До 79-тої річниці

До вищезазначеної річниці - розділ із книги, що вийде наступного місяця.

Гітлер дотримувався іншої думки. У листопаді того ж таки 1937 року він виголосив довгу помову перед керівництвом збройних сил Німеччини. Її зміст відомий із стенограми, що велася ад’ютантом Гітлера (за чиїм іменем цей документ отримав назву «меморандум Госсбаха»). Гітлер заявив, що його мета виходить за межі просто знесення Версальської угоди та повернення відтогрнутих у Версалі німецьких територій та колоній. Метою мало бути «збереження расової спільноти» (Volksmasse) та забезпечення її зросту. Для цього необхідно забезпечити «життєвий простір», Lebensraum, що неможливо без війни, бо «сила... є основою експансії», тим більше що було ясно, що цей простір реально отримати лише на сході, що лежить під владою більшовицького режиму. Міркування Гітлера не відповідали реальному ходу подій (він вважав, що з Британією Німеччині нема чого ділити, наприклад). Але Гітлер передбачав близьке поглинення Австрії та Чехословаччини, як і сталося. Військовий міністр генерал Бломберґ та командуючий сухопутними силами генерал Фріч висловили запокоєння такими планами, але на початку 1938 року вони обидва втратили всої посади через гучні скандали. Гітлер не став замінювати Бломберґа іншим військовиком, але сам став головнокомандувачем збройними силами Німеччини.

У листопаді 1937 року Муссоліні приєднався до Анти-Комінтернського пакту, спрямованого проти СРСР та укладеного між Німеччиною та Японією на рік раніше, таким чином ще посиливши «вісь Берлін-Рим». Маючи Італію на своєму боці, у березні 1938 року Гітлер мав вільні руки щодо Австрії.
У липні 1936 року Гітлер уклав із австрійським канцлером Куртом фон Шушніґґом угоду, згідно з якою Австрія зобов’язалася слідувати у фарватері німецької зовнішньої політики, але й Німеччина визнавала окремішність Австрії. У лютому 1938 року Шушніґґ погодився не чинити перепон австрійським нацистам і навіть призначити одного з їхніх очільників, віденьського адвоката Артура Зайсс-Інкварта, на посаду міністра внутрішніх справ. Але зразу по тому канцлер вирішив підперти існування незалежної Австрії референдумом. За австрійським законом виборцями ставали по досягненні віку 24 років, тож референдум виключав широкий прошарок студентства, що було надзвичайно прихильно настроєне до нацизму та ідеї «возз’єднання». Гітлер мав ґрунт до побоювань, що референдум може дати відповідь, некорисну нацистам. Під загрозою вторгнення німецького війська (згідно з вже запущеним в дію планом «Отто») Шушніґґ подав у відставку на користь Зайсс-Інкварта, що запросив «братерські війська» (що вже й так почали виступати в Австрію) окупувати свою країну. Це сталося 10-11 березня 1938 року. Пізніше референдум, проведений нацистами, видав абсолютну більшість голосів на користь поглинення Австрії Німеччиною. 
Західні демократії розцінили Anschluss Österreichs як неприкрите міжнародне насильство. Питання було в тому, що робити далі. Статус кво змінився настільки блискавично, що про якусь збройну акцію проти Німеччини («Великої Німеччини», як вона стала офіційно називатися) не йшло й мови, тим більше, що по підтримку більшістю австрійців ідеї про з’єднання з Німеччиною в одну державу було відомо ще в 1919 році – й навіть заборонено її в тексті Версальської, тепер вже видимо й повністю мертвої, угоди. Одразу ж стала очевидна й наступна ціль амбіцій Гітлера – Чехословаччина. У її областях, що  межували з кордонами з Великою Німеччиною, проживало 3 мільйони етнічних німців (друга за розміром етнічна група Чехословацької Республіки (ЧСР)), що ще у листопаді 1918 року спробували проголосити окрему німецьку державу. Ця спроба була швидко придушена чеськими військами, і за Сен-Жерменською угодою ці землі разом із іншими історичними «землями корони Чеської» увійшли до новоствореної ЧСР. Стосунки «судетських німців» (як їх стали називати по світовій війні) із сусідами-чехами були не надто теплими, а коли світова економічна криза початку 1930-х років вдарила особливо сильно по їхнім землям (де знаходився великий шмат промислового потенціалу ЧСР), то зовсім погіршилися. Нацистська Німеччина розгорнула пропагандистську кампанію про «утиски» братів по расі, але то ще були квіточки порівняно до того, яких обертів ця кампанія мала набрати у 1938 році. 
