Major-General Sir John Swinton obituary

https://www.thetimes.co.uk/edition/register/major-general-sir-john-swinton-obituary-d6vkzjmfc

Distinguished Scots Guardsman who wanted his daughter Tilda to marry a duke but watched her become an Oscar-winning actress

October 9 2018, 12:01am, The Times

• Armed Forces
• Defence

Swinton while commanding the Scots Guards in 1970

The only misadventure John Swinton’s false lower leg encountered during 34 years of active military service after the war was when its owner’s eight-year-old son fired a .22 shot through it by mistake during a shoot. Indeed, Willie Swinton succeeded where Malayan insurgents and Greek-Cypriot terrorists had failed during John Swinton’s distinguished postwar military career.

The guardsman’s lower left leg had been severed by a mortar splinter in the last days of the Second World War, but his return to active service was not long delayed. The outbreak of the insurrection in Malaya in 1948 called for urgent reinforcements of infantry to counter the campaign of murder and extortion launched by the communist terrorists.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 7

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Рядовий 58-го піхотного ерцгерцога Стефана Віктора полку, літо 1859 р.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Полк базувався у Станіславові (тепер Івано-Франківськ), в «австрійській» частині Габсбурзької імперії, і тому відносився до «німецьких» полків (в одностроях «німецьких» і «угорських» полків були деякі відмінності). 

На початку 1850-х років було проведено реформу одностроїв австрійської армії. За імператорським декретом від 30 серпня 1849 р. піхота отримала двобортні туніки (Waffenrock) з білого сукна, а у жовтні наступного року — ківери (чако) нової форми, що дещо звужувалися догори. Висота чако спереду була 17,7 см, ззаду — 15 см. Спереду на чако піхотних полків була бронзова емблема у вигляді імперського двоголового орла та кругла кокарда імперських чорного й золотого кольорів. За давньою традицією, що йшла ще з XVII століття, «німецька» піхота носила на головних уборах дубові гілочки. З 1852 р. гренадери позбулися своїх ведмежих шапкок і також перейшли на чако. У поході чако часто накривали чорним чохлом.

Полки різнилися кольором петлиць (Paroli) та ґудзиків. У 58-му полку петлиці були чорні, ґудзики (у два ряди по шість) — білого металу. Погони (якими закріплювалися білі шкіряні ремені, на яких носили патронні підсумки та тесаки) були одного кольору з петлицями.

Під час Італійської кампанії 1859 р. піхота в полі замість тунік носила легші полотняні кітелі (зовні подібні до тунік) — одяг для казарми чи для господарчих робіт. Шинелі згортали і носили зверху ранців. Сині штани знизу підвертали так, що було видно чорні гетри, що захищали черевики від бруду й пилюки. 

Солдат озброєний дульнозарядною гвинтівкою конструкції лейтенанта Йозефа Лоренца зразка 1854 р. (деякі полки не встигли переозброїтися і воювали зі старими гладкоствольними рушницями Августина). Гвинтівка мала калібр 13,7 мм, капсульний замок, довжину 1,35 м (довжина ствола 0,95 м) та важила 4,1 кг. Максимальна ефективна дальність пострілу — 600 м. Гвинтівка випускалася до 1867 р. Зазначимо, що, окрім австрійської армії під час війн 1859 і 1866 років, гвинтівку Лоренца масово використовували обидві сторони під час громадянської війни 1861—1865 років у США.

Український вояк у війську і війнах середини ХІХ ст.

Ой сонечко сходило,
Туманами си вкрило;
Канони грали, кровйов розливали,
Аби си не дивило.

Ці рядки пера колишнього офіцера 41 піхотного полку (Коломия-Чортків) цісарської і королівської армії Юрія Федьковича взяті з його вірша «Під Маджентов». Поетичні достоїнства вірша такі собі, але цікаво, що єдина військова деталь, що згадується у вірші – це гарматний вогонь. Зовсім не дивно, що саме він запам'ятався ветеранові війни Австрії із Францією та Сардинським королівством у 1859 році.

