Розсмикані думки номер NN

З приводу поточного чергового срачу в українському інфопросторі (до речі, дуже добре, що він вже взагалі є як щось відрубне й самодостатнє, це саме по собі вже надзвичайно цінне). Тут така хвигня, малята. Багато хто проковтнув line, hook and sinker оцю модну, загрянишну й соврімєнну тему постколоніалізму й деколонізації. Це, звісно, дуже прогресивно й може заробити лайки з боку західних інтелектуалів. Але і то це не гарантовано (тим більше що наратив про "юкрейніан ніо-націз" нікуди там не щез і регулярно підживлюється ворогом і його свідомими чи несвідомими агентами). Але справа набагато серйозніша. Саме ідея "деколонізації" свідомо сконструйована як свіжий інструмент для доламування західного суспільства. А так сталося, що саме у Заходу ми отримуємо так необхідну нам допомогу, без якої ми б програли цю війну вже давно. "Глобальний південь" нам не допомагає аж ніяк, ба більше - активно допомагає ворогу. І не в останню чергу через свою давню антизахідну позицію (навіть якщо така позиція заслужена - а тут є дууууже багато нюансів, але не будемо поки що туди заходити), і ворог активно на цьому грає, натягуючи на себе вилинялі шати Совіцького Союзу, що підтримував різноманітних вбивць і бандитів по всьому світу, аби вони послаблювали "колективний Захід". Ті вбивці і бандити, що вибилися до влади у країнах ГП, чи їхні симпатики чи спадкоємці, це пам'ятають. А ще краще якщо така високоморальна позиція співпадає з вигодою для кишені, із купівлею задешево ворожої нафти чи допомоги йому обходити західні санкції. Якщо хтось думає, що ми пояснимо народам ГП, що ми ж такі самі як ви, ми ж теж боремося проти колонізатора - забудьте. Для них Україна це частина білих європейців-колонізаторів, чий режим є маріонеткою Заходу і бореться проти великого друга гноблених народів, великого російського народу, що колись вже допоміг "нам" скинути колоніальне ярмо...

Глобальний Південь це зараз союзник нашого ворога. Ми маємо не лише матеріально стати частиною Заходу (як це фактично є), але й ментально стати на бік Заходу, у його протистоянні з ГП, що стає все реальнішим. Захід нарешті почав усвідомлювати, що Путін веде війну проти нього, і починає потроху усвідомлювати, що таку ж війну, підживлювану величезним ресентиментом, веде багатоголовий ГП, на багатьох фронтах, від міграції через академію до тероризму й економічної експансії.

80 років тому. Ще уривок з майбутньої книги

 20 липня 1944 року, коли британські й канадські війська затято билися навколо Кана, у ставці Гітлера у Східній Прусії, «Вольфшанце» («Вовче лігво») поблизу Растенбурґа (зараз Кентжин у Польщі), Гітлер проводив нараду із німецькими генералами. Обговорювалася ситуація на Східному фронті, де Червона армія вже місяць як розпочала новий наступ, і де ситуація для німців погіршувалася з кожним днем. Нарада проходила у легкому дерев’яному приміщенні. Коли Гітлер схилився над мапою театру воєнних дій, розстеленою на масивному дубовому столі, о 12:42 пролунав вибух. Присутній там стенографіст Гайнріх Бухольц згадував: «Я пам’ятаю його наче удар грому разом зі сліпучим жовтим спалахом та хмарами густого диму. Повітря пронизали уламки скла та дерева. Великий стіл, на якому було розстелено оперативні мапи, і навколо якого стояли учасники – лише стенографи сиділи – розвалився. Після кількох секунд тиші я почув голос, здається, фельдмаршала Кайтеля, що крикнув: «Де фюрер?» Тоді піднялися інші викрики та крики болю».

