https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203
На шляху до війни
Козак Першого османського козацького полку, 1854 р.
Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов
Під час Кримської війни в армії Османської імперії було створено три козацьких полки, але українці були лише в 1-му козацькому полку, створеному Михайлом Чайковським (Садиком-пашею). Крім українців, у полку служили болгари, а також багато польських емігрантів, ветеранів війни 1830—1831 рр. з Росією. У полку мало бути 1000 піхотинців і 1600 кіннотників. На реконструкції зображено кінного козака.
Однострій для полку нібито розробив сам Садик-паша; за його ідеєю, однострій мав поєднувати елементи польського шляхетського і козацького костюмів. Козак одягнений у кунтуш синього кольору з відкидними рукавами. Полкові музиканти носили кунтуші червоного кольору, а у рядових козаків з червоної тканини були лише рукави та підкладка кунтуша. Тканина кунтуша була пофарбована неякісними фарбниками, так що через деякий час під сонцем колір вигоряв і перетворювався на брудно-брунатний. Відкидні рукави прикрашалися маленькими ґудзиками з білого металу, нашитими групами по три. Кунтуш підперезували поясом — у більшості козаків він був з вибіленої шкіри, в офіцерів — зі срібної ниті. На голові в козака циліндрична шапка з овечого хутра із червоним ковпаком, прикрашена срібним шнуром і китицями.
На шапці — османська емблема у вигляді півмісяця й зірки. На ногах у козака полотняні широкі штани та шкіряні чоботи з острогами. Козацький полк було створено завдяки фінансовій допомозі Великої Британії й Франції. Озброєння для полку також було привезене з цих країн (частково подароване особисто французьким імператором Наполеоном ІІІ).
Цей козак озброєний британською кавалерійською пікою й шаблею. Піка зразка 1840 р. довжиною 275 см, з коротким вузьким вістрям. Шабля зразка 1853 р. (у британській армії прийнята як універсальна зброя і для важкої, і для легкої кавалерії), довжиною 90 см, невеликої кривизни, добре пристосована і для рубального, і для колольного удару. Руків’я обтягнуте шкірою. Важкі металеві піхви причеплені до пояса двома ременями; вони могли вживатися в бою для додаткового парирування ударів ворога.
На шляху до війни
Витоки Кримської війни[1],
якщо не йти надто далеко в історію потистояння між Російською та Османською
імперіями ще починаючи з ХVІ століття, лежали у стані Османської імперії зразу по закінченні
попередньої російсько-турецької війни 1828-29 років. Тоді султанський уряд
визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі з початку
ХІХ столдіття, підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини,
що вже по закінченні Кримської війни об’єдналися в нову країну, Румунію) та
Сербії, і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської
імперії) визвольну війну.
У цій війні османським військам надав велику допомогу
васал султана, правитель Єгипту Мухамед Алі. Після війни, звинувативши
султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову
допомогу, Мухамед Алі послав своє сильне та побудоване за сучасними
європейськими зразками військо в похід на Костянтинополь. Визнаючи слабість
власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора
Миколи I. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту,
на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 року до Костянтинополя
прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові
30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту згодився припинити бойові дії
проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до
того, як російська ескадра мала залишити Костянтинополь, 26 червня (8 липня)
1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі неподалік від султанської столиці було
укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія
ґарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася
надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу
своїх військових кораблів через Босфор і Дарданели, тоді як Османська імперія
зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.
Таке величезне посилення російського впливу на Близькому
Сході стурбувало європейські потуги. Тому, коли Мухамед Алі знову розпочав
війну проти султанського уряду, Британія виступила з ініціативою міжнародного
союзу по врегулюванню справ в Османській імперії. 3 (15) липня 1840 р.
Британія, Росія, Австрія й Прусія у Лондоні уклали угоду із урядом молодого
султана Абдул Меджіда про колективну військову допомогу проти бунтівного
правителя Єгипту. Після того як флоти Британії та Австрії бомбардували
єгипетські війська в Леванті та пригрозили бомбардуванням Олександрії, Мухамед
Алі прийняв вимоги союзу, визнав свій васалітет щодо Османської імперії, та
вивів свої війська із Сирії й Палестини. На хвилі цього успіху, Британія
наполягла на укладенні нової міжнародної угоди про статус чорноморських проток.
1 (13) липня 1841 р. у Лондоні угоду підписали найбільші європейські потуги і
Османська імперія, і за її результатами Росія втратила право вільного проходу
своїх військових кораблів через Босфор і Дарданели. Її вплив у Османській
імперії знизився. При тому, знизився й вплив Франції у Єгипті і взагалі на
Близькому Сході. Обидві держави почали будувати плани по його відновленню.