Військова справа європейських країн навіть черед кілька десятиліть після смерті Наполеона Бонапарта 1821 року на острові Святої Єлени посеред Атлантики продовжувала бути під впливом його військової майстерності. На полі бою домінували глибокі піхотні колони. Але промислова революція почала вносити зміни і в марсові справи. Розвиток техніки породжував створення нової зброї. Першою змінилася рушниця, що перед тим залишалася практично незмінною більш як сто років. У 1830-тих роках на зміну кремневому замку прийшов ударний капсюльний, і відповідно набагато зменшилася залежність ефективності стрілецької зброї від погоди. Набули розповсюдження гвинтівки. Їхня набагато краща влучність була відома давно, але виготовлення було набагато дорожчим, ніж гладкоствольної рушниці. Коли нова технологія зробила виробництво рушниць дешевшим, з’явилася можливість озброїти ними більший відсоток солдатів у війську. З’явилися перші зразки ефективної казнозарядної стрілецької зброї. Зросла скорострільність, влучність та дальність прицільного пострілу. Вдосконалювалася артилерія, її потужність та летальність її снарядів. Але ці зміни ще не визвали змін у військовій тактиці.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 6

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Рядовий Українського єгерського полку, 1854 р.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Під час Кримської війни полк носив номер 23, пізніше нумерація піхотних полків зміниться. Цей номер видно на щиті емблеми у вигляді орла на касці солдата. Такі гостроверхі каски (з чорної шкіри із бронзовими деталями та з підкладкою із шкіри та полотна) російська піхота отримала у 1844 р. Конструкцію каски розробив імператор Микола І за мотивами давньоруських шоломів. У 1849 р. було введено дещо змінену модель каски. Чохлів для касок не було запроваджено, тому під час кампаній шкіра каски, потрапивши кілька разів по черзі під дощ та під сонце, коробилася й тріскалася. Солдати надавали перевагу «фуражним шапкам»-безкозиркам. Під час Кримської війни в армійській піхоті каски замінили на циліндрічні ківери, але це сталося лише у 1855 році.

Солдат носить довгу шинель із грубого сірого сукна із темно-зеленим коміром. Щоб шинель не заважала під час ходи, її підвертали різними способами — у непідвернутому вигляді вона доходила майже до п’ят. На шинелі сині погони із жовтим номером дивізії, в цьому випадку «12». Сині погони були в першого єгерського полку кожної піхотної дивізії, у другого (для 12-ї дивізії це був Одеський полк) погони були темно-зелені.

Під шинеллю у солдата темно-зелений мундир. Взимку з ним носили темно-зелені суконні штани, а влітку — світлі полотняні. На відміну від піхотних полків, ремені однострою єгерських полків були не білі, а чорні. Солдат не має ранця (із телячої шкіри з шерстю), бо, щоб прискорити марш, полк залишив їх у Перекопі. Фон малюнка (море й намети британського табору коло Балаклави) натякає а Балаклавську битву у жовтні 1854 р., де солдати Українського єгерського полку штурмували турецькі редути на горбах уздовж Воронцовської ороги. Солдат саме стоїть на цьому горбі та дивиться на долину, де була атака британської Легкої ригади кавалерії.

Зауважимо, що у 12-й дивізії, окрім Українського Одеського єгерських полків, були Азовський і Дніпровський піхотні полки, що також брали участь у Балаклавській битві. Дивізія була перекинута в Крим Дунайського театру війни і повністю не відновилася після втрат.

Солдат озброєний «літтіхським штуцером» зразка 1843 р. (копія британської «брунсвікської гвинтівки» 1836 р., яку виробляли зброярні у місті Льєж (німецькою Літтіх) у Бельгії). Штуцери давали кращим стрільцям у батальйоні; 6 чоловік у кожній роті разом складали «штуцерну команду» із 24 стрільців. Ця гвинтівка мала калібр 7 ліній (17,9 мм), довжину 1,16 м, вагу 4,14 кг, максимальну дальність пострілу 800 м, але ефективну дальність лише 300 м. Куля важила майже 50 г. Капсулі для штуцера зберігаються у маленькому чорному шкіряному підсумку, закріпленому на ремені, що носиться через ліве плече. Для рукопашного бою солдат має на боці тесак, який можна примкнути до штуцера як багнет (але стріляти з примкнутим багнетом неможливо). Довжина тесака 67 см разом із руків’ям, довжина гострого з обох боків леза — 56 см, вага — 1 кг.