Вже через тиждень після аншлюсса комітет міжнародної політики британського кабінету прийшов до висновку, що стратегічне становище Чехословаччини безнадійне. Було відомо, що ЧСР має угоди по допомогу із Францією та СРСР (але цей останній був зобов’язаний прийти на допомогу чехословакам лише за умови того, що їм допомагатимуть також і французи; до того ж СРСР не мав спільного кордону з ЧСР). Але Британія (зважаючи на пугало «таємних угод», що нібито спричинилися до розв’язування світової війни) прийняла рішення не надавати ґарантій ЧСР чи підтримати французькі їй ґарантії. Видавалося, що нацистські вимоги, щоб усі німці жили в одній державі, є досить логічними та зрозумілими. Думка, що Версальський мир був несправедливий щодо Німеччини, була досить популярна поза Німеччиною. Політика «умиротворення» базувалася на тому, що варто виправити найбільш кричущі недоліки версальської системи, і ні в кого не буде причин порушувати мир у Європі. На жаль, політики західних демократій вважали, що їхня логіка (що після жахливої війни 1914-18 років жоден політик в здоровому розумі не може бажати повторення такого жаху) є такою ж, як і логіка їхніх опонентів з тоталітарних держав. Вони помилялися. Але при тому і Британія, і Франція прискорили свої зусилля по переозброєнню – якщо «умиротворення» не забезпечить миру, то воно у всякому разі може забезпечити час на нарощування збройних мускулів.
Чехословацька криза (що ще навіть не розгорнулася) була предметом дискусії під час візиту французького прем’єр-міністра Едуара Даладьє до Лондона у квітні 1938 року. Даладьє намагався забезпечити британську підтримку на випадок конфронтації з німцями, тому всіляко розписував, які гарні вояки чехи, які сильні в них укріплення на кордоні (на жаль, саме в тих місцевостях, де 95 відсотків населення становили судетські німці), а також наскільки цінним союзником стане СРСР. На це британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен та міністр закордонних справ лорд Галіфакс відповідали, що після поглинення Австрії німці вже оточили половину Чехословаччини з трьох боків, а Червона армія СРСР після оргії шпигунських процесів, що почалася в 1937 році і все ще пододвжувалася, є фактично позбавленою вищого командування і має дуже сумнівну цінність як військовий союзник.  Крім того, британські домініони дали зрозуміти, що не підтримуватимуть метрополію, якщо та свтряне у непотрібну війну на континенті. З їхнього далека Чехословаччина не визивала особливих симпатій.
У травні ситуація раптом надзвичайно загострилася. Чутки про концентрацію військ коло кордону ЧСР призвели до того, що чехословацька армія зайняла оборонні позиції вздовж кордонів з Німеччиною. Загибель двох судетських німців під час інциденту з чехословацькими прикордонниками підлила масла у вогонь німецької пропагандистської кампанії проти ЧСР, що, здавалося, зовсім пустилася берега (щось подібне можна було спостерігати в Росії в її пропагандистській кампанії проти України у 2014 році). Склалося враження, що ось-ось розпочнеться війна. Франція й СРСР виступили з заявами, що підтвердили їхні зобов’язання прийти на допомогу ЧСР в разі аґресії проти неї. Британія також виступила з заявою, що хоча не вказувала прямо, що вона підтримає Чехословакію, але її можна було зрозуміти й таким чином. Згодом напруга розрядилася – бо німці не збиралися атакувати саме тоді (їхній генеральний штаб вважав, що треба спершу зібрати врожай – пам’ятаючи, який ефект мала морська блокада Німеччини на ситуацію з харчами у 1914-18 роках) – але міжнародна преса виставила ситуацію так, буцімто Гітлер злякався погроз силою з боку Франції та Британії. Ясна річ, вибачити таке вождь німецького народу не міг. «Зелена тека» (Fall ‘Grün’) з планом війни проти Чехословаччини була готова.
Треба сказати, що значна частина німецьких генералів вважала, що Німеччина не може виграти війну проти коаліції Франції, Британії та ЧСР, і її представники навіть зондували ґрунт із британським урядом щодо можливості антигітлерівського перевороту в разі початку такої війни. Ніяких конкретних планів у них не було, і Чемберлен не наважився покладатися на такий варіант, щоб зайняти жорстку позицію у конфронтації з Німеччиною. Британські домініони дали зрозуміти, що вони не підтримають влізання метрополії у нову європейську війну. Військові радники британського прем’єра також підтвердили, що Британія до війни не готова (це була правда – Королівські Повітряні сили на той момент мали десь півдесятка ескадрильїв сучасних винищувачів, виробництво «Спітфайрів» та «Гаррикейнів» лише розгорталося, тоді як німецькі «Мессершмідти» Messerschmitt Bf 109 вже кілька років як були на озброєнні Luftwaffe, а мережа радіолокаційних станцій потиповітряної оборони, що зіграла вирішальну роль в 1940 році, лише будувалася). А без підтримки Британії Франція також не збиралася воювати. Тому обидві країни почали дипломатичний тиск на чехословацький уряд, щоб той погодився на вимоги Судетонімецької партії (що на той момент перебрала на себе представництво інтересів судетських німців).
