Розсмикані думки номер NN

З приводу поточного чергового срачу в українському інфопросторі (до речі, дуже добре, що він вже взагалі є як щось відрубне й самодостатнє, це саме по собі вже надзвичайно цінне). Тут така хвигня, малята. Багато хто проковтнув line, hook and sinker оцю модну, загрянишну й соврімєнну тему постколоніалізму й деколонізації. Це, звісно, дуже прогресивно й може заробити лайки з боку західних інтелектуалів. Але і то це не гарантовано (тим більше що наратив про "юкрейніан ніо-націз" нікуди там не щез і регулярно підживлюється ворогом і його свідомими чи несвідомими агентами). Але справа набагато серйозніша. Саме ідея "деколонізації" свідомо сконструйована як свіжий інструмент для доламування західного суспільства. А так сталося, що саме у Заходу ми отримуємо так необхідну нам допомогу, без якої ми б програли цю війну вже давно. "Глобальний південь" нам не допомагає аж ніяк, ба більше - активно допомагає ворогу. І не в останню чергу через свою давню антизахідну позицію (навіть якщо така позиція заслужена - а тут є дууууже багато нюансів, але не будемо поки що туди заходити), і ворог активно на цьому грає, натягуючи на себе вилинялі шати Совіцького Союзу, що підтримував різноманітних вбивць і бандитів по всьому світу, аби вони послаблювали "колективний Захід". Ті вбивці і бандити, що вибилися до влади у країнах ГП, чи їхні симпатики чи спадкоємці, це пам'ятають. А ще краще якщо така високоморальна позиція співпадає з вигодою для кишені, із купівлею задешево ворожої нафти чи допомоги йому обходити західні санкції. Якщо хтось думає, що ми пояснимо народам ГП, що ми ж такі самі як ви, ми ж теж боремося проти колонізатора - забудьте. Для них Україна це частина білих європейців-колонізаторів, чий режим є маріонеткою Заходу і бореться проти великого друга гноблених народів, великого російського народу, що колись вже допоміг "нам" скинути колоніальне ярмо...

Глобальний Південь це зараз союзник нашого ворога. Ми маємо не лише матеріально стати частиною Заходу (як це фактично є), але й ментально стати на бік Заходу, у його протистоянні з ГП, що стає все реальнішим. Захід нарешті почав усвідомлювати, що Путін веде війну проти нього, і починає потроху усвідомлювати, що таку ж війну, підживлювану величезним ресентиментом, веде багатоголовий ГП, на багатьох фронтах, від міграції через академію до тероризму й економічної експансії.

80 років тому. Ще уривок з майбутньої книги

 20 липня 1944 року, коли британські й канадські війська затято билися навколо Кана, у ставці Гітлера у Східній Прусії, «Вольфшанце» («Вовче лігво») поблизу Растенбурґа (зараз Кентжин у Польщі), Гітлер проводив нараду із німецькими генералами. Обговорювалася ситуація на Східному фронті, де Червона армія вже місяць як розпочала новий наступ, і де ситуація для німців погіршувалася з кожним днем. Нарада проходила у легкому дерев’яному приміщенні. Коли Гітлер схилився над мапою театру воєнних дій, розстеленою на масивному дубовому столі, о 12:42 пролунав вибух. Присутній там стенографіст Гайнріх Бухольц згадував: «Я пам’ятаю його наче удар грому разом зі сліпучим жовтим спалахом та хмарами густого диму. Повітря пронизали уламки скла та дерева. Великий стіл, на якому було розстелено оперативні мапи, і навколо якого стояли учасники – лише стенографи сиділи – розвалився. Після кількох секунд тиші я почув голос, здається, фельдмаршала Кайтеля, що крикнув: «Де фюрер?» Тоді піднялися інші викрики та крики болю».

