англія, після - Америка, що напряму керує всіми іншими державами і натравлює їх на Расєюшку. Не зовсім при цьому ясно як туди вписуються мєжімпєріалістічєскіє пратіварєчія, але про них писав Лєнін у своїй сплагіаченій брошурці, ну й в реальному житті таки видно що різні країни ведуть свою власну політику (ну й совіти з усих сил намагалися грати на мєжімпєріалістічєскіх пратіварєчіях, і пробують продовжувати - власне, зараз саме на цьому будується стратегія Хуйла: розколоти єдиний фронт Заходу в підтримку України ). Але  з такого світогляду випливає, що якщо весь світ хоче тебе знищити (навіть якщо цього не видно, але це означає лише що вони, суки, гарно криються), то треба бути готовим воювати з усим світом, ну й клепати танків більше нід в усьому іншому світі є - як власне було й продовжувалося від початку 30х років)

Те що Україну покидьки не вважають суверенною, не є дивиною. Вони нікого не вважають окрім зараз Вашингтонського обкома. Коли я колись дискутував із ними про плани СССР на оборону у 30х і вказував, що жодна з великих країн не могла фізично почати агресивну війну проти Мордора, мені казали, що готувалисядо війни кааліциі лімітрофав прі паддєржкє Англіі. Будь які аргументи про абсолютну неможливість такої коаліції а також про абсолютну неготовність Британії (та й інших) до війни не зустрічали розуміння, бо їхня віра диктувала, що не могли не готувати напад. Але коли паранойя і гімно в голові у офісного планктона то одне, але ж точно така паранойя й гімно й у голові мордорської еліти аж до самого верху.

Словом, ясно що Картаґо деленда ест, але ж там треба масово мізки промивати від цього гімна. І ще не факт чи вийде

Вісім років тому написалося отаке інтер аліа:

Питання лише в тому, чи Захід нарешті зрозуміє, що Росія в її нинішньому стані це її ідеологічний ворог, причому більш агресивний, ніж був СРСР, бо якщо СРСР міг вважати себе переможцем у другій світовій, і взагалі лідером одного із світових таборів, нинішня Росія озлоблена тим, що вона вважає своєю поразкою у Холодній війні, і так само як Гітлер рвався знищити Версальський світовий порядок, рветься знищити світовий порядок, що склався після закінчення Холодної війни.

Маймо надію, що зрозуміє. І що візьме до уваги. І що почне втілювати в життя свої можливості по протидії новітньому фірерові. Вони є – але для того, щоб вони запрацювали, потрібен час. Нам же тим часом – «своє робить», відбудовувати країну, відбудовувати суспільство, відбудовувати армію. І чекати. Бог послав нам це випробування за наші гріхи, за змарноване двадцятиліття – треба витримати випробування з честю. Америка відплатила за свій День Ганьби за три з половиною роки. Нам треба запастися терпінням на довший час. Франція чекала на повернення «двох сестер» сорок вісім років. Навіть якщо нам доведеться чекати довше, з Божою поміччю дочекаємося, і змиємо з нашого прапора пляму нашого Дня Ганьби.

А ворогові скажімо так: Смієшся? Смійся. Ще на кутні засмієшся.

Він зарегоче. А ми - чекаймо

І от зараз вже, схоже, не сміються, і скоро таки на кутні засміються, бо Захід таки нарешті все усвідомив у повній мірі і заходився вирішувати питання. І вирішить, до того ж багато в чому нашою кров'ю  - але то вже така ціна сусідства з Мордором...

 

Сім років тому на Великдень написалося от таке:

http://chestnut-ah.livejournal.com/943997.html

У зв’язку з Великоднем, ясна річ, а надто у зв’язку із поздоровленням певного політичного діяча однієї держави, ну і різних світлин його мармизи, може виникнути питання – як це так, що у своєму поздоровленні цей діяч ні словом не згадав Того, в честь Кого взагалі християни вчора святкували Його Воскресіння. Натомість була згадка про «народні традиції» і таке інше. А от як на мене, все абсолютно логічно. Ця країна в масі не є християнською зовсім. От якраз і результати опитування оприлюднено – хоча «православними» вважають себе десь дві третини опитаних, хоч раз на місяць заходять до церкви та регулярно моляться лише 13 відсотків чи щось таке. Але навіть ті, хто заходить раз на місяць у церкву, чи є вони християнами, Тобто чи знають вони, що казав Христос і чи слідують Його словам? Чи лише знають, якому святому ставити свічку від запоя чоловіка, а якому від зубного болю? От тільки опитування навряд чи виявлять, скільки є перших, скільки других, а скільки ще третіх, четвертих і п’ятих

Вже давно в мене склалося враження, що в Росії панує одна релігія – поганський культ предків вкупі з обожествленням Батьківщини (власне, це просто два аспекта одного культу, який іноді прибирає форм християнства східного обряду; прибирає форм, бо як писав Лєсков ще 150 років тому, «християнство в Росії ще навіть не проповідуване»). І як усякі погани, ці погани ненавидять проповідників християнства – від закриття храмів і вигнання аж до вбивств християнських священників, як от на Донбасі (де, до речі, більше половини віруючих перед війною становили парафіяни протестантських церков)

Тому наша поточна Вітчизняна Війна має на додачу до всього іншого має ще й елемент хрестового походу проти бастіону новітнього поганства. Україна знову – вимушено, але все ж таки – взяла на себе ролю бути антемуралє християнської Європи проти наступаючого мороку варварства. А тому звеселімося. З нами Бог, і значить з нами буде Перемога

Звичайно, я тоді не міг і уявити, як саме повернеться ця війна через стільки років. Коли почався цей етап, то спершу можна було лише молитися, щоб Україна встояла. Ще за якийсь час стало ставати зрозумілим, що Господь Україну не залишив. Більш того, стало ясно, що Господь обрав Україну своєю зброєю проти нападника, і починає поступово прояснюватися, що не просто зброжю, а такою зброєю, якою нападника - поганське антихристиянське утворення, жахливу потвору нашого часу - буде строщено, знищено. При тому не варто забувати - лезу меча, що ним рука Всевишнього гатить по черепу сатанинської потвори, також доводиться непереливки, й воно навіь може зламатися, хай і вбивши ворога. Чи зможуть розтрощений меч скувати знову? Уповаймо що так.