Вибух був кульмінацією операції «Валькірія», змови проти Гітлера. Стурбовані катастрофічним перебігом подій і збриджені злочинами нацистського режиму, деякі консервативні, але антинацистські цивільні сановники та військові офіцери створили таємну опозицію до режиму. Серед її керівників були, серед інших, Карл Фрідріх Ґерделер (колишній мер Ляйпціґа) і генерал-полковник Людвіґ Бек (звільнений у серпні 1938 року з посади начальника генерального штабу сухопутних військ). З 1943 року цю групу почала підтримувати частина діючого військового керівництва: причетними, хай у різній ступені, стали генерал Фрідріх Ольбріхт (начальник Генеральної армійської канцелярії) і кілька діючих командувачів арміями, включаючи Роммеля і фон Клюґе, військовий комендант Парижа генерал Карл-Гайнріх фон Штюльпнаґель, генерал Геннінґ фон Тресков та інші. Проте найактивнішим членом групи був полковник Клаус Шенк граф фон Штауффенберґ. Його було тяжко поранено у 1943 році у боях в Тунісі, він втратив око, ліву руку й три пальці правої руки, і по одужанні отримав посаду начальника штабу Резервної армії (військової структури, що займалася підготовкою нових армійських частин і з’єднань на території Німеччини). З 1 липня 1944 року Штауффенберґ отримав доступ до Гітлера. Ще в 1943 році було зроблено кілька невдалих спроб замаху на «вождя німецької нації», але зараз, здавалося, відкривається вірна можливість. Було вирішено вбити Гітлера і використати Резервну армію для державного перевороту в Берліні, де мав бути встановлений новий режим під керівництвом Бека і Ґерделера. Таким чином, 20 липня 1944 року Штауффенберґ залишив бомбу, заховану в портфелі, в кімнаті, де Гітлер проводив нараду у своїй штаб-квартирі в Східній Пруссії. Бомба належним чином вибухнула. Гітлера в останній момент врятувало те, що один із присутніх, генерал Брандт, намагаючись краще роздивитися мапу, розстелену на столі, пересунув портфель на дальній край столу – на протилежному кінці від того краю, де була розгорнута північна частина мапи, із Курляндією (західна Латвія), ситуацію в якій саме розглядав Гітлер. Так що фюрер отримав лише легкі поранення та контузію, сприйнявши порятунок як чудо та як запоруку швидкої перемоги.

Штауффенберґ, побачивши, як вибух струсив приміщення, в якому проходила нарада, був переконаний, що ніхто всередині не може вижити. З аеродрому в Растенбурґу він полетів до Берліна, але коли він прибув до столиці о 16:30, то узнав, що хоча чотири учасника наради загинуло, Гітлера серед них не було. Вбити Гітлера було важливо, тому що всі німецькі військовики приймали присягу на вірність особисто «вождю», і величезна більшість ставилася до дотримання цієї присяги як до справи честі. Змовники все ж вирішили запустити план «Валькірія». Штауффенберґ і генерал Ольбріхт арештували командувача Резервної армії генерала Фромма. Військовий комендант Берліна генерал фон Газе наказав оточити урядовий квартал ва Вільгельмштрассе. Одначе Ґеббельс зателефонував офіцерові, що мав очолити цю акцію, майору Отто Ернсту Ремеру, і переконав його, що Гітлер живий. Ремер відмовився виконувати накази змовників – забезпечивши собі Рицарський Хрест із дубовим листям.

О 18:45 Ґеббельс виступив по радіо із заявою, що Гітлер живий і неушкоджений. Опівночі по радіо виступив сам Гітлер: «Я звертаюся до вас сьогодні з двох причин. По-перше, щоб ви почули мій голос і знали, що я особисто неушкоджений і здоровий; і по-друге, щоб ви почули подробиці злочину, що не має рівних у історії Німеччини. Надзвичайно мала кліка амбіційних, безпринципних і в той же час дурних, злочинно тупих офіцерів виплекала змову, щоб усунути мене, а разом зі мною щоб практично знищити вище командування Німеччини.<…> Ця група не мала нічого спільного із збройними силами Німеччини. Це була найменша кліка кримінальних елементів, яку ми зараз безжально винищимо!»

Німцям не судилося почути замість цієї промови по радіо заклик, приготований змовниками, у якому вони б почули таке: «Не призваний до влади народом Німеччини, але опинившись на чолі уряду завдяки найницішим інтригам, Гітлер завдяки своїй диявольській майстерності та брехні розповсюдив замішання, а завдяки надзвичайній екстравагантності приніс видимість процвітання для всіх, але насправді занурив німецький народ у найтяжчі борги. Щоб залишатися при владі, він додав до цього необмежене царство терору, знищив закон, заборонив пристойність, порушив Божі заповіді людства і знищив мільйони беззахисних людських істот. <…> Німці! Деспотизм Гітлера зараз зламано!»

Спроба повалити нацистський режим зазнала поразки – як у Берліні, так і у інших частинах окупованої нацистами Європи. Учасники змови у Парижі, отримавши звістку про вибух, спробували арештувати все керівництво СС і Ґестапо, але швидко дізналися, що Гітлер живий.  Генерал фон Штюльпнаґель отримав наказ повернутися до Берліна. Знаючи, що за цим стоїть, він спробував вчинити самогубство – поблизу Вердена, де він воював у Першу світову – але постріл з пістолета не вбив його, а лише позбавив зору.