https://www.bookclub.ua/catalog/e-books/e-books-facts/product.html?id=39732

Балаклава й Інкерман

Російське командування усвідомлювало, що союзники готуються до рішучого штурму Севастополя. Щоб деблокувати місто, або хоча б відволікти сили союзників від організації штурму, князь Меншиков прийняв рішення атакуватии позиції союзників неподалік Балаклави, тилової бази британських експедиційних сил. Очолив 25-тисячний російський корпус генерал Ліпранді. 13 (25) жовтня 1854 р. російська піхота захопила кілька польових укріплень (редутів), що захищали дорогу від Балаклави до британського табору. На чолі цієї атаки йшли Азовський[1], Український, Дніпровський, Одеський єгерські полки, перекинуті в Крим із Дунайського театру воєнних дій. Але цей успіх не був розвинутий. Російська кавалерійська бригада, половину якої складали 8 ескадронів  Київського гусарського полку, не витримала удару британської Важкої бригади кавалерії, і не змогла розбити єдиний британський батальон, що стояв мііж нею і Балаклавою. Пізніша самогубча атака британської Легкої бригади кавалерії (із 670 її солдатів і офіцерів 247 було вбито, поранено чи попало в полон, загинуло 497 коней) на російські гармати дала можливість російському командуванню казати про велику перемогу в цьому бою. Свідок цієї атаки французький генерал Боске начебто сказав: «Це чудово, але це не війна». Втрати обох сторін були рівні: в бою загинуло приблизно 600 росіян, 300 британців, 250 турків і 40 французів.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 5

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Козак Першого османського козацького полку, 1854 р.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Під час Кримської війни в армії Османської імперії було створено три козацьких полки, але українці були лише в 1-му козацькому полку, створеному Михайлом Чайковським (Садиком-пашею). Крім українців, у полку служили болгари, а також багато польських емігрантів, ветеранів війни 1830—1831 рр. з Росією. У полку мало бути 1000 піхотинців і 1600 кіннотників. На реконструкції зображено кінного козака.

Однострій для полку нібито розробив сам Садик-паша; за його ідеєю, однострій мав поєднувати елементи польського шляхетського і козацького костюмів. Козак одягнений у кунтуш синього кольору з відкидними рукавами. Полкові музиканти носили кунтуші червоного кольору, а у рядових козаків з червоної тканини були лише рукави та підкладка кунтуша. Тканина кунтуша була пофарбована неякісними фарбниками, так що через деякий час під сонцем колір вигоряв і перетворювався на брудно-брунатний. Відкидні рукави прикрашалися маленькими ґудзиками з білого металу, нашитими групами по три. Кунтуш підперезували поясом — у більшості козаків він був з вибіленої шкіри, в офіцерів — зі срібної ниті. На голові в козака циліндрична шапка з овечого хутра із червоним ковпаком, прикрашена срібним шнуром і китицями.

На шапці — османська емблема у вигляді півмісяця й зірки. На ногах у козака полотняні широкі штани та шкіряні чоботи з острогами. Козацький полк було створено завдяки фінансовій допомозі Великої Британії й Франції. Озброєння для полку також було привезене з цих країн (частково подароване особисто французьким імператором Наполеоном ІІІ).

Цей козак озброєний британською кавалерійською пікою й шаблею. Піка зразка 1840 р. довжиною 275 см, з коротким вузьким вістрям. Шабля зразка 1853 р. (у британській армії прийнята як універсальна зброя і для важкої, і для легкої кавалерії), довжиною 90 см, невеликої кривизни, добре пристосована і для рубального, і для колольного удару. Руків’я обтягнуте шкірою. Важкі металеві піхви причеплені до пояса двома ременями; вони могли вживатися в бою для додаткового парирування ударів ворога.

https://www.bookclub.ua/catalog/e-books/e-books-facts/product.html?id=39732

На шляху до війни

Витоки Кримської війни[1], якщо не йти надто далеко в історію потистояння між Російською та Османською імперіями ще починаючи з ХVІ століття, лежали у стані Османської імперії зразу по закінченні попередньої російсько-турецької війни 1828-29 років. Тоді султанський уряд визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі з початку ХІХ столдіття, підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини, що вже по закінченні Кримської війни об’єдналися в нову країну, Румунію) та Сербії, і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської імперії) визвольну війну.

