В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 3

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Кримськотатарський кінний лучник, XVI—XVII ст.

Реконструкція зроблена за описами та зображеннями сучасників

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Вершник зображений в момент бою — татарського «танцю», коли військо кружляло навколо оточеного ворога, охоплюючи його з усіх боків та постійно обстрілюючи з луків. Основна зброя вояка — великий композитний лук. Його дерев’яна основа має накладки з рогу та сухожиль, що забезпечують більшу, ніж у простому луці такого ж розміру, силу натягування і відповідно більшу дальність польоту стріли. За зразок взято лук XVII ст. із експозиції Військово-історичного музею артилерії, інженерних військ та зв’язку у Санкт-Петербурзі. Кожний лучник мав приблизно два десятка стріл, які зберігалися у сагайдаці (тулі), зробленому зі шкіри та дерева (форма сагайдака узята з парадного комплекту XVIII ст., що експонується у санкт-петербурзькому Ермітажі).

За спиною у лучника — плетений з лози щит-калкан круглої форми (за зразок узято експонат із Музею Війська Польського у Варшаві), на поясі, окрім сагайдака (другої його частини — налуча, тобто футляра для лука, на малюнку не видно), висять шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтва ім. Б. і В. Ханенків), кинджал і кресало. До сідла приторочений аркан.

Лучник одягнутий у кольоровий стьобаний халат (згідно з тогочасними османськими малюнками халати могли бути найрізноманітніших кольорів) та характерну для татар високу шапку з овечого хутра (хутром досередини). Шапка вибілена так, що може блищати на сонці. Жодного захисного обладунку у лучника немає.

Вершник сидить на непідкованому татарському коні-бахматі, про яких сучасники писали так: «Довгі, дуже негарні й худі, з гyстими гpивaми тa хвостaми, які звисaють дo зeмлi. Пpотe пpиpодa кoмпенсyвaлa бpaк кpaси y циx твapин, нaдaвши їм незpiвняннy швидкiсть тa нeвтoмнiсть: нa них можна їхати цілий день без пеpепoчинкy». Посадка татарського вершника у порівнянні з європейською більш висока; її навіть порівнювали із «мавпою на хорті».

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Розорення Києва ханом Менглі Ґераєм у 1482 році

На початку своєї історії Кримське ханство було союзником, і навіть васалом Литви. Але коли литовський великий князь і король польський Казимир почав шукати союзу з Великою Ордою проти Москви, кримський хан Менглі Ґерай, прагнучи покласти край претензіям Великої Орди на Крим, уклав союз із великим князем московським Іваном ІІІ.

Хан Великої Орди Ахмат у 1480 році спробував відновити свою зверхність над Москвою, але зазнав поразки, у тому числі через те, що Казимир не підтримав його своїм військом як через внутрішньополітичні проблеми, так і через напад кримських татар на Поділля, котрий здійснив Менглі Ґерай, «служа великому князю [московскому]».

Тим часом московський великий князь енергійно наполягав на тому, щоб кримський хан остаточно розірвав угоду з Казимиром («к королю шерть сложил») і відрядив «рать» у його землі. Московський посол Михаїл Кутузов перед відправкою в Крим у березні 1482 p. отримав інструкцію залишатися у ханській ставці аж доки Менглі Ґерай не виконає цих вимог. Іван ІІІ при цьому виставив конкретні вимоги щодо місця проведення татарської кампанії проти Литви: «А как учнет царь [Менглі Ґерай] посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы ... послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места». Союз Менглі Ґерая з Москвою вказав кримським татарам на руські володіння Литви як об'єкт грабіжницьких виправ, при тому з московської точки зору додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчі до Криму, ніж тогочасний південний рубіж московських теренів. Похід Менглі Ґерая на литовську Русь тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь московську, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзником, «распустив вои по всей земле Литовской».

Наприкінці серпня 1482 р. Менглі Ґерай поступився вимогам послів московського великого князя і вирушив походом на Київ. Збереглося кілька літописних оповідей про цю подію, завдяки яким можна відтворити її в деталях. Напад на Київ стався 1 вересня, на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відрахунок нового року. Один із літописців — найвірогідніше, очевидець, — зазначає, що київський воєвода Іван Ходкевич отримав звістку про наближення ворога за чотири дні до появи татар на околицях міста, але цих кількох днів було замало, щоб як слід організувати його оборону. «Ібo град», під захист міських укріплень, «збегошася многие люди». У київському замку сховався печерський ігумен з усіма монастирськими старцями та скарбницею.

«И прийде царь [Менглі Ґерай] под град на день Семена Лєтопроводца, в первый час дни, изряди полки и приступи ко граду, и обступи град вокруг. И Божим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша люди все и казны. И мало [было] тех, кои из града выбегоша, [но] и тех поимаша; а посад пожгоша и Ближние села»

Старий київський замок був слабо підготовлений до оборони, тому 1 вересня 1482 р. татари здобули укріплення, запалили місто, пограбували церкви, і позабирали в неволю багато людей: Менглі Ґерай «полону бесчисленно взял».

У полон до татар потрапив навіть київський воевода Іван Хоткевич з усією родиною. Сам він і його дочка померли в татарській неволі; дружину й сина воєводи разом із католицьким єпископом Києва, священниками та невідомим числом бранців згодом було викуплено з татарського полону. Ігумен Києво-Печерської Лаври розділив долю Івана Хоткевича; сам монастир було пограбовано; рятуючись від ворога, деякі з ченців «бежали в печеру и задохшася».

Менглі Ґерай «учиниша пусту» Київську землю й «пленив руских порубежных городов 11» аж по Житомир (оборонитися від татар змогли лише Канів і Черкаси). На знак дотримання своїх союзницьких зобов'язань перед Московським князівством він надіслав у дар Іванові III золоті потир і дискос із пограбованої татарами церкви Святої Софії.

Пам'ять про розграбування Києва Менглі Ґераєм зберегли не тільки літописи. У синодику Києво-Печерського монастиря, відновленого невдовзі після погрому, згадується, що попередній «изгорел пленением киевским безбожного царя Менкирєя ис погаными агаряны; тогда и сию Божественную церковь опустошнша, и все святые книги и иконы пожгоша. Мы ж [печерські ченці] по днех неколких из их поганства исшедше и паки начахом имена писати, их же помняще, еже сперва написаны быше».

Цей погром давньої столиці зробив величезне враження у південно руських воєводствах і у цілому Великому Князівстві Литовському. Київський замок почали відбудовувати під проводом троцького воєводи Богдана Андрієвича. До праці позганяли все селянство з наддніпрянських волостей так, що при будові працювало 20 тисяч сокир. Великий князь Казимир спершу проголосив на Крим загальний похід із цілої держави. До Київщини було начебто вислано 40 тисяч війська, хоча військо прибуло запізно для протидії татарам. Вдарити ж на Крим Казимир не наважився.

Хоча великий князь подовжував покладати надії на можливість налагодження стосунків з Кримом, розорення Києва стало рубіжною подією, після якої почалося тридцять років систематичних безперервних походів кримських татар на Велике князівство Литовське і на королівство Польське.