Генерал Фромм, якого Штауффенберґ і Ольбріхт звільнили, вважаючи, що він приєднався до них, заарештував їх і увечері 20 липня 1944 року наказав розстріляти у дворі військового міністерства. Фромм також дав можливість генералу Беку застрелитися, щоб не опинитися перед трибуналом та стратою. Старий генерал двічі вистрелив собі в скроню, але лише був тяжко поранений, і його добив пострілом один із фельдфебелів. Генерал-майор фон Тресков також застрелився, перед смертю проголосивши: «Бог якось пообіцяв Аврааму, що помилує Содом, якщо у місті знайдеться усього лише десять праведників. Він, я сподіваюся, пощадить Німеччину, зваживши на те, що ми зробили, і не знищить її».

Реакція нацистів була жорстокою: окрім 200 одразу заарештованих змовників, було страчено 5 тисяч тих, хто був більш віддалено пов’язаний зі змовою або й зовсім не пов’язаний з нею. На чолі Народного Трибуналу, що судив учасників змови, стояв суддя Фріслер, що колись, у 1919 році, воював на боці червоних у російській громадянській війні. Під час процесів Фріслер намагався всіляко принизити підсудних, незважаючи навіть на те, що у них не було жодного шансу на милосердя.

Протягом наступних тижнів страх пронизав і паралізував німецьке верховне командування. Ще до замаху на Гітлера генерал Дольман, командувач Сьомою армією, раптово помер 28 червня, відразу після капітуляції гарнізону в Шербурзі. Його смерть списали на серцевий напад, хоча цілком можливо, що він також вчинив самогубство. Рундштедт, що повідомив Гітлера, що шансів стримати союзників нема та закликав його укласти мир, був звільнений з посади 2 липня 1944 року разом з Гейром, командувачем танкової групи «Захід». Гейра змінив здібний ветеран Генріх Ебербах. Самого Рундштедта замінив Гюнтер фон Клюґе, який незабаром розділив сумніви Рундштедта. Роммель був серйозно поранений, коли його машину обстріляв британський винищувач 17 липня 1944 року, і коли стало відомо про його дотичність (не участь навіть) до змови, був змушений покінчити життя самогубством 14 жовтня 1944 року. Його син, Манфред Роммель, згадував: «Ми зайшли до моєї кімнати. «Я щойно сказав твоїй матері», почав він повільно, «що за чверть години я буду мертвий». Він був спокійний, і продовжував: «Померти від руки своїх важко. Але будинок оточено, і Гітлер звинувачує мене у зраді. «Через мою службу в Африці»»,  процитував він саркастично, «мені дають шанс отруїтися. Два генерала привезли отруту з собою. Вона діє три секунди. Якщо я згоджуся, проти моєї сім’ї, тобто і проти тебе, не застосують жодні звичайні заходи». Гітлер надіслав тоді такого листа вдові фельдмаршала: «Прийміть мою найщирішу симпатію у зв’язку з важкою втратою, що Ви переживаєте через смерть Вашого чоловіка. Ім’я фельдмаршала Роммеля буде назавжди пов’язано із героїчними битвами у Північній Африці. Адольф Гітлер».

Фон Клюґе покінчив життя самогубством ще раніше. 17 серпня 1944 року він отримав листа від Гітлера, і на ранок наступного дня прийняв смертельну отруту. У невідісланій відповіді Гітлеру фон Клюґе писав: «Треба ужити всіх засобів, щоб порятувати Райх від більшовицького пекла». Здавалося, німецька вертикаль командування на Заході розвалюється. Генерал Гассо фон Мантойфель, якого було призначено командувачем П’ятої танкової армії у вересні 1944 року, писав: «Попередній стиль гнучкого та самостійного німецького військового командування було паралізовано, він зсувався все більше у бік механічного та відстороненого виконання наказів, що видавалися як Директиви фюрера, вигадані у залі, обвишаній мапами, далеко від поля бою. Це означало смерть традиційного німецького «командного мистецтва» мобільної війни. Навіть найвидатніші старші воєначальники, що зросли за традиіцйного порядку, були змушені буквально виконувати ці накази, та не могли незалежно приймати рішення, навіть у малих тактичних питаннях, що торкалился єдиної дивізії».

Нема нічого нового під сяйвом місяця

 Перекладаю це я одну книжку, і натрапляю на цікавий абзац (просто як доповнення до основної думки розділу, як ілюстрація) - що здається мені несподівано актуальним...