У цій війні османським військам надав велику допомогу васал султана, правитель Єгипту Мухамед Алі. Після війни, звинувативши султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову допомогу, Мухамед Алі послав своє сильне та побудоване за сучасними європейськими зразками військо в похід на Костянтинополь. Визнаючи слабість власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора Миколи I. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту, на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 року до Костянтинополя прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові 30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту згодився припинити бойові дії проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до того, як російська ескадра мала залишити Костянтинополь, 26 червня (8 липня) 1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі неподалік від султанської столиці було укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія ґарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданели, тоді як Османська імперія зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 4

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Татарський мурза, XVI—XVII ст.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

На відміну від більшості кримськотатарських вояків, командири татарських загонів — мурзи і беї — могли собі дозволити як кращих коней (аргамаків), так і більш дороге озброєння. На цьому мурзі надягнений «тюрбанний» залізний шолом османської роботи, (за зразок узято шолом з експозиції Британського музею у Лондоні, датований кінцем XV ст.), та обладунок, характерний для сипахів — турецької важкої кінноти.

Обладунок поєднує кольчугу з металевими пластинами, які захищають груди та живіт (за зразок частково взято османський обладунок XVІ ст. з Королівського музею зброї у Лідсі).

Наступальна зброя у вояка — татарська. Основна зброя, як і у рядового ординця, — композитний лук, що носиться у сагайдаку-налучі (форма та мотив оздоблення сагайдака узяті із парадного комплекту XVIII ст., що зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі) із стрілами. Шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків). На поясі також розміщений кинджал.

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Коли навесні 1571 року хан Девлет Ґерай пішов із сорокатисячною ордою на Москву, московський цар Іван вважав, що татари спробують форсувати річку Оку (останній великий водний рубіж з півдня перед Москвою) коло Серпухова.

Орда обійшла верхів’я Оки з заходу, пройшла Козельськ, переправилася через річку Угру і вийшла в тил московському війську. Девлет Ґерай із головними силами пішов просто на Москву, а частина орди вдарила на ворога коло Серпухова, розгромивши опричний полк Якова Волинського. Цар Іван з опричниками втік до Ростова, а воєвода Іван Бєльський із рештою війська поспішив на захист своєї столиці. Він устиг випередити хана лише на один день і вирішив, що його військо зможе краще відбити татар з мурів Москви. Стотисячне місто також прийняло в себе десятки тисяч втікачів із загрожених татарами околиць.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 3

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Кримськотатарський кінний лучник, XVI—XVII ст.

Реконструкція зроблена за описами та зображеннями сучасників

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Вершник зображений в момент бою — татарського «танцю», коли військо кружляло навколо оточеного ворога, охоплюючи його з усіх боків та постійно обстрілюючи з луків. Основна зброя вояка — великий композитний лук. Його дерев’яна основа має накладки з рогу та сухожиль, що забезпечують більшу, ніж у простому луці такого ж розміру, силу натягування і відповідно більшу дальність польоту стріли. За зразок взято лук XVII ст. із експозиції Військово-історичного музею артилерії, інженерних військ та зв’язку у Санкт-Петербурзі. Кожний лучник мав приблизно два десятка стріл, які зберігалися у сагайдаці (тулі), зробленому зі шкіри та дерева (форма сагайдака узята з парадного комплекту XVIII ст., що експонується у санкт-петербурзькому Ермітажі).

За спиною у лучника — плетений з лози щит-калкан круглої форми (за зразок узято експонат із Музею Війська Польського у Варшаві), на поясі, окрім сагайдака (другої його частини — налуча, тобто футляра для лука, на малюнку не видно), висять шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтва ім. Б. і В. Ханенків), кинджал і кресало. До сідла приторочений аркан.

Лучник одягнутий у кольоровий стьобаний халат (згідно з тогочасними османськими малюнками халати могли бути найрізноманітніших кольорів) та характерну для татар високу шапку з овечого хутра (хутром досередини). Шапка вибілена так, що може блищати на сонці. Жодного захисного обладунку у лучника немає.

Вершник сидить на непідкованому татарському коні-бахматі, про яких сучасники писали так: «Довгі, дуже негарні й худі, з гyстими гpивaми тa хвостaми, які звисaють дo зeмлi. Пpотe пpиpодa кoмпенсyвaлa бpaк кpaси y циx твapин, нaдaвши їм незpiвняннy швидкiсть тa нeвтoмнiсть: нa них можна їхати цілий день без пеpепoчинкy». Посадка татарського вершника у порівнянні з європейською більш висока; її навіть порівнювали із «мавпою на хорті».