Вибух був кульмінацією операції «Валькірія», змови проти Гітлера. Стурбовані катастрофічним перебігом подій і збриджені злочинами нацистського режиму, деякі консервативні, але антинацистські цивільні сановники та військові офіцери створили таємну опозицію до режиму. Серед її керівників були, серед інших, Карл Фрідріх Ґерделер (колишній мер Ляйпціґа) і генерал-полковник Людвіґ Бек (звільнений у серпні 1938 року з посади начальника генерального штабу сухопутних військ). З 1943 року цю групу почала підтримувати частина діючого військового керівництва: причетними, хай у різній ступені, стали генерал Фрідріх Ольбріхт (начальник Генеральної армійської канцелярії) і кілька діючих командувачів арміями, включаючи Роммеля і фон Клюґе, військовий комендант Парижа генерал Карл-Гайнріх фон Штюльпнаґель, генерал Геннінґ фон Тресков та інші. Проте найактивнішим членом групи був полковник Клаус Шенк граф фон Штауффенберґ. Його було тяжко поранено у 1943 році у боях в Тунісі, він втратив око, ліву руку й три пальці правої руки, і по одужанні отримав посаду начальника штабу Резервної армії (військової структури, що займалася підготовкою нових армійських частин і з’єднань на території Німеччини). З 1 липня 1944 року Штауффенберґ отримав доступ до Гітлера. Ще в 1943 році було зроблено кілька невдалих спроб замаху на «вождя німецької нації», але зараз, здавалося, відкривається вірна можливість. Було вирішено вбити Гітлера і використати Резервну армію для державного перевороту в Берліні, де мав бути встановлений новий режим під керівництвом Бека і Ґерделера. Таким чином, 20 липня 1944 року Штауффенберґ залишив бомбу, заховану в портфелі, в кімнаті, де Гітлер проводив нараду у своїй штаб-квартирі в Східній Пруссії. Бомба належним чином вибухнула. Гітлера в останній момент врятувало те, що один із присутніх, генерал Брандт, намагаючись краще роздивитися мапу, розстелену на столі, пересунув портфель на дальній край столу – на протилежному кінці від того краю, де була розгорнута північна частина мапи, із Курляндією (західна Латвія), ситуацію в якій саме розглядав Гітлер. Так що фюрер отримав лише легкі поранення та контузію, сприйнявши порятунок як чудо та як запоруку швидкої перемоги.

Штауффенберґ, побачивши, як вибух струсив приміщення, в якому проходила нарада, був переконаний, що ніхто всередині не може вижити. З аеродрому в Растенбурґу він полетів до Берліна, але коли він прибув до столиці о 16:30, то узнав, що хоча чотири учасника наради загинуло, Гітлера серед них не було. Вбити Гітлера було важливо, тому що всі німецькі військовики приймали присягу на вірність особисто «вождю», і величезна більшість ставилася до дотримання цієї присяги як до справи честі. Змовники все ж вирішили запустити план «Валькірія». Штауффенберґ і генерал Ольбріхт арештували командувача Резервної армії генерала Фромма. Військовий комендант Берліна генерал фон Газе наказав оточити урядовий квартал ва Вільгельмштрассе. Одначе Ґеббельс зателефонував офіцерові, що мав очолити цю акцію, майору Отто Ернсту Ремеру, і переконав його, що Гітлер живий. Ремер відмовився виконувати накази змовників – забезпечивши собі Рицарський Хрест із дубовим листям.

О 18:45 Ґеббельс виступив по радіо із заявою, що Гітлер живий і неушкоджений. Опівночі по радіо виступив сам Гітлер: «Я звертаюся до вас сьогодні з двох причин. По-перше, щоб ви почули мій голос і знали, що я особисто неушкоджений і здоровий; і по-друге, щоб ви почули подробиці злочину, що не має рівних у історії Німеччини. Надзвичайно мала кліка амбіційних, безпринципних і в той же час дурних, злочинно тупих офіцерів виплекала змову, щоб усунути мене, а разом зі мною щоб практично знищити вище командування Німеччини.<…> Ця група не мала нічого спільного із збройними силами Німеччини. Це була найменша кліка кримінальних елементів, яку ми зараз безжально винищимо!»