Війна — це принципово нездорове заняття, і, звичайно, так було й у 1860-х роках. Щоб захищати батьківщину, багато хто пішов добровольцем до війська, але набагато більше людей потрібно було туди заманити відповідними контрактами. Навіть цього було недостатньо для збільшення чисельності армій. Зрештою, обидві сторони вдалися до впровадження військового обов’язку, вперше прийнятого на півдні в 1862 році, на півночі роком пізніше.[1] Але військовий контракт — незалежно від того, чи є він культурним (захист своєї батьківщини), чи формальною угодою, чи і тим, і тим — породжує багато асиметричних інформаційних проблем принципал-агент, описаних у розділі 1 і детально розглянутих у розділі 3, таких як можливість відмови від контракту, припинення контракту, виконання контракту та структури контракту для узгодження стимулів командного складу з військовими. Зміна ситуації щодо контрактів помітна, наприклад, на досвіді Армії Північної Вірджинії під командою Лі. Протягом більшої частини війни він зберігав надзвичайно високий корпусний дух, що відображалося у величезній популярності його як командуючого. Для звичайного солдата він був «Марс [Мастер, тобто «хазяїн»] Роберт» через його завидну історію перемог, а також через його характер. По мірі того, як обставини ускладнювалися і дезертирство зростало (відмова від контракту), більший наголос доводилося робити на примусі — наприклад, покаранню, навіть страті захоплених дезертирів — тобто надійному примушенню до виконання контракту. Потяг до дезертирства посилювався побоюванням солдатів щодо долі їхніх сімей, коли Шерман, Шерідан та інші мародерствували по території Конфедерації. Примітно, що армія Північної Вірджинії залишалася надійною бойовою силою навіть після того, як у неї зник будь-який шанс перемогти. У той час як покарання тримало деяких солдатів у строю (ще більш це вірно для солдатів Союзу через наявність багатьох «стрибунів за премією»),[2] здається, що тримати стрій та битися було скоріше функцією згуртованості підрозділу, культурного контракту, ніж формального, за гроші, договору. Зрештою, це була епоха, коли солдати билися пліч-о-пліч десятками тисяч, а братерство, сформоване під вогнем, пережило навіть неминучість поразки, бо смерть зрадника вважалася гіршою за чесну загибель.

---

[1] Ідея добровольчої армії швидко зникла, оскільки Громадянська війна затягнулася. Кількість волонтерів скоротилася. Закон про міліцію 1862 року змусив штати надавати війська федеральному уряду Союзу. Невдовзі це виявилося неефективним, і призовні бонуси («премії») зросли від 50 доларів на початку війни до 1000 доларів наприкінці (це тоді, коли середній дохід становив близько 500 доларів на рік). Коли навіть бонуси не принесли достатньої кількості чоловіків, Конгрес провів чотири мобілізації: влітку 1863 року, навесні й восени 1864 року та навесні 1865 року. З понад трьох чвертей мільйона чоловік (777 000) чиї призовні номери були названі, лише 46 000 були призвані, а ще 160 000 знайшли собі заміну виплатили «тариф за заміну». З решти 571 тис. Призовники або не з’явилися на призовний пункт (161 тис.), або були відпущені після звітування (94 тис.) або звільнені після звітування (316 тис.). (Цифри, очевидно, округлені.) Законопроект містив положення про законне звільнення від призову (наприклад, сплату тарифу за заміну). Це приваблювало посередників, які зіставляли заможних призовників із непризваними бідняками. Виникли також страхові призовні товариства, за допомогою яких потенційні призовники сплачували внесок у пайовий фонд; коли їх призивали, фонд сплачував тариф за заміну. Про це див., наприклад, http://www.academy.umd.edu/publications/NationalService/citizen_soldier.htm [переглянуто 28 жовтня 2003]. Щодо друкованої літератури щодо призову див., наприклад, Shannon, 1965, Murdock, 1980, Geary, 1991 та Phisterer, 1996.

[2] Деякі солдати записувалися на службу, отримували винагороду (тобто премію за призов), потім зникали і знову записувалися в інше місце, звідси термін «стрибуни за премією». Часто це були люди, які вступали на службу від імені когось іншого (у ті часи можна було найняти заміну). Цікаво, що ті, хто отримував премію, навіть якщо вони не «стрибали», не вважалися найкращими воїнами.

День Д, 80 років тому

І ще один уривок, вже про сам День Д. Ясна річ, лише невеличка частина того, що, я сподіваюся, дійде до читача.

На схід від 50-ї дивізії на плацдармі «Джуно» висаджувалася 3-тя канадська піхотна дивізія генерала Р. Ф. Келлера.  Цей плацдарм, з центром у маленькому рибальському порті Курсель-сюр-Мер, мав ширину 10 км. На березі були піщані дюни, а оборонці (та ж таки 716-та дивізія) займали як бетонні бункери, так і укріплені прибережні будинки. Одначе для десанта, як вважалося, основну небезпеку мали мілини та морські рифи, тому висадку на «Джуно» призначили та 7:45, щоб мілини вже опинилися під хвилею припливу та могли бути пройденими десантними баржами.

Висадка відбулася о 7:55, як і на «Ґолді», двома бригадами: 7-мою біля містечка Курсель, та 8-мою біля селища Берньєр. Як і на сусідньому плацдармі, транспорти (майже третина) постраждали від мін. Висадка канадських військ була утруднена через кам'янисте дно, сильну течію, високі хвилі та численні мінні пастки. Десантні транспорти першого ешелону було винесено стрімкою течією безпосередньо під люфи німецької артилерії та кулеметів. На березі солдати потрапили під енфіладний вогонь, що призвело до великих втрат.