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Розорення Києва ханом Менглі Ґераєм у 1482 році

На початку своєї історії Кримське ханство було союзником, і навіть васалом Литви. Але коли литовський великий князь і король польський Казимир почав шукати союзу з Великою Ордою проти Москви, кримський хан Менглі Ґерай, прагнучи покласти край претензіям Великої Орди на Крим, уклав союз із великим князем московським Іваном ІІІ.

Хан Великої Орди Ахмат у 1480 році спробував відновити свою зверхність над Москвою, але зазнав поразки, у тому числі через те, що Казимир не підтримав його своїм військом як через внутрішньополітичні проблеми, так і через напад кримських татар на Поділля, котрий здійснив Менглі Ґерай, «служа великому князю [московскому]».

Тим часом московський великий князь енергійно наполягав на тому, щоб кримський хан остаточно розірвав угоду з Казимиром («к королю шерть сложил») і відрядив «рать» у його землі. Московський посол Михаїл Кутузов перед відправкою в Крим у березні 1482 p. отримав інструкцію залишатися у ханській ставці аж доки Менглі Ґерай не виконає цих вимог. Іван ІІІ при цьому виставив конкретні вимоги щодо місця проведення татарської кампанії проти Литви: «А как учнет царь [Менглі Ґерай] посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы ... послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места». Союз Менглі Ґерая з Москвою вказав кримським татарам на руські володіння Литви як об'єкт грабіжницьких виправ, при тому з московської точки зору додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчі до Криму, ніж тогочасний південний рубіж московських теренів. Похід Менглі Ґерая на литовську Русь тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь московську, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзником, «распустив вои по всей земле Литовской».

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 2

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Литовський стрілець, кінець XV — початок XVI ст.

Автори реконструкції: М. Відейко, А. Галушка, О. Ком’яхов

Близько 1500 р. цей тип піхотинця вже починав сприйматися як архаїчний, але на теренах Східної Європи він зберігався довше, ніж у більш розвинених західних країнах, в тому числі через те, що такій піхоті довелося протистояти іншому супротивнику — кінним лучникам Кримського ханату та Великого князівства Московського.

Основна зброя стрільця — арбалет (куша). Потужний композитний лук арбалета має основу з дерева (тис, ясен, горіх чи в’яз), до якої з одного боку прикріплені накладки з рогу, а з протилежного — з жил. Тятива зроблена із жил. Лук замотаний у водовідпорний матеріал (просмолену тканину чи шкіру). Більш потужні сталеві луки для арбалетів на той час уже почали з’являтися, але були набагато дорожчими. Ложе арбалета дерев’яне, із залізним стременом для зручності зведення тятиви. Тятива натягується металевим важелем (кранекеном, «козячою ногою»), що лежить на траві перед стрільцем. Короткі стріли-болти зберігаються у шкіряному сагайдаку (тулі), що висить на правому боці стрільця.

Стрілець прикривається від ворожих стріл щитом-павезою на дерев’яній підпорці. Такі щити були масово поширені в піхотинців у всій Європі у попередні кілька століть. Висота павез могла бути різною, переважно 1—1,5 м. У цього стрільця вона ближча до верхньої межі. Павези робилися із дерева (часом вони були на диво легкими) та вкривалися шкірою. На шкірі часто робили яскраві малюнки геральдичного чи релігійного змісту. На цій павезі зображений Святий Юрій-змієборець та герб міста Києва (рука з кушею — зображення взято з герба Києва у гербовнику Конрада Ґрюненберґа 1480 р.).

На лівому боці у стрільця висить короткий меч-катцбальгер із характерною гардою у вигляді літери S. Катцбальгери набули особливої популярності в німецьких ландскнехтів, що саме тоді з’явилися у державах Священної Римської Імперії. Довжина такого меча була від 70 до 85 см, вага 1,5—1,8 кг. Стрілець міг ним битися, якщо ворог наближався впритул.

Як і меч, захисний обладунок стрільця показує «останні тренди» тогочасної військової моди. На голові шолом-салед німецької роботи, за зразок для якого експонат із лондонської Колекції Воллеса, датований 1500 роком. Груди й живіт захищає металева кіраса, закріплена хрест-навхрест ремінцями на спині. Кірасу доповнює захисний доспіх для рук, що також кріпиться ремінцями. Такі недорогі захисні комплекти (зразком для малюнка послужив комплект із Королівського музею зброї у Лідсі) щойно поширилися на німецьких землях. Стрілець одягнутий у сіру вовняну куртку, міцні лляні брунатні штани та шкіряні черевики на зав’язках — поширений робочий одяг того часу.