Якби криза справді була про права національних меншин, то вона б скінчилася у серпні 1938 року, коли, піддавшися на цей тиск, чехословацький президент прийняв усі ці вимоги. Але Гітлеру потрібна була війна проти слабшого сусіда – тож Конрад Генляйн, лідер Судетонімецької партії, керований з Берліна, та акомпанований всією міццю німецької державної пропагандистської машини, заявив про нові вимоги – плебісцит про приєднання місцевостей, де проживають судетські німці, до Великої Німеччини (за привід було взято черговий інцидент, коли чеський поліцай вдарив німецького політика). 10 вересня цю вимогу повторив Гітлер на з’їзді нацистської партії в Нюрнберґу. В Судетській області почався збройний заколот, і уряд ЧСР ввів там військовий стан. Всім було ясно, що війна з Німеччиною – це справа кількох днів.
Щоб запобігти війні, Чемберлен пішов на рішучий і абсолютно безпрецедентний крок, заодно започаткувавши практику «зустрічей на вищому рівні», що стала звичною у наступні десятиліття. 15 вересня він прилетів (вперше в житті сівши в літак) до Німеччини на особисті перемови з Гітлером. Повіривши абсолютно брехливій заяві Гітлера про те, що чехи вбили три сотні судетських німців, Чемберлен погодився («в принципі», як він гадав) на те, що Судети мають перейти до Німеччини – не забезпечивши перед тим згоди ні Франції, ні ЧСР – і умовив себе в тому, що амбіції Гітлера обмежуються лише Судетами.
Що це було не так, Чемберлен міг би пересвідчитися вже наступного дня, якби узнав, що Гітлер наказав створити добровольчий корпус з судетських німців-втікачів до Німеччини. Очолюваний офіцерами СС, він за два тижні нараховував 35 тисяч чоловік. Але Чемберлен тим часом мав переконати французького прем’єра Даладьє, що як раз дуже сумнівався в остаточності цілей нацистського диктатора (бо прочитав Mein Kampf). Зрештою, француз погодився, але вибив з британців ґарантію підтримки Чехословаччини (в обскубаних кордонах). 21 вересня 1938 року британці й французи поставили питання руба перед урядом ЧСР – ті мали згодитися на ампутацію найбільш промислово розвинутих регіонів країни, до того ж в яких розташовано оборонні лінії. Врешті президент ЧСР Едвард Бенеш здався, і Чемберлен знову полетів до Німеччини повідомити Гітлера, що той отримав все, чого жадав.
Насправді не все – насправді Гітлер жадав війни, що, як він вважав, змила б кров’ю ганьбу листопада 1918 року з німецького народу. Тому він заявив Чемберлену, що або чехи забираються з Судетів через тиждень, або німецьке військо починає війну. 
За цих умов Франція заявила, що збройно підтримає ЧСР та почала мобілізацію. Намітилися, одначе, деякі подвижки з військовою допомогою СРСР Чехословаччині – Румунія гіпотетично погодилася на можливість перельоту червоних літаків вздовж її північного кордону до ЧСР. Але схоже на те, що войовнича антифашистська риторика радянської пропаганди працювала лише на створення відповідного іміджу, і реально СРСР не збирався посилати свої війська захищати територіальну цілісність Чехословацької Республіки.
Британія також заявила, що підтримає Францію. Королівський флот було приведено в бойову готовність, і у Лондоні почали споруджувати бомбосховища, встановлювати зенітні гармати та роздавати населенню протигази на випадок хімічної атаки з повітря. Німецька пропаганда за попередні місяці створила враження, що міць Luftwaffe є набагато більшою від того, що було насправді – лідери Франції й Британії реально вважали, що з початком війни Лондон і Париж будуть розтрощені з повітря. Британське воєнне планування закладувалося на те, що в перший день війни на Лондон впаде 3500 тон бомб та що 600 тисяч жителів загинуть від повітряних бомбардувань у перші півроку війни. Насправді під час німецької бомбардувальної кампанії в 1940-41 роках за сім місяців було вбито й поранено вдесятеро меншу кількість людей – але перед війною на це не можна було розраховувати. 27 вересня Чемберлен виступив із сумної слави промовою – з якої назавжди залишився в історичній пам’яті світу пасаж пор те, що «як дивно, що ми маємо йти на війну заради далекої країни, про яку ми нічого не знаємо».