Полк Королівських Вінніпезьких Стрільців вів запеклу боротьбу за Курсель-сюр-Мер, де німці побудували 26-й бетонних бункерів з кулеметами й гарматами. Ще на самому березі від роти «Б» полку залишилися в живих лише один офіцер та 25 солдатів. З планом висадити танки-амфібії першими не повелося, але коли «Шермани-ДД» все ж таки зійшли на берег, вони надали неоціненну допомогу піхоті. Трохи на схід від вінніпезьців висадився полк Стрільців Королеви – якраз навпроти Курсель-сюр-Мер із найсильнішою обороною, але на щастя перед ними таки встигли висадитися танки 1-го гусарського полку (6-го канадського танкового полку). Після важкого бою містечко Берньєр-сюр-Мер було взято, а пізніше й Сант-Обен-сюр-Мер. Після зайняття цих містечок наступ розвивався успішно, і коли висадилися нові танкові підрозділи, їм навіть вдалося тимчасово перерізати шлях Байо-Кан. Один із танкових взводів 1-го гусарського полку став єдиним підрозділом союзників, що виконав поставлене перед ним завдання на «День Д».

У боях «Дня Д» брали участь також і канадці українського походження. Всього у канадській армії в Європі воювало проти нацистів від 35 до 50 тисяч канадських українців , тобто 11-14 відсотків чоловіків цієї громади домініону. Треба взяти до уваги, що воювати в Європу йшли з Канади лише добровольці. Українці воювали у складі всіх згаданих вище канадських полків. Серед канадців, що загинули в День Д, були Вільям Фещук з 1-го гусарського полку, Гаррі Франко, Стів Прокопчук та Майкл Макійчук з Вінніпезьких Стрільців, Едвард Владика та Джон Леськів зі Стрільців Королеви – усього 38 українських прізвищ у цей один день.

Надвечір 6 червня 1944 року 3-тя канадська дивізія коштом 715 поранених та 359 вбитих висадила 21400 своїх солдатів на плацдармі та встановила зв’язок з 50-ю британською на плацдармі «Ґолд» на захід від себе, але досягти східного сусіда, 3-тю британську піхотну дивізію генерала Дж. Г. Ренні, не вдалося.

.......................

На крайньому лівому (східному) фланзі атаки 1-ша бригада Спеціальної служби (командос) під проводом Саймона Фрейзера, лорда Ловата, зуміла з'єднатися з англійською 6-ю парашутною дивізією. На 70-ліття Дня Д у містечку Уїстреам було зведено пам’ятник на вшанування визволителів міста. На його постаменті стоїть бронзовий шотландський солдат у кілті з волинкою. Його прообразом є особистий волинщик лорда Ловата, Білл Міллін – він не дожив чотири роки до свого монумента, померши у 2010 році у 88-літньому віці. 6 червня 1944 року він висадився на берег Франції із першими командос, скочивши з борта десантного транспорта у воду. Зброї він не мав, лише церемоніальний кинджал та волинку. Ще поки його кілт піднімала вода, Білл, бредучи до берега посеред ворожих куль, що раз за разом влучали у його побратимів, заграв «Легіня з гір». Коли пісня скінчилася, лорд Ловат, перекрикуючи гук пострілів, наказав заграти ще. Білл тоді завів «Шлях на Острови», крокуючи по березі вздовж води. Німці були так здивовані появою волинщика, що вирішили, що то божевільний, і не стріляли по ньому – у всякому разі, так казали полонені. Білл підбадьорював своїх солдатів і в бою за Бенувіль, і на мості «Пегас», коли бригада з’єдналася з парашутистами. Один із цих солдатів, Том Данкан, пізніше згадував: «Важко передати, яке враження це справило. Це підняло наш дух та підсилило затятість. Ми відчували гордість, і згадали про рідний дім, і за що ми воюємо: за себе і за тих, кого ми любимо». 

................

Наступного для, 7 червня 1944 року, фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику: «Вторгнення затрималося на день. Мені це не подобається. Здається, V корпус США застряг. Нам не вистачило зусиль, і німці надто швидко реорганізували свою оборону». 

Хоча перед десантом союзне командування побоювалося, що втрати сягнуть десятків тисяч вбитих, реальні втрати союзників за день не перевищували 9500 чоловік. Вони були б вище, якби не ефект несподіванки та катастрофічний провал командування з німецького боку. 