Німцям не судилося почути замість цієї промови по радіо заклик, приготований змовниками, у якому вони б почули таке: «Не призваний до влади народом Німеччини, але опинившись на чолі уряду завдяки найницішим інтригам, Гітлер завдяки своїй диявольській майстерності та брехні розповсюдив замішання, а завдяки надзвичайній екстравагантності приніс видимість процвітання для всіх, але насправді занурив німецький народ у найтяжчі борги. Щоб залишатися при владі, він додав до цього необмежене царство терору, знищив закон, заборонив пристойність, порушив Божі заповіді людства і знищив мільйони беззахисних людських істот. <…> Німці! Деспотизм Гітлера зараз зламано!»

Спроба повалити нацистський режим зазнала поразки – як у Берліні, так і у інших частинах окупованої нацистами Європи. Учасники змови у Парижі, отримавши звістку про вибух, спробували арештувати все керівництво СС і Ґестапо, але швидко дізналися, що Гітлер живий.  Генерал фон Штюльпнаґель отримав наказ повернутися до Берліна. Знаючи, що за цим стоїть, він спробував вчинити самогубство – поблизу Вердена, де він воював у Першу світову – але постріл з пістолета не вбив його, а лише позбавив зору.

Генерал Фромм, якого Штауффенберґ і Ольбріхт звільнили, вважаючи, що він приєднався до них, заарештував їх і увечері 20 липня 1944 року наказав розстріляти у дворі військового міністерства. Фромм також дав можливість генералу Беку застрелитися, щоб не опинитися перед трибуналом та стратою. Старий генерал двічі вистрелив собі в скроню, але лише був тяжко поранений, і його добив пострілом один із фельдфебелів. Генерал-майор фон Тресков також застрелився, перед смертю проголосивши: «Бог якось пообіцяв Аврааму, що помилує Содом, якщо у місті знайдеться усього лише десять праведників. Він, я сподіваюся, пощадить Німеччину, зваживши на те, що ми зробили, і не знищить її».

Реакція нацистів була жорстокою: окрім 200 одразу заарештованих змовників, було страчено 5 тисяч тих, хто був більш віддалено пов’язаний зі змовою або й зовсім не пов’язаний з нею. На чолі Народного Трибуналу, що судив учасників змови, стояв суддя Фріслер, що колись, у 1919 році, воював на боці червоних у російській громадянській війні. Під час процесів Фріслер намагався всіляко принизити підсудних, незважаючи навіть на те, що у них не було жодного шансу на милосердя.

Протягом наступних тижнів страх пронизав і паралізував німецьке верховне командування. Ще до замаху на Гітлера генерал Дольман, командувач Сьомою армією, раптово помер 28 червня, відразу після капітуляції гарнізону в Шербурзі. Його смерть списали на серцевий напад, хоча цілком можливо, що він також вчинив самогубство. Рундштедт, що повідомив Гітлера, що шансів стримати союзників нема та закликав його укласти мир, був звільнений з посади 2 липня 1944 року разом з Гейром, командувачем танкової групи «Захід». Гейра змінив здібний ветеран Генріх Ебербах. Самого Рундштедта замінив Гюнтер фон Клюґе, який незабаром розділив сумніви Рундштедта. Роммель був серйозно поранений, коли його машину обстріляв британський винищувач 17 липня 1944 року, і коли стало відомо про його дотичність (не участь навіть) до змови, був змушений покінчити життя самогубством 14 жовтня 1944 року. Його син, Манфред Роммель, згадував: «Ми зайшли до моєї кімнати. «Я щойно сказав твоїй матері», почав він повільно, «що за чверть години я буду мертвий». Він був спокійний, і продовжував: «Померти від руки своїх важко. Але будинок оточено, і Гітлер звинувачує мене у зраді. «Через мою службу в Африці»»,  процитував він саркастично, «мені дають шанс отруїтися. Два генерала привезли отруту з собою. Вона діє три секунди. Якщо я згоджуся, проти моєї сім’ї, тобто і проти тебе, не застосують жодні звичайні заходи». Гітлер надіслав тоді такого листа вдові фельдмаршала: «Прийміть мою найщирішу симпатію у зв’язку з важкою втратою, що Ви переживаєте через смерть Вашого чоловіка. Ім’я фельдмаршала Роммеля буде назавжди пов’язано із героїчними битвами у Північній Африці. Адольф Гітлер».