У пошуках засобів відвернути здавалося б невідворотну війну зранку наступного дня британські дипломати звернулися до Муссоліні з ідеєю повести чотиристоронню конференцію для залагодження чехословацької кризи. Муссоліні був радий зіграти роль політика світового масштабу. Нацистське керівництво (зокрема Ґерінґ), непокоячись перспективою війни, зуміло умовити Гітлера пристати на пропозицію мирного врегулювання. Запропонована зустріч почалася 28 вересня у Мюнхені і дала Гітлеру все, що він хотів – окрім війни. Чехословацьких представників на зустріч не запросили, вони чекали на її результат у готелі неподалік. Не запросили й представникіів СРСР, і Сталін про це не забув.
«Мюнхен» увійшов у мови світу як синонім ганьби й капітуляції, але зразу по ньому всі європейці (за винятком чехів, що втратили 20 відсотків території країни) відчули величезне полегшення і радість – війни не буде. Чемберлена й Даладьє зустрічали вдома натовпи з квітами. Але менш ніж за два місяці суспільна думка в західних демократіях різко змінилася – єврейський погром по всій території Німеччини, що увійшов до історії під назвою Kristallnacht, «ніч кришталю» (від розбитого скла вікон єврейських будинків та вітрин магазинів), трошки підняв завісу над справжнім обличчям нацизму. Анексія (у вигляді «протекторату») Чехії та Моравії (після проголошення незалежності Словаччини під тиском з Берліну) у половині березня 1939 року розвіяла останні ілюзії щодо того, чи можна вірити Гітлерові. Через тиждень Британія й Франція заявили, що захистять Бельгію, Голландію чи Швейцарію від можливого нападу, а ще за тиждень Чемберлен надав ґарантію незалежності Польщі та умовив французів приєднатися до неї. Пізніше він надав таку ж ґарантію Греції та Румунії – після того, як Муссоліні анексував Албанію, що давно вже знаходилася в сфері впливу Італії.
Існує думка, що якби західні демократії діяли рішучіше восени 1938 року – тобто довели ситуацію до початку війни – шанси перемогти були б вищі, ніж вони виявилися, коли війна таки розпочалася. На жаль, це область альтернативної історії, тобто більш чи менш обґрунтованої фактами фантазії. Але з дуже великою долею вірогідності, по-перше, не сталося б жодного заколоту генералів, по-друге, німецькій армії вдалося б розгромити армію ЧСР протягом двох чи трьох тижнів (розхвалювані прикордонні укріплення були сильними лише на нечислених ділянках, вони були розташовані на теренах із вороже настроєним до ЧСР населенням, а стратегічне становище ЧСР у потистоянні з Німеччиною було тяжким ще до аншлюсса, після якого воно стало безнадійним), після чого була б перекинута на захід на підтримку військ, що тримали б оборону на Західному Валі, тоді як Франція й Британія б лише мобілізовували свої війська, причому Британія мала б ще впровадити військовий обов’язок. В кращому разі сталася б патова ситуація позиційної війни, до якої населення західних демократій в будь-якому разі не мало ентузіазму. Відомо також, що взимку 1945 року Гітлер сказав, що він мав би почати війну в 1938 році...
Бо війна була фактично єдиним логічним наслідком в тому числі й внутрішньої політики нацистів. Німецька економіка, налаштована на виробництво «гармат замість масла», вичерпала запаси сировини та твердої валюти для її закупівлі за кордоном. Дещо допомогли золотовалютні запаси Австрії та Чехословаччини, привласнені нацистами у 1938 та 1939 роках, але й вони підходили до кінця. Німецький Райхсбанк ледве був здатен фінансувати зростаючий дефіцит державного бюджета продажем облігацій внутрішньої позики. Але це були лише додаткові аргументи до ірраціонального (хоча з точки зору його ідеології абсолютно раціонального) бажання Гітлера якнайскоріше розпочати війну. Тому замість того, щоб зреагувати на британські ґарантії так, як очікував Чемберлен – тобто відмовитися від війни – Гітлер 27 квітня 1939 року скасував угоду 1935 року з Британією щодо морських сил (в той же день Британія впровадила військовий призов для молодиків віку 20 і 21 рік), а наступного місяця уклав із Муссоліні військовий союз («Сталевий пакт»). Було також денонсовано пакт з Польщею по ненапад, і нацистська риторика щодо німецької меншини в Польщі, про «незносність» неналежання «німецького міста Данціґа» до Німеччини та відділення Східної Прусії від основної території Німеччини «Польським коридором» почала нагадувати риторику щодо Чехословаччини на рік раніше.