Іан МакЛауд, що 6 червня 1944 року був офіцером штабу британської 50-ї дивізії на плацдармі «Ґолд», і скінчив життя на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) Сполученого королівства, згадував через 20 років на сторінках часопису «Спектейтор»: «Я глянув на годинника. Було рівно опівночі. Я пережив «День Д». Ми очікували до 40 відсотків втрат під час висадки, і я чомусь був впевнений, що мене вб’ють. Тепер, так само ірраціонально, я повірив, що переживу цю війну. Я побачу нашу другу дитину, що мала народитися у жовтні. Буде життя по війні. «День Д» завершився».

Записка, написана генералом Айзенгавером, виявилася непотрібною. Він знайшов її у своєму гаманці через місяць, і віддав ад’ютантові – бо що ще було з нею робити.

Напередодні Дня Д

Дасть Бог, в цьому році буде надруковано

Під час планування операції виявилися розбіжності між думкою флоту, авіації та сухопутних військ. Флот вважав за краще діяти вдень, щоб можна було найбільш ефективно використати гармати своїх кораблів для подавлення ворожої оборони. Але два Інші роди війська вважали, що висадка вночі стане більшою несподіванкою для німців. Зрештою знайшли компроміс. Морський десант мав відбутися рано вранці, через кілька годин після того, як вночі висадиться повітряний десант. Точна дата «Дня Д» залежала від погоди і того, що лише протягом трьох днів на місяць приплив збігався з повним місяцем. Десант треба було висадити під час відливу, щоб було видно більшість перешкод та загороджень, поставлених німцями на березі. Тому операція була можлива лише між 4 і 7 червня 1944 року.

Взагалі-то первісний термін десанту був травень 1944 року, але не вистачало часу збудувати необхідну кількість десантних транспортів. Тому операцію було відкладено до червня, і 17 травня 1944 року Айзенгавер визначив 5 червня як незмінну дату для початку операції. Але 4 червня 1944 року начальник імперського штабу фельдмаршал Алан Брук написав у своєму щоденнику: «Операція форсування Ла-Маншу, День Д, мала розпочатися в ніч на 4/5, але була погана погода, сильний вітер і темні, густі хмари. Тому операцію довелося відкласти».

О першій ночі 3 червня 1944 року заступниця начальника поштового відділення на західному узбережжі Ейре (Ірландії) Морін Флейвін помітила, що показник барометра різко впав. Морін, якій саме в цей день виповнилося 21 рік, розбудила свого нареченого, Теда Свіні, що наглядав за береговим маяком. Той підтвердив, що Морін правильно зчитала показник повітряно тиску, і цю інформацію, як годиться, було переслано в центр графства, а звідти у Ірландську Метеорологічну Службу в Дубліні. Нейтральна Ейре одначе ділилася метеорологічними даними з Британією, і о 11-й ранку Морін зателефонували, і жіночий голос з англійським акцентом попросив її ще раз перевірити її показники – вони були незмінними. Потім Морін передзвонили ще раз, і знову барометр вказував низький тиск.

Тим часом у Лондоні груп-капітан  Джеймс Мартін Стаґґ, головний метеоролог операції «Оверлорд», зробив висновок, що 5 червня 1944 року, коли оптимальний приплив співпадав із повним місяцем, над Ла Маншем буде буря. Якщо умови для десанту навколо цього числа будуть несприятливі, доведеться переносити його на цілий місяць, до нового повного місяця. Цей додатковий місяць дав би ворогу можливість додатково укріпити узбережжя – «настільки поганий варіант, що не хотілося про нього й думати», як казав генерал Айзенгавер. Але справді над протокою пронеслася найсильніша за 20 років буря, що таки змусила Айзенгавера 4 червня 1944 року скасувати призначений на наступний день десант, відклавши його на 24 години. Солдати, скупчені на палубах транспортів і барж, та парашутисти у палатках на аеродромах біля літаків, чекали нового наказу, і треба було відкликати деякі кораблі, які вже були в морі. 

Але того ж 4 червня Морін побачила, що барометр показав поступове підвищення тиску, та й дощ стих. Ця інформація так само пішла в Британію. Наступного дня Метеорологічна служба союзників повідомляє командування про «вікно» пристойної погоди, і Айзенгавер дає зелене світло на десант.  Він начебто пробурчав: «Мені це не подобається, але добре, рушаймо». За кілька годин армада з 3000 десантних транспортів, 2500 інших суден і 500 військово-морських кораблів почала відходити від портів південної Англії. 

Треба сказати, що німці не мали цієї інформації про погоду в Атлантиці, тому вважали, що негода продовжиться й далі. Саме тому багато німецьких командувачів вирішили дати собі трохи відпочинку. Роммель поїхав на зустріч з Гітлером, по дорозі зупинившися в Герлінґені, щоб привітати дружину з її днем народження. Його відсутність на місці подій під час десанту ще трішки схилила шальки терезів на бік аліянтів.