Фон Клюґе покінчив життя самогубством ще раніше. 17 серпня 1944 року він отримав листа від Гітлера, і на ранок наступного дня прийняв смертельну отруту. У невідісланій відповіді Гітлеру фон Клюґе писав: «Треба ужити всіх засобів, щоб порятувати Райх від більшовицького пекла». Здавалося, німецька вертикаль командування на Заході розвалюється. Генерал Гассо фон Мантойфель, якого було призначено командувачем П’ятої танкової армії у вересні 1944 року, писав: «Попередній стиль гнучкого та самостійного німецького військового командування було паралізовано, він зсувався все більше у бік механічного та відстороненого виконання наказів, що видавалися як Директиви фюрера, вигадані у залі, обвишаній мапами, далеко від поля бою. Це означало смерть традиційного німецького «командного мистецтва» мобільної війни. Навіть найвидатніші старші воєначальники, що зросли за традиіцйного порядку, були змушені буквально виконувати ці накази, та не могли незалежно приймати рішення, навіть у малих тактичних питаннях, що торкалился єдиної дивізії».

Нема нічого нового під сяйвом місяця

 Перекладаю це я одну книжку, і натрапляю на цікавий абзац (просто як доповнення до основної думки розділу, як ілюстрація) - що здається мені несподівано актуальним...

Війна — це принципово нездорове заняття, і, звичайно, так було й у 1860-х роках. Щоб захищати батьківщину, багато хто пішов добровольцем до війська, але набагато більше людей потрібно було туди заманити відповідними контрактами. Навіть цього було недостатньо для збільшення чисельності армій. Зрештою, обидві сторони вдалися до впровадження військового обов’язку, вперше прийнятого на півдні в 1862 році, на півночі роком пізніше.[1] Але військовий контракт — незалежно від того, чи є він культурним (захист своєї батьківщини), чи формальною угодою, чи і тим, і тим — породжує багато асиметричних інформаційних проблем принципал-агент, описаних у розділі 1 і детально розглянутих у розділі 3, таких як можливість відмови від контракту, припинення контракту, виконання контракту та структури контракту для узгодження стимулів командного складу з військовими. Зміна ситуації щодо контрактів помітна, наприклад, на досвіді Армії Північної Вірджинії під командою Лі. Протягом більшої частини війни він зберігав надзвичайно високий корпусний дух, що відображалося у величезній популярності його як командуючого. Для звичайного солдата він був «Марс [Мастер, тобто «хазяїн»] Роберт» через його завидну історію перемог, а також через його характер. По мірі того, як обставини ускладнювалися і дезертирство зростало (відмова від контракту), більший наголос доводилося робити на примусі — наприклад, покаранню, навіть страті захоплених дезертирів — тобто надійному примушенню до виконання контракту. Потяг до дезертирства посилювався побоюванням солдатів щодо долі їхніх сімей, коли Шерман, Шерідан та інші мародерствували по території Конфедерації. Примітно, що армія Північної Вірджинії залишалася надійною бойовою силою навіть після того, як у неї зник будь-який шанс перемогти. У той час як покарання тримало деяких солдатів у строю (ще більш це вірно для солдатів Союзу через наявність багатьох «стрибунів за премією»),[2] здається, що тримати стрій та битися було скоріше функцією згуртованості підрозділу, культурного контракту, ніж формального, за гроші, договору. Зрештою, це була епоха, коли солдати билися пліч-о-пліч десятками тисяч, а братерство, сформоване під вогнем, пережило навіть неминучість поразки, бо смерть зрадника вважалася гіршою за чесну загибель.