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Битва під Оршею 8 вересня 1514 року

Починаючи з останніх років XV століття Московське князівство узяло курс на захоплення руських земель, що знаходилися під владою Великого князівства Литовського. Коли у березні 1503 року було укладено перемир'я між Литвою та Московською державою, то під владу Москви перейшов величезний простір чернігово-сіверських земель на лівому березі Дніпра, що були захоплені московськими військами під час військових дій. До цього призвела страшна поразка литовського війська над рікою Вєдрошею під Дорогобужем у 1500 році: все військо Великого Князівства було знищено, а його командувач гетьман литовський князь Костянтин Острозький попав у полон.

Головною метою московського князевя Василя ІІІ був Смоленськ, який Литві вдалося утримати. Нова війна 1508 року виявилася невдалою для Москви. Так само невдалим виявився й початок нової війни, що розгорілася у 1512 році. Великий князь Василь розірвав мирну угоду під тим приводом, що набіг кримських татар на Московську державу був спровокований королем Сигизмундом.  Смоленськ відбив дві московські облоги протягом 1512 та 1513 років. Великий князь Литовський і король Польський Сигизмунд І вирішив, що місто може відбити будь-який натиск східного ворога, й не посилив його залогу. Розплата не забарилася. Новий московський похід, який очолив особисто Василь ІІІ, врахував попередні невдачі: 30 липня 1514 року оборонці здалися великому князеві Василю, і Смоленськ було майже на сто років взято до Московської держави. Проти Великого Князівства і Польщі зібразася сильна коаліція сусідів: Священна Римська імперія, Тевтонський орден і Данія вичікували слушного моменту, щоб також отримати частину володінь Сигизмунда.

Велике московське військо (два корпуси під проводом воєвод Івана Челяднина та Михайла Голиці) рушило вглиб Литви. Польські джерела пишуть про 80-тисячну силу, але дослідники вважають це перебільшенням. З іншого боку, в останні роки російські історики стали давати оцінку московського війська лише в 12-15 тисяч, при тому, що польсько-литовське військо оцінюване в 16-18 тисяч. На думку автора, така занижена оцінка сил Москви визвана методологічними похибками російських дослідників. Більш вірогідним є припущення, що польсько-литовське військо мало силу до 25 тисяч, а його супротивник – від 35 до 40 тисяч.

Zhao Kangmin obituary

Single-minded museum curator who discovered the ancient Terracotta Army in 1974 after farmers had unearthed shards of pottery

The Queen viewed the Terracotta Army in 1986

As he gathered up the terracotta heads, torsos and arms half-buried in the soil, Zhao Kangmin knew that he had made one of the greatest archaeological discoveries in the world — an ancient terracotta army designed never to be seen by the living.

He wrapped the earthen limbs in linen and took them back to the small government museum where he worked as a curator. He then laboured through the night, washing the shards and using glue and plaster to piece them back together. Some fragments were no bigger than his thumbnail. A man of strict discipline and few words, Zhao was devoted to archaeology and nothing if not patient. When he had finished, two giant terracotta warriors towered over him.

What he had identified that day in 1974 was a vast terracotta army, commissioned about 2,000 years ago by China’s first emperor, Qin Shi Huang, to guard his tomb in the afterlife. As official excavations began around the ancient capital, Xianyang, about 22 miles from present-day Xi’an, the capital of Shaanxi province, archaeologists soon found that there were thousands of figures. Among them were infantrymen, officers and kneeling archers, each with different facial expressions and positioned according to rank, as well as clay chariots with horses. The army occupied a series of underground burial chambers nearly 200 times bigger than the Valley of the Kings in Egypt; one chamber was the size of an aircraft hangar.