Зараз подеколи можна почути (а у совіцьких наративах ця тема була присутня постійно ) що успіх десанту в Нормандії було фактично ґарантовано, що у німців не було жодного шансу йому протидіяти, настільки великою була перевага американсько-британських сил. Але тоді ті, хто ось-ось мав почати визволення Європи, зовсім не вважали, що успіх є ґарантованим.

Фанні Г’юґілл, що під час війни працювала у штабі адмірала Рамсі , згадувала про ніч перед десантом: «Це була напружена ніч, настрій був стриманий, але впевнений. Рамсі пішов спати, сказавши, щоб його збудили о п’ятій ранку, якщо все добре, і раніше, якщо ні». Але після тієї ночі протягом наступних тижнів вона не могла у своїх спогадах виокремити щось конкретне, настільки все злилося в напрузі постійної роботи.

Клементина, дружина Вінстона Черчілля, вранці 5 червня 1944 року написала до свого чоловіка: «Мій дорогий, Я так переживаю за тебе у цей агонізуючий момент – так сповнена передчуття, що не можу радіти через Рим!  Я чекаю зустрічі з тобою на вечері – Напиши гарного листа бідному королеві! З ніжною любов’ю, Клеммі».

Фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику напередодні великого десанту: «Важко повірити, що за кілька годин почнеться інвазія через Ла-Манш. Я маю важкі відчуття щодо всієї операції. В кращому разі вона досягне набагато меншого, ніж на те сподівається основна маса людей, а саме ті, що нічого не знають про її труднощі. В гіршому це може бути найгірша катастрофа всієї війни. Я молю Бога, щоб вона скінчилася щасливо».

Генерал Айзенгавер також аж ніяк не був певен успіху, і навіть заздалегідь написав чернетку свєї заяви на випадок невдачі: «Наші десанти в районі Шербур-Гавр не змогли достатньо закріпитися, і я відвів війська. Моє рішення атакувати в цей момент та у цьому місці базувалося на найкращій наявній інформації. Війська, авіація та флот зробили все, що відвага та присвята обов’язкові можуть зробити. Якщо за цю спробу треба шукати вину чи помилку, то вони лише мої». Те, що він датував її 5 липня, а не червня, лише свідчить про його стан напередодні безпрецедентної досі події.

Шевченкове «Посланіє» та його можливе джерело

Автор хоче од самого початку застерегти шановних читачів, що він не є літературознавцем, істориком літераттури, шевченкознавцем чи ще якимсь дипломованим –знавцем, і відповідно висловлює саму лише власну думку. Але надто вже кортить її висловити, бо натрапилася вона вже якийсь час як. Просто автор є, на превеликий жаль, не надто працьовитим, ну або ж – як вже сказано, тема цього допису не є чимось, чим автор займається професійно, тож для такої забаганки треба вибрати час із свого вільного часу. Але на шевченківський ювілей автор вирішив, що часконче потрібно знайти. І знайшов. Так що читайте, як є таке бажання, шановні читачі й читачки.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» є одним з кількох програмних, найважливіших та найцхастіше згадуваних поезій Тараса Григоровича Шевченка. Відповідно, воно вивчалося й вивчається поколіннями шевченкознавців, цитується, трактується, піддається розтину та автопсії, щоб краще зрозуміти, що ж саме хотів цією короткою поемою сказати Кобзар. Дослідники густим гребінцем проходилися й проходяться кожним рядком поеми, коментуючи вісможливі референції, що зустрічаються в ній чи можуть зустрічатися на думку дослідників.

Але автор не зміг знайти обговорення того, що по-перше, стирчить з першого рядка, б’ючи прямо в очі, і по-друге, надає надзвичайно важливого контексту до всього змісту поеми. А по третє, заставляє подумати про те, наскільки тойзвичнийбагатьом «дід в кожусі» був у контексті сучасної йому європейської думки – і на якому фланзі її він був.

Напевно, доволі загадок. Сама назва вірша в основній своїй частині є цитуванням може найбільш впізнаваного рядка з роботи ірландського політика та філософа XVIII століття Едмунда Берка «Міркування щодо французької революції», написаної у 1790 році. Саме там Берк писав: «Суспільство справді є угодою <...> Оскільки мета такого партнерства може бути досягнута лише через багато поколінь, воно стає партнерством не лише між тими, хто живе зараз, але між тими, хто живе, тими, хто помер, і тими, хто ще має народитися <...> Якщо змінювати державний устрій так часто, як кому заманеться, <...> то жодне покоління не матиме зв’язку з іншими. Люди будуть не ліпшими од мух улітку.» Нині живе покоління успадкувало все, що воно має, від попередніх поколінь, і має обов’язок передати цю спадщину наступним поколінням. Під спадщиною Берк розумів не лише економічне багатство, але й мову, традиції, мораль, звичаї, ширше – культуру.

