Agincourt - 3

https://chestnut-ah.livejournal.com/976009.html

Wallace Collection влаштувала невеличку виставку з нагоди 600-ліття перемоги під Азенкуром. Зовсім-зовсім невелику - але ж три зали зброї нікуди не ділися, і можна "добрати" в них (Нарешті побачив сагайдак до куші, із болтами, кінець 15 ст., який чомусь не виставлено у сталій експозиції)

Agincourt - 2

http://nuk-tnl-deck-prod-static.s3-eu-west-1.amazonaws.com/projects/a597e50502f5ff68e3e25b9114205d4a.html Battle of Agincourt, 1415, from the 'St. Alban's Chronicle' (vellum) Battle of Agincourt, 1415, from the 'St. Alban's Chronicle' (vellum)

The battle of Agincourt (Azincourt was and remains the French spelling) was one of the most remarkable events of medieval Europe, a battle whose reputation far outranked its importance. In the long history of Anglo-French rivalry only Hastings, Waterloo, Trafalgar and Crécy share Agincourt’s renown.

Agincourt’s fame could just be an accident, a quirk of history reinforced by Shakespeare’s genius, but the evidence suggests it really was a battle that sent a shock wave through Europe. For years afterwards the French called 25 October 1415 la malheureuse journée (the unfortunate day). It had been a disaster.
Yet it was so nearly a disaster for Henry V and his small, but well-equipped army. That army had sailed from Southampton Water with high hopes, the chief of which was the swift capture of Harfleur, which would be followed by a foray into the French heartland in hope, presumably, of bringing the French to battle. A victory in that battle would demonstrate, at least in the pious Henry’s mind, God’s support of his claim to the French throne, and might even propel him onto that throne. Such hopes were not vain when his army was intact, but the siege of Harfleur took much longer than expected and Henry’s army was almost ruined by dysentery.

Agincourt - 1

Extract from Campaign 9: Agincourt 1415 by Matthew Bennett
Once in position the archers began to shoot at the enemy. Just imagine for a moment that you are an archer in the English army. You are famished, cold and wet and suffering from diarrhoea or worse from the effects of your diet of unclean water and nuts and berries. You expect to die in the forthcoming battle. For the men-at-arms there will be ransoms and often cosy  captivity at the hands of men of their own class, related by birth or known to them personally. As a despised and feared footman, all you can expect is to be slaughtered by men so well-armoured as to be almost invulnerable or, if captured, to be mutilated so that you may not ply your craft again. The King has just reminded you that you can expect to lose three fingers from your right hand. However rousing his speech, you are most fortified by despair. At first it seems impossible that the French can be beaten. Then as you advance it becomes apparent that they have been careless – that they do not know what they are doing!

English Crossbowmen, Archers and Infantrymen Illustration taken from Men-at-Arms 85: Armies of Agincourt by Christopher Rothero

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 4

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Татарський мурза, XVI—XVII ст.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

На відміну від більшості кримськотатарських вояків, командири татарських загонів — мурзи і беї — могли собі дозволити як кращих коней (аргамаків), так і більш дороге озброєння. На цьому мурзі надягнений «тюрбанний» залізний шолом османської роботи, (за зразок узято шолом з експозиції Британського музею у Лондоні, датований кінцем XV ст.), та обладунок, характерний для сипахів — турецької важкої кінноти.

Обладунок поєднує кольчугу з металевими пластинами, які захищають груди та живіт (за зразок частково взято османський обладунок XVІ ст. з Королівського музею зброї у Лідсі).

Наступальна зброя у вояка — татарська. Основна зброя, як і у рядового ординця, — композитний лук, що носиться у сагайдаку-налучі (форма та мотив оздоблення сагайдака узяті із парадного комплекту XVIII ст., що зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі) із стрілами. Шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків). На поясі також розміщений кинджал.

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Коли навесні 1571 року хан Девлет Ґерай пішов із сорокатисячною ордою на Москву, московський цар Іван вважав, що татари спробують форсувати річку Оку (останній великий водний рубіж з півдня перед Москвою) коло Серпухова.