Major-General Corran Purdon obituary

https://www.thetimes.co.uk/past-six-days/2018-07-06/register/major-general-corran-purdon-obituary-hhzdfrqkq

Fitness-addicted commando who won an MC in the ‘Greatest Raid of All’, was imprisoned at Colditz and filmed with Jeremy Clarkson

Major-General Corran Purdon was injured during the St Nazaire raid

Corran Purdon seldom spoke about the two events that came to define his military career: the audacious commando raid on the Nazi-held French port of St Nazaire in 1942, dubbed “the Greatest Raid of All”, and his subsequent year-long imprisonment at the infamous Colditz castle.
If pressed he would cite the bravery or endurance of someone who had shared the dangers or deprivation with him, while playing down the MC he was awarded for the former role.
Operation Chariot, as the St Nazaire raid was officially called, was meticulously planned by the Combined Operations staff regarding deception measures and demolition of the huge dry dock, yet they underestimated the Wehrmacht’s ability to react with violent offensive action, even when taken by surprise. In consequence the demolition parties were unable to escape after completing their mission.

Chancellorsville (1 - 7 May)

https://ospreypublishing.com/thisweekhistory/

Sierżant Unii z 18. regimentu pieszego z Pensylwanii w mundurze polowym, uzbrojony w karabin kapiszonowy Enfield z bagnetem tulejkowym i rewolwer Smith & Wesson 2 wz. 1860

Sierżant kawalerii Unii - uzbrojony w szablę i karabin powtarzalny Spencera

Żołnierz Konfederacji uzbrojony w gwintowany, kapiszonowy karabin Springfield z bagnetem

Konfederacki kawalerzysta z oddziału ochotników z Wirginii (London Cavarly) uzbrojony w rewolwer kapiszonowy Remington wz. 1858 kal. 44 i szablę M1850

The Army of the Potomac under Joseph Hooker was threatening to cut off Lee's smaller Army of Northern Virginia from Richmond, the Confederate capital. Hooker had opened the campaign on 27 April with a strong move intended to bring Lee to battle and 'certain destruction'. Lee, however, forced him onto the defensive on 1 May and then planned a brilliant flanking move with Jackson; the latter executed this and crushed the Federal right on 2 May. That evening, however, Jackson was shot by his own pickets while reconnoitering to find a way to exploit the day's success further. He died on 10 May. The fighting continued on 3 May with Jeb Stuart ably taking over the command of II Corps from Jackson and concluded with Hooker's decision to retreat at the end of the following day.

Further Reading

Campaign 55: Chancellorsville 1863 (extract below) is a detailed account of the week's events and the build-up to the battle. Essential Histories Special 1: The American Civil War: This mighty scourge of war (extract below) places it in the full strategic context of the first half of the war in its eastern theater, also looking at it from political, social and individual perspectives. Warrior 60: Sharpshooters of the American Civil War 1861-65 reviews the training, fighting experience and weaponry of the marksman units developed by both sides from the start of the war. Elite 73: American Civil War Commanders (1) Union Leaders in the East and Elite 88: American Civil War Commanders (2) Confederate Leaders in the East(extract below) include portraits of the leading Union and Confederate generals who fought at Chancellorsville.

100 Years Ago - War Volunteers

In this week's edition

The Times History of the War plus war reports, letters and comment as selected from The Times Archive

 

War Volunteers

This week's chapter examines the old regiments, early difficulties, the Brassard, "Special units", the Honourable Artillery Company, the London Scottish, the National Reserve and Royal Defence Corps, trench-digging, the four classifications, defaulters, camp life the National Guard, the Volunteer Training Corps, volunteer officers and cadet units, ambulances and hospitals, the Artists' Rifles, station work and motor cyclists, special recognition.

Nothing damped the ardour of the citizen who had enrolled. He paid his subscription, he hired or bought his Martini or dummy, he paid for his uniform, and if he went in for a little camp work or firing practice at a range, he bore his own expenses

Read the full story

 

The Volunteers June 1, 1916

Though no one fears the landing of a large force, the vulnerability of Great Britain to attack is the extent of its coast line, and no place can be left quite denuded of troops