Але ж, скаже хтось, Берк вважається провідним ідеологом консерватизму, тоді як Шевченко знаменито закликав у своєму «Заповіті»: «Поховайте, та вставайте,/Кайдани порвіте,/ І вражою злою кров’ю/ Волю окропіте», то як це можна поєднати? Тим більше, що в тому ж «Посланії» він також писав: «Розкуються незабаром/ Заковані люде,/ Настане суд, заговорять/ І Дніпро, і гори,/ І потече сторіками/ Кров у синє море/ Дітей ваших...» Де ж тут консерватизм? Одначе, уважне читання Берка дає достатньо чіткі орієнтири.

Перш за все, Берк не був противником кожної революції. Він, навпаки, підтримав повстання жителів тринадцяти американських колоній проти британського уряду – бо на його думку це повстання було необхідне для захисту традиційних англійських вольностей проти надто могутнього центрального уряду. Що він закидав революціонерам у Франції, так це те, що їхнє повстання проти короля витікало не з прадавніх свобод, а від раціоналістських принципів, вигаданих окремими мудрагелями, що повністю відкидали ті традиції державного життя, що вже склалися, і що головне – працювали, на користь чогось ще небувалого, і щодо якого не було жодних гарантій, що воно працюватиме.

За словами Берка, французькі революціонери нищили державні інституції, що витримали перевірку часом, щоб, користуючись своєю швидкоплинною політичною владою, реалізувати до того небувалу абстрактну схему, що спиралася на концепцію «прав людини» та суверенності народу. На його думку, не лише руйнувалася державна система, але відбувалося також бездумне знищення усієї матеріальної та духовної спадщини суспільства, що накопичувалася століттями важкою кропіткою працею попередніх поколінь. Берк протиставляв руйнівній французькій революції британську традицію поступових еволюційних змін, де зберігалася повага до приватної власності та суспільної єрархії. Ці зміни, за Берком, відбувалися під проводом спадкової аристократії – як от під час «Славної революції» 1688 року, яку Берк також схвалював.

Але ж у «Посланії» Шевченко саме й звертається до такої аристократії, до української шляхти, яку він, з одного боку, ганьбить за те, що вона безжально визискує селян-кріпаків, що – як «найменший брат» належать до одного з ними народу – і які, якщо шляхта, потомки козацької старшини, не «схаменеться», можуть повстати проти них, із великим кровопролиттям. Шевченко мав тому наочне підтвердження. Поема була написана у грудні 1845 року, а вже за два місяці у тодішній австрійській Західній Галичині відбулося криваве селянське повстання. Шевченко переписав поему набіло ще через пару місяців після цієї «Галицької рабації», і про цю подію мав знати як він, так і ті, до кого його поема була адресована.

Проте Шевченко застерігає не лише проти того, щоб ніяк не змінювати ставлення до кріпаків. Він також, разом з Берком, застерігає проти некритичного затягання на рідні терени чужинських ідей перевлаштування суспільства, як спробували французькі якобинці. Тут можна згадати також слова тодішнього австрійського канцлера Меттерніха щодо спроб ліберальних революцій у державах тодішньої Італії: «Люди, що не вміють ні читати, ні писати, і для яких останнім аргументом є кинджал – гарний матеріал для конституційних принципів! <...> Англійська конституція це результат багатосотлітньої роботи. Не існує універсального рецепта для конституцій». Так що шевченкові рядки, критичні щодо некритичного сприйняття того, що «німець скаже», можна читати саме в такому контексті.

Адже Шевченко не відкидає «чужої мудрості», навпаки, він заклилає навчатися чужому, але при тому не забувати свого. Українська аристократія має «обняти» селянство, і разом побудувати справедливіший устрій, який Шевченко вбачає у ідеалізованій версії гетьманської України. При тому Шевченко має абсолютно тверезий погляд на рeальну історію, і вбачає джерело нещасть України у зраді козацькою старшиною («раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани ясновеьможнії гетьмани!») інтересів народу. Саме тому вони теж «ходять в ярмі». Шевченко впевнений, що адресати його поеми свідомі цього ярма, та також мріють його скинути – і пропонує, як це може бути зроблене, тобто поверненням до статих козацьких традицій справедливої державності (хай навіть і уявних).

При тому виникає питання, а як же шевченко міг ознайомитися з роботою Берка. Російською її перекладено лише в ХХ столітті. Берк в Росії взагалі не був надто знаний. Гасла про нього немає, скажімо, в енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона, що дає достатній зліпок всесвіту знань в Російській імперії початку ХХ століття. Можливо, Шевченко читав виклад польською чи французькою, але це ще було б цікаво дослідити детальніше. В кожному разі його знайомство з цим важливим твором європейської консервативної думки, з точки зору автора, висвітлює його світогляд по новому.