Wilfred Owen obituary

News of the poet’s death reached his family as the bells rang out in celebration of the armistice and received only a passing mention in the long lists of casualties. The Times now publishes his obituary

Second Lieutenant Wilfred Owen in 1916, the year he was commissioned into the Manchester Regiment

His subject was war, and the pity of war. Wilfred Owen’s preface to his poetry was found among his papers in an unfinished condition; he had hoped to publish his work in 1919. “All the poet can do today is to warn,” he added. “That is why the true poets must be truthful.”

Owen had experienced at first hand the pain inflicted by war and knew of what he wrote. “Red lips are not so red/As the stained stones kissed by the English dead,” are the opening lines to Greater Love, in which he describes in graphic, violent detail the “piteous mouths that coughed” and “hearts made great with shot”.

Much of Owen’s poetry was written in a creative burst while he was a patient at Craiglockhart War Hospital in Edinburgh, where the cries of traumatised patients echoed in the corridors. It was there that he met other men who would become known as poets of the Great War: Siegfried Sassoon, who introduced him to the idea of the “protest poem”, and Robert Graves, whom Owen described as “a big, rather plain fellow”. Like Milton, Owen was keen that his poetry should not merely be a passive witness to events, but rather an active response to the suffering he had seen and endured.

тим, хто пам"ятає лише про "трактор в полі дир-дир-дир"

П. Тичина

Золотий гомін
Над Києвом — золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни...

Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,
Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють,
Човни золотії
...З хрестом,
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Виходить Андрій Первозванний.
Ступає на горил
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли...
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни...

Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Вийди на Дніпро!
...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
Зерна
Кришталевої музики.
З глибин Вічності падають зерна
В душу
І там, у храмі душі,
Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви
Там,
У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,
Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець сп'янілий від молитви —
Наш Київ, —
Який моливсь за всю Вкраїну —
Прекрасний Київ,
— буря!
Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються як вино...
— блиск!
— жах!
Розвивши ясні короговки
(І всі сміються як вино),
Вогнем схопився Київ
У творчій високості!

: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.
Тисячі очей...
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби;
: слава! — з тисячі грудей.
Голуби.
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.
І засміялись гори,
Зазеленіли...

Але ж два чорних гроба.
Один світлий.
І навкруг
Каліки.
Повзають, гугнявять, руки простягають
(О, які скорчені пальці!) —
Дайте Їм, дайте!
їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають,
— дайте.
Повзають, гугнявять, сонце проклинають,
Сонце і Христа!

Проходять:
бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику
Проходять:
Чорний птах — у нього очі-пазурі!
Чорний птах із гнилих закутків душі,
Із поля бою прилетів.
Кряче.
У золотому гомоні над Києвом,
Над всією Вкраїною —
Кряче.
О, бездушний пташе!
Чи це не ти розп'яття душі людської
Століття довбав?
Століття.
Чи не ти виймав живим очі,
Із серця віру?
Із серця віру.
Чого ж тобі тепер треба
В години радості і сміху?
Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?
Говори!
Чорнокрилля на голуби й сонце —
Чорнокрилля.

— Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню волі?
З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,
Славили сонце!
А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози...
— Не пам'ятаю. Одійди
— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш? .
е ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —
Невже ж ти не впізнав?
— Відступись! Уб'ю!

Чорний птах,
Чорний птах кряче.
І навкруг
Каліки.

В години радості і сміху
Хто їх поставив на коліна?
Хто простягнуть сказав їм руку,
Який безумний бог — в години радості і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

: виростем! — сказали тополі.
: бризнем піснями — сказали квіти.
: розіллємось! — сказав Дніпро.
Тополі, квіти, і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить
І б'ється на шматки...
— Чи то не золоті джерела скресають під землею?
Леліє, віє, ласкавіє,
Тремтить, неначе сон...
— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

: виростем! — сказали.
: розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —
...ідуть.
То десь із сел і хуторців ідуть до Києва —
Шляхами, стежками, обніжками.
І б'ються в їх серця у такт
— Ідуть! ідуть! —
Дзвенять немов сонця у такт
— ідуть! ідуть! —
Там над шляхами, стежками, обніжками.
їдуть!
І всі сміються, як вино:
І всі співають, як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!
Вслухався я в твій гомін золотий —
І от почув.
Дививсь я в твої очі —
І от побачив.
Гори каміння, що на груди мої навалили,
Я так легенько скинув —
Мов пух...
Я — невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!

1917

Митці

http://maysterni.com/user.php?id=107

Юрій Андрухович

Bad Company
Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.