Орда обійшла верхів’я Оки з заходу, пройшла Козельськ, переправилася через річку Угру і вийшла в тил московському війську. Девлет Ґерай із головними силами пішов просто на Москву, а частина орди вдарила на ворога коло Серпухова, розгромивши опричний полк Якова Волинського. Цар Іван з опричниками втік до Ростова, а воєвода Іван Бєльський із рештою війська поспішив на захист своєї столиці. Він устиг випередити хана лише на один день і вирішив, що його військо зможе краще відбити татар з мурів Москви. Стотисячне місто також прийняло в себе десятки тисяч втікачів із загрожених татарами околиць.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 3

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Кримськотатарський кінний лучник, XVI—XVII ст.

Реконструкція зроблена за описами та зображеннями сучасників

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Вершник зображений в момент бою — татарського «танцю», коли військо кружляло навколо оточеного ворога, охоплюючи його з усіх боків та постійно обстрілюючи з луків. Основна зброя вояка — великий композитний лук. Його дерев’яна основа має накладки з рогу та сухожиль, що забезпечують більшу, ніж у простому луці такого ж розміру, силу натягування і відповідно більшу дальність польоту стріли. За зразок взято лук XVII ст. із експозиції Військово-історичного музею артилерії, інженерних військ та зв’язку у Санкт-Петербурзі. Кожний лучник мав приблизно два десятка стріл, які зберігалися у сагайдаці (тулі), зробленому зі шкіри та дерева (форма сагайдака узята з парадного комплекту XVIII ст., що експонується у санкт-петербурзькому Ермітажі).

За спиною у лучника — плетений з лози щит-калкан круглої форми (за зразок узято експонат із Музею Війська Польського у Варшаві), на поясі, окрім сагайдака (другої його частини — налуча, тобто футляра для лука, на малюнку не видно), висять шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтва ім. Б. і В. Ханенків), кинджал і кресало. До сідла приторочений аркан.

Лучник одягнутий у кольоровий стьобаний халат (згідно з тогочасними османськими малюнками халати могли бути найрізноманітніших кольорів) та характерну для татар високу шапку з овечого хутра (хутром досередини). Шапка вибілена так, що може блищати на сонці. Жодного захисного обладунку у лучника немає.

Вершник сидить на непідкованому татарському коні-бахматі, про яких сучасники писали так: «Довгі, дуже негарні й худі, з гyстими гpивaми тa хвостaми, які звисaють дo зeмлi. Пpотe пpиpодa кoмпенсyвaлa бpaк кpaси y циx твapин, нaдaвши їм незpiвняннy швидкiсть тa нeвтoмнiсть: нa них можна їхати цілий день без пеpепoчинкy». Посадка татарського вершника у порівнянні з європейською більш висока; її навіть порівнювали із «мавпою на хорті».

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Розорення Києва ханом Менглі Ґераєм у 1482 році

На початку своєї історії Кримське ханство було союзником, і навіть васалом Литви. Але коли литовський великий князь і король польський Казимир почав шукати союзу з Великою Ордою проти Москви, кримський хан Менглі Ґерай, прагнучи покласти край претензіям Великої Орди на Крим, уклав союз із великим князем московським Іваном ІІІ.

Хан Великої Орди Ахмат у 1480 році спробував відновити свою зверхність над Москвою, але зазнав поразки, у тому числі через те, що Казимир не підтримав його своїм військом як через внутрішньополітичні проблеми, так і через напад кримських татар на Поділля, котрий здійснив Менглі Ґерай, «служа великому князю [московскому]».

Тим часом московський великий князь енергійно наполягав на тому, щоб кримський хан остаточно розірвав угоду з Казимиром («к королю шерть сложил») і відрядив «рать» у його землі. Московський посол Михаїл Кутузов перед відправкою в Крим у березні 1482 p. отримав інструкцію залишатися у ханській ставці аж доки Менглі Ґерай не виконає цих вимог. Іван ІІІ при цьому виставив конкретні вимоги щодо місця проведення татарської кампанії проти Литви: «А как учнет царь [Менглі Ґерай] посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы ... послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места». Союз Менглі Ґерая з Москвою вказав кримським татарам на руські володіння Литви як об'єкт грабіжницьких виправ, при тому з московської точки зору додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчі до Криму, ніж тогочасний південний рубіж московських теренів. Похід Менглі Ґерая на литовську Русь тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь московську, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзником, «распустив вои по всей земле Литовской».