Незважаючи на відразу до більшовицького режиму та великий скепсис щодо бойових якостей Червоної армії (просякнутої нацистськими аґентами, якщо вірити судовим процесам, що походили в СРСР – або, якщо не вірити, то в будь-якому разі позбавленої досвідченого командування), Британія та Франція намагалися заручитися підтримкою з боку СРСР проти нацистської аґресії. Ще до надання гарантій Польщі Чемберлен попонував спільні консультації з цієї проблеми між Британією, Францією, Польщею та СРСР. Радянський Союз висунув пропозицію тристоронніх перемов (вважаючи, згідно зі своєю парадигмою, що Польща являється лише маріонеткою західних капіталістів). Ці перемови велися досить мляво, бо обидві сторони не довіряли одна одній та вважали (з долею справедливості, що відкрита до дискусії), що інша бажає втягнути її у війну з Німеччиною один на один. Варто відмітити, що СРСР зажадав у Британії та Франції дозволу на прохід через території Польщі та Румунії у разі війни з Німеччиною. Зрозуміло, що західні демократії не могли надати такого дозволу, не отримавши згоди від цих країн – а ті, цілком зрозуміло, не бажали бачити у себе Червону армію, підозрюючи (абсолютно вірно, як показало майбутнє), що раз її впустивши, виставити її буде непросто. Занепокоєння також викликала споба СРСР внести в угоду поняття «непрямої аґресії», що, з точки зору Британії та Франції, могло б втягнути їх у війну через фактично будь-які події у малих країнах, що межували з СРСР.
23 серпня 1939 року стався міжнародний землетрус. Міністр закордонних справ Німеччини Йоахім Ріббентроп  прилетів до Москви та підрисав, разом із народним комісаром (міністром) закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим, угоду пор ненапад між Німеччиною та СРСР. Окремий протокол, що не був оприлюднений, зафіксував поділ Східної Європи на «сфери впливу» між двома тоталітарними диктатурами – Гітлер міг запропонувати Сталінові набагато більше, ніж Британія та Франція. Німецьке командування, що вважало, що для ґарантії успіху війни проти польщі треба нейтралізувати можливу загрозу з боку СРСР, були заспокоєні. Тут треба відмітити, що «Біла тека» (Fall ‘Weiß’, план війни поти Польщі) не розраховувала на пакт із СРСР, і напевно, що війна почалася б і без «Пакту Молотова-Ріббентропа», як він став відомий досить швидко.  Але пакт елімінував можливість британсько-французького війсськового спіівробітництва із СРСР, та одним ударом рішуче зменшив ефект від можливої морської блокади Німеччини. Німеччина матиме достатній доступ як до сільськогосподарської подукції, так і до промислової сировини. В будь якому разі, щодо Британії та Франції Гітлер не турбувався – він вважав, що Чемберлен з Дададьє проковтнуть його атаку на Польщу так само, як вони проковтнули розпатрання Чехословаччини. «Це черв’яки – я бачив їх у Мюнхені». Але на цей раз помилявся саме Гітлер.
Ріббентроп, що після перебування в середині 1930-х років послом Німеччини у Британії вважав себе експертом із «таємничої англійської душі», думав і радив Гітлерові, що Британія ніколи не піде на війну через конкретний привід до неї, Данціґ. Але ця війна не розпочиналася через Данціґ. Гітлер загнав західні демократії у глухий кут, і вони нарешті вирішили огризнутися. Війна йшла за їхню честь. Це навіть тоді вже було поняттям старомодним, але все ж таки надзвичайно важливим. Невілл Чемберлен не був людиною великої уяви, але він бачив, куди воно йде. В розмові з американським послом Джозефом Патриком Кеннеді (батьком майбутнього президента), він сказав (як Кеннеді занотував у своєму щоденнику): «Безглуздість всього цього страшенна; адже [ми] не можемо врятувати поляків; [ми] можемо лише помститися за них, що означатиме руйнацію всієї Європи».
1 вересня 1939 року почалася німецько-польська війна, чи «похід» (Feldzug), як її назвали німці. Але вже 3 вересня війна перетворилася на європейську, коли Британія та Франція вислали Німеччині ультиматум вивести війська з Польщі і не отримали на нього відповіді. Ще через два роки ця війна перетвориться у світову.