Російська дипломатія почала висувати концепцію «хворої
людини Європи», під якою малася на увазі Османська імперія, та зондувати думку
інших потуг щодо можливого поділу її. У 1844 році Микола І спробував прихилити
провідних британських політиків до програми «Єгипет для Британії, Босфор з
Дарданелами і Балкани для Росії.» Коли Лондон відкинув цей план, цар став
шукати союзників у Відні та Берліні. Тим часом британці почали шукати потивагу
планам Росії на Близькому Сході у союзі із Францією.
Тим часом султан Абдулмеджід зрозумів, що треба будь-що
ліквідовувати відставання своєї країни відносно свого агресивного сусіда. Певні
реформи почалися ще за його попередника, але військові поразки від Єгипту у
кінці 1830-х років підштовхнули уряд до нових реформ. 22 жовтня (3 листопада)
1839 р. було урочисто оприлюднено султанський рескрипт, що розпочав епоху
«танзімат-і-хайріє» (благодійних реформ), чи просто танзимату. Султан
поголошував недоторканість життя і власності своїх підданих незалежно від
їхньої віри, обіцяв врегулювати систему збирання податків, реформувати армію
(мав бути встановлений 4-5-річний термін військової служби та загальний
військовий обов’язок). Система права мала бути реформована за зразком
Кодекса Наполеона. Реформувалася система освіти, було відкрито кілька вищих
навчальних закладів. Зовнішнім символом танзімату стала червона феска, що
заступила раніші тюрбани, які було заборонено носити.
Реформи зустріли опір тодішніх еліт імперії та не були
реалізовані в повній мірі. Але однією із сфер, де реформи виявилися вдалими,
було військо, і військові у нових червоних фесках невдовзі випало здавати іспит
з ефективності перетворень танзімату на полі бою.
Політика реформ у Османській імперії здобула країні
симпатії у впливових ліберальних колах Британії й Франції. Крім того, Османська
імперія стала важливим торговельним партнером Британії. 25% зерна,
імпортованого в Сполучене Королівство, було походженням з турецьких земель (переважно
саме з Молдови й Волощини). Отримані гроші йшли на закупівлю товарів
британського виробництва: у 1850 р. Османська імперія купувала товарів на
британському ринку більше, ніж Франція, Росія, Австрія і італійські держави
взяті докупи. Кількість британських тогровельних суден у Стамбульському порті
зросла із 250 в 1842 р. до 1741 через десятиліття. Додала бритаських симпатій
також відмова султанського уряду видати Росії та Австрії політичних емігрантів
з Польщі та Угорщини, що перебралися до Туреччини після поразки
ліберально-націоналістичних революцій у Європі у 1848-49 рр. (так званої «Весни
народів»), зокрема в Угорському королівстві, що входило до імперії Габсбургів.
Величезну допомогу урядові австрійського імператора в приборканні угорського
повстання надала російська армія. В результаті Росія ще раз підтвердила в
Європі свою репутацію вкрай консервативної держави та ворога будь-якого
поступу.
Окрім Угорщини, Російська імперія також придушила
революційні виступи в Дунайських князівствах, окупувавши їх на якийсь час – за
згодою уряду Османської імперії, але в рамках свого де-факто протекторату над
ними (молдовські й волоські революціонери виступили проти нав’язаного в
середині 1830-х рр. їхнім країнам Росією політичного режиму). Російська армія
була виведена з князівств лише в 1851 р.
В тому ж році президент Французької республіки Луї
Бонапарт (племінник імператора Наполеона) проголосив себе новим імператором
Франції Наполеоном ІІІ. Для того, щоб здобути прихильність впливової
католицької церкви, французький імператор втрутився у суперечку щодо контролю
над святими місцями в Палестині (зокрема над базилікою Різдва Христового у
Віфлеємі та храмом Гробу Господнього в Єрусалимі – в останньому на Великдень 1846 року, що випав на той
самий день за юліанським і грегоріанським календарями, сутичка між католиками
та православними призвела до 40 вбитих). У 1852 році французький
посол у Костянтинополі, посилаючись на угоду від 1740 року з Османською
імперією, поставив вимогу поставити край, як вважали католики, захопленням
православними святих місць у Палестині та забезпечити рівність доступу до
святих місць для католиків і православних. Для підтвердження серйозності
французьких вимог у серпні 1852 р. до Костянтинополя завітала французька
військова ескадра, що було порушенням угоди про чорноморські протоки 1841 р.
Султанський уряд спробував лавірувати між Францією та Росією, що висунула
вимоги на захист прав православних церков.
[1]Крім
терміну «Кримська війна», в Росії (особливо у старій літературі, де він
абсолютно переважає), а також у Франції, використовується також термін «Східна
війна» - не від сходу як географічного поняття, а від так званого «Східного
питання», тобто клубка міжнародних протирічь, пов’язаних із перспективою розпаду Османської імперії та
боротьбою між європейськими потугами за її потенційний спадок.
No comments:
Post a Comment