https://www.thetimes.co.uk/article/the-volunteers-d62njl0zs?utm_source=newsletter&utm_campaign=newsletter_118&utm_medium=email&utm_content=118_25.04.2018%20Volunteers%20(1)&CMP=TNLEmail_118918_3210017_118 To the Editor of The Times Sir, There is no war organization been through more vicissitudes than the Volunteers, and it can only be the essential soundness of its purpose that has enabled it to survive. There was a time when even drilling was forbidden them, and it was only the persistency of some of us that the Volunteers got leave to train. When the first recognition did come, it was so hedged round with restrictions that many thought the force could not survive. But enthusiasm triumphed: meetings were held, literature circulated, and corps formed in every town and village. Meanwhile, the sympathies of the Lieutenants of Counties were enlisted and a military organization on a territorial basis set up. Thousands of men have found their own equipment, rifles have been bought, drills put in, until at last the very efficiency of the Force has compelled the respect of the military. Job after job has been thrust on them; whenever an emergency has arisen the Volunteers have been called out to fill the gap. General Smith-Dorrien has used them on the railways, the Ministry of Munitions to guard unprotected factories, the Royal Flying Corps to provide landing places, the Ordnance to establish a new store centre, the officer in charge of lines of communications to protect railways when there were large movements of troops, and the Admiralty to patrol the coast; but the men had no status; they had no legal right to act, and were not subject to discipline. Their claim to become part of the armed Forces of the Crown was pressed without avail, and in despair Lord Lincolnshire presented his Bill to the Lords. It was accepted by the Government, went through the Upper House without a division, but because of political exigencies - for which the Volunteers were in no way responsible - did not reach the Commons. That was last November; but, largely through the efforts of Mr Walter Long, the situation was saved by the promise of the Government, early in February, to revive the old Act of 1863. The new order has not been applied with undue haste; I make no complaint, but no one can say the terms are on the side of generosity; but they are a big step forward in that they transform the Volunteer from a civilian into a soldier. The Force, meanwhile, has been depleted by delay and other causes. The men are now called on to attest with very restricted liabilities, and they are only bound to come out - for the purpose of repelling an enemy in the event of an invasion being imminent.” Other services can be accepted if they volunteer for them. But before they undertake to put themselves in the hands of the military they wish to be sure their services are really required; they want a call for sacrifice, and with that call not only will they roll up in their thousands, but bring their neighbours with them. I was present last night when Lord Kitchener made his speech. I did not read in it the want of sympathy that some of the Press has seen in it. He made clear there was work for them to do, but seemed possessed with the fear that too generous recognition of their services would lead to undue clamour for money and equipment at the expense nf more urgent claims. The Volunteers are reasonable people; they will take what they can get, but they want to know that they are really wanted and their sacrifices are not in vain. The concluding paragraph of the speech of the Secretary of State for War did make it clear that they were of use, but 18 months’ association with politicians has made him over-cautious in his language, and, though an impression has been conveyed that there is no great enthusiasm for their services, I am sure there was no intention to convey that idea. I can assure Volunteers that Lord French and the General Headquarters have allocated duties to Volunteers that on a rota system would give employment to double their numbers. If they do not enrol, Regular troops will have to be retained that otherwise would be free to go to the front. The need for economy in our resources of men and money is being ardently pressed on the nation by Ministers on every occasion. The Volunteers without being withdrawn from their trade or occupation and without being a charge on the State, are able to perform military duties which, if they did not exist, would require the calling up of more men. Though no one fears the landing of a large force, the vulnerability of Great Britain to attack is the extent of its coast line, and no place can be left quite denuded of troops. To complete the chain of defence would require a very large force, but the existence in each town of Volunteer Corps ready to be called out at a moment’s notice is not only an additional security in war time, but makes it possible to concentrate the Regular Forces for home defence and work on much smaller numbers. Many of them have rifles, but I am satisfied that sufficient arms will be forthcoming to enable the Volunteers to maintain adequate guards and patrols where required. On Saturday, June 17, Lord French is to inspect the County of London Volunteers, and the turn-out of the men will show the nation that they have in the Volunteers a reserve of strength that increases the potential fighting value of the Regular Forces. Yours, &c. PERCY A. HARRIS, Central Association Volunteer Training Corps, Judges’ Quadrangle, Royal Courts of Justice, WC, May 31.

Museo del Regio Esercito in Italia dal 1848 al 1946 (2)

Друга половина 19 століття, починаючи від гагрібальдійських "червоних сорочок"

Museo del Regio Esercito in Italia dal 1848 al 1946 (3)

Початок 20 століття (напередодні Першої світової війни)

Museo del Regio Esercito in Italia dal 1848 al 1946 (9)

Piedmontese Army through the ages

Museo del Regio Esercito in Italia dal 1848 al 1946 (6)

Міжвоєнна армія

Museo del Regio Esercito in Italia dal 1848 al 1946 (5)

Колоніальні війська

National Army Museum (12) - after WWII

National Army Museum (11) - WWII