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 2

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Литовський стрілець, кінець XV — початок XVI ст.

Автори реконструкції: М. Відейко, А. Галушка, О. Ком’яхов

Близько 1500 р. цей тип піхотинця вже починав сприйматися як архаїчний, але на теренах Східної Європи він зберігався довше, ніж у більш розвинених західних країнах, в тому числі через те, що такій піхоті довелося протистояти іншому супротивнику — кінним лучникам Кримського ханату та Великого князівства Московського.

Основна зброя стрільця — арбалет (куша). Потужний композитний лук арбалета має основу з дерева (тис, ясен, горіх чи в’яз), до якої з одного боку прикріплені накладки з рогу, а з протилежного — з жил. Тятива зроблена із жил. Лук замотаний у водовідпорний матеріал (просмолену тканину чи шкіру). Більш потужні сталеві луки для арбалетів на той час уже почали з’являтися, але були набагато дорожчими. Ложе арбалета дерев’яне, із залізним стременом для зручності зведення тятиви. Тятива натягується металевим важелем (кранекеном, «козячою ногою»), що лежить на траві перед стрільцем. Короткі стріли-болти зберігаються у шкіряному сагайдаку (тулі), що висить на правому боці стрільця.

Стрілець прикривається від ворожих стріл щитом-павезою на дерев’яній підпорці. Такі щити були масово поширені в піхотинців у всій Європі у попередні кілька століть. Висота павез могла бути різною, переважно 1—1,5 м. У цього стрільця вона ближча до верхньої межі. Павези робилися із дерева (часом вони були на диво легкими) та вкривалися шкірою. На шкірі часто робили яскраві малюнки геральдичного чи релігійного змісту. На цій павезі зображений Святий Юрій-змієборець та герб міста Києва (рука з кушею — зображення взято з герба Києва у гербовнику Конрада Ґрюненберґа 1480 р.).

На лівому боці у стрільця висить короткий меч-катцбальгер із характерною гардою у вигляді літери S. Катцбальгери набули особливої популярності в німецьких ландскнехтів, що саме тоді з’явилися у державах Священної Римської Імперії. Довжина такого меча була від 70 до 85 см, вага 1,5—1,8 кг. Стрілець міг ним битися, якщо ворог наближався впритул.

Як і меч, захисний обладунок стрільця показує «останні тренди» тогочасної військової моди. На голові шолом-салед німецької роботи, за зразок для якого експонат із лондонської Колекції Воллеса, датований 1500 роком. Груди й живіт захищає металева кіраса, закріплена хрест-навхрест ремінцями на спині. Кірасу доповнює захисний доспіх для рук, що також кріпиться ремінцями. Такі недорогі захисні комплекти (зразком для малюнка послужив комплект із Королівського музею зброї у Лідсі) щойно поширилися на німецьких землях. Стрілець одягнутий у сіру вовняну куртку, міцні лляні брунатні штани та шкіряні черевики на зав’язках — поширений робочий одяг того часу.

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Битва під Оршею 8 вересня 1514 року

Починаючи з останніх років XV століття Московське князівство узяло курс на захоплення руських земель, що знаходилися під владою Великого князівства Литовського. Коли у березні 1503 року було укладено перемир'я між Литвою та Московською державою, то під владу Москви перейшов величезний простір чернігово-сіверських земель на лівому березі Дніпра, що були захоплені московськими військами під час військових дій. До цього призвела страшна поразка литовського війська над рікою Вєдрошею під Дорогобужем у 1500 році: все військо Великого Князівства було знищено, а його командувач гетьман литовський князь Костянтин Острозький попав у полон.