---

[1] Ідея добровольчої армії швидко зникла, оскільки Громадянська війна затягнулася. Кількість волонтерів скоротилася. Закон про міліцію 1862 року змусив штати надавати війська федеральному уряду Союзу. Невдовзі це виявилося неефективним, і призовні бонуси («премії») зросли від 50 доларів на початку війни до 1000 доларів наприкінці (це тоді, коли середній дохід становив близько 500 доларів на рік). Коли навіть бонуси не принесли достатньої кількості чоловіків, Конгрес провів чотири мобілізації: влітку 1863 року, навесні й восени 1864 року та навесні 1865 року. З понад трьох чвертей мільйона чоловік (777 000) чиї призовні номери були названі, лише 46 000 були призвані, а ще 160 000 знайшли собі заміну виплатили «тариф за заміну». З решти 571 тис. Призовники або не з’явилися на призовний пункт (161 тис.), або були відпущені після звітування (94 тис.) або звільнені після звітування (316 тис.). (Цифри, очевидно, округлені.) Законопроект містив положення про законне звільнення від призову (наприклад, сплату тарифу за заміну). Це приваблювало посередників, які зіставляли заможних призовників із непризваними бідняками. Виникли також страхові призовні товариства, за допомогою яких потенційні призовники сплачували внесок у пайовий фонд; коли їх призивали, фонд сплачував тариф за заміну. Про це див., наприклад, http://www.academy.umd.edu/publications/NationalService/citizen_soldier.htm [переглянуто 28 жовтня 2003]. Щодо друкованої літератури щодо призову див., наприклад, Shannon, 1965, Murdock, 1980, Geary, 1991 та Phisterer, 1996.

[2] Деякі солдати записувалися на службу, отримували винагороду (тобто премію за призов), потім зникали і знову записувалися в інше місце, звідси термін «стрибуни за премією». Часто це були люди, які вступали на службу від імені когось іншого (у ті часи можна було найняти заміну). Цікаво, що ті, хто отримував премію, навіть якщо вони не «стрибали», не вважалися найкращими воїнами.

День Д, 80 років тому

І ще один уривок, вже про сам День Д. Ясна річ, лише невеличка частина того, що, я сподіваюся, дійде до читача.

На схід від 50-ї дивізії на плацдармі «Джуно» висаджувалася 3-тя канадська піхотна дивізія генерала Р. Ф. Келлера.  Цей плацдарм, з центром у маленькому рибальському порті Курсель-сюр-Мер, мав ширину 10 км. На березі були піщані дюни, а оборонці (та ж таки 716-та дивізія) займали як бетонні бункери, так і укріплені прибережні будинки. Одначе для десанта, як вважалося, основну небезпеку мали мілини та морські рифи, тому висадку на «Джуно» призначили та 7:45, щоб мілини вже опинилися під хвилею припливу та могли бути пройденими десантними баржами.

Висадка відбулася о 7:55, як і на «Ґолді», двома бригадами: 7-мою біля містечка Курсель, та 8-мою біля селища Берньєр. Як і на сусідньому плацдармі, транспорти (майже третина) постраждали від мін. Висадка канадських військ була утруднена через кам'янисте дно, сильну течію, високі хвилі та численні мінні пастки. Десантні транспорти першого ешелону було винесено стрімкою течією безпосередньо під люфи німецької артилерії та кулеметів. На березі солдати потрапили під енфіладний вогонь, що призвело до великих втрат.

Полк Королівських Вінніпезьких Стрільців вів запеклу боротьбу за Курсель-сюр-Мер, де німці побудували 26-й бетонних бункерів з кулеметами й гарматами. Ще на самому березі від роти «Б» полку залишилися в живих лише один офіцер та 25 солдатів. З планом висадити танки-амфібії першими не повелося, але коли «Шермани-ДД» все ж таки зійшли на берег, вони надали неоціненну допомогу піхоті. Трохи на схід від вінніпезьців висадився полк Стрільців Королеви – якраз навпроти Курсель-сюр-Мер із найсильнішою обороною, але на щастя перед ними таки встигли висадитися танки 1-го гусарського полку (6-го канадського танкового полку). Після важкого бою містечко Берньєр-сюр-Мер було взято, а пізніше й Сант-Обен-сюр-Мер. Після зайняття цих містечок наступ розвивався успішно, і коли висадилися нові танкові підрозділи, їм навіть вдалося тимчасово перерізати шлях Байо-Кан. Один із танкових взводів 1-го гусарського полку став єдиним підрозділом союзників, що виконав поставлене перед ним завдання на «День Д».