Головною метою московського князевя Василя ІІІ був Смоленськ, який Литві вдалося утримати. Нова війна 1508 року виявилася невдалою для Москви. Так само невдалим виявився й початок нової війни, що розгорілася у 1512 році. Великий князь Василь розірвав мирну угоду під тим приводом, що набіг кримських татар на Московську державу був спровокований королем Сигизмундом.  Смоленськ відбив дві московські облоги протягом 1512 та 1513 років. Великий князь Литовський і король Польський Сигизмунд І вирішив, що місто може відбити будь-який натиск східного ворога, й не посилив його залогу. Розплата не забарилася. Новий московський похід, який очолив особисто Василь ІІІ, врахував попередні невдачі: 30 липня 1514 року оборонці здалися великому князеві Василю, і Смоленськ було майже на сто років взято до Московської держави. Проти Великого Князівства і Польщі зібразася сильна коаліція сусідів: Священна Римська імперія, Тевтонський орден і Данія вичікували слушного моменту, щоб також отримати частину володінь Сигизмунда.

Велике московське військо (два корпуси під проводом воєвод Івана Челяднина та Михайла Голиці) рушило вглиб Литви. Польські джерела пишуть про 80-тисячну силу, але дослідники вважають це перебільшенням. З іншого боку, в останні роки російські історики стали давати оцінку московського війська лише в 12-15 тисяч, при тому, що польсько-литовське військо оцінюване в 16-18 тисяч. На думку автора, така занижена оцінка сил Москви визвана методологічними похибками російських дослідників. Більш вірогідним є припущення, що польсько-литовське військо мало силу до 25 тисяч, а його супротивник – від 35 до 40 тисяч.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Піхотинець князя Сигізмунда Корибутовича у битві під Вількомиром, 1434 р.

Автори реконструкції: М. Відейко, А.Галушка, О. Ком’яхов

Піхота того періоду складалася з вояків, озброєних по-різному; але працювали вони разом, однією командою, підтримуючи один одного. До такої команди входили алебардисти, списоносці, стрільці-арбалетники та щитоносці-павезники. На той час чи не найдосвіченішими піхотинцями Центрально-Східної Європи були чеські гусити, що взяли участь у нещасливій для Русі битві під Вількомиром у війську князя Сигізмунда Корибутовича; останній протягом попередніх півтора десятиліть брав активну участь у подіях у Чехії.

Основна зброя цього піхотинця — алебарда раннього типу (за зразок взято одну з алебард із Королівського музею зброї у Лідсі, датовану XV ст.).

Її бойова частина — комбінація прямокутного широкого леза бойової сокири, гостряка списа та гака — кувалася зі звичайного заліза; але її рубальна грань гартувалася так, щоб мати необхідну міцність для розрубування обладунку супротивника. Бойова частина насаджувалася вушком на держак приблизно двометрової довжини. Вушко охоплювало держак з двох боків довгими залізними смугами, за допомогою яких бойова частина надійно закріплювалася на держаку. Ці ж смуги запобігали спробам ворога перерубати держак. Вага алебарди могла коливатися від 2,5 до 5 кг; умілий удар нею залишав страшні рани і міг пробити плитовий обладунок.

Окрім алебарди, вояк має зброю ближнього бою — корд, тобто короткий (до 80 см) меч вагою близько 1 кг. Такі мечі були поширені в цей період серед нижчих верств населення. За модель на малюнку взято німецький корд XV ст. також із Королівського музею зброї у Лідсі. Корд у шкіряних піхвах — на боці вояка.

Голова вояка захищена залізним шолом-капаліном, що був популярним у Європі протягом кількох століть (за зразок служив експонат лондонської Збірки Воллеса). Шолом має форму капелюха із крисами; він носився поверх стьобаного підшоломника (що служив додатковим захистом голови) та іноді також (як у цього вояка) — кольчужного каптура.

Корпус вояка захищає бригандина (шкіряна куртка, підшита пластинами заліза — за зразком з Королівського музею зброї у Лідсі, датованим XV ст.) та стьобана куртка. На ногах шкіряні черевики на зав’язках та полотняні ногавиці, зшиті між собою так, що утворювалися примітивні штани (така мода лише щойно почала поширюватися в Європі).

This Week in History - Bosworth 1485 (18-24 August)

Bosworth 1485 (18