У боях «Дня Д» брали участь також і канадці українського походження. Всього у канадській армії в Європі воювало проти нацистів від 35 до 50 тисяч канадських українців , тобто 11-14 відсотків чоловіків цієї громади домініону. Треба взяти до уваги, що воювати в Європу йшли з Канади лише добровольці. Українці воювали у складі всіх згаданих вище канадських полків. Серед канадців, що загинули в День Д, були Вільям Фещук з 1-го гусарського полку, Гаррі Франко, Стів Прокопчук та Майкл Макійчук з Вінніпезьких Стрільців, Едвард Владика та Джон Леськів зі Стрільців Королеви – усього 38 українських прізвищ у цей один день.

Надвечір 6 червня 1944 року 3-тя канадська дивізія коштом 715 поранених та 359 вбитих висадила 21400 своїх солдатів на плацдармі та встановила зв’язок з 50-ю британською на плацдармі «Ґолд» на захід від себе, але досягти східного сусіда, 3-тю британську піхотну дивізію генерала Дж. Г. Ренні, не вдалося.

.......................

На крайньому лівому (східному) фланзі атаки 1-ша бригада Спеціальної служби (командос) під проводом Саймона Фрейзера, лорда Ловата, зуміла з'єднатися з англійською 6-ю парашутною дивізією. На 70-ліття Дня Д у містечку Уїстреам було зведено пам’ятник на вшанування визволителів міста. На його постаменті стоїть бронзовий шотландський солдат у кілті з волинкою. Його прообразом є особистий волинщик лорда Ловата, Білл Міллін – він не дожив чотири роки до свого монумента, померши у 2010 році у 88-літньому віці. 6 червня 1944 року він висадився на берег Франції із першими командос, скочивши з борта десантного транспорта у воду. Зброї він не мав, лише церемоніальний кинджал та волинку. Ще поки його кілт піднімала вода, Білл, бредучи до берега посеред ворожих куль, що раз за разом влучали у його побратимів, заграв «Легіня з гір». Коли пісня скінчилася, лорд Ловат, перекрикуючи гук пострілів, наказав заграти ще. Білл тоді завів «Шлях на Острови», крокуючи по березі вздовж води. Німці були так здивовані появою волинщика, що вирішили, що то божевільний, і не стріляли по ньому – у всякому разі, так казали полонені. Білл підбадьорював своїх солдатів і в бою за Бенувіль, і на мості «Пегас», коли бригада з’єдналася з парашутистами. Один із цих солдатів, Том Данкан, пізніше згадував: «Важко передати, яке враження це справило. Це підняло наш дух та підсилило затятість. Ми відчували гордість, і згадали про рідний дім, і за що ми воюємо: за себе і за тих, кого ми любимо». 

................

Наступного для, 7 червня 1944 року, фельдмаршал Брук записав у своєму щоденнику: «Вторгнення затрималося на день. Мені це не подобається. Здається, V корпус США застряг. Нам не вистачило зусиль, і німці надто швидко реорганізували свою оборону». 

Хоча перед десантом союзне командування побоювалося, що втрати сягнуть десятків тисяч вбитих, реальні втрати союзників за день не перевищували 9500 чоловік. Вони були б вище, якби не ефект несподіванки та катастрофічний провал командування з німецького боку. 

Іан МакЛауд, що 6 червня 1944 року був офіцером штабу британської 50-ї дивізії на плацдармі «Ґолд», і скінчив життя на посаді канцлера (міністра економіки та фінансів) Сполученого королівства, згадував через 20 років на сторінках часопису «Спектейтор»: «Я глянув на годинника. Було рівно опівночі. Я пережив «День Д». Ми очікували до 40 відсотків втрат під час висадки, і я чомусь був впевнений, що мене вб’ють. Тепер, так само ірраціонально, я повірив, що переживу цю війну. Я побачу нашу другу дитину, що мала народитися у жовтні. Буде життя по війні. «День Д» завершився».

Записка, написана генералом Айзенгавером, виявилася непотрібною. Він знайшов її у своєму гаманці через місяць, і віддав ад’ютантові – бо що ще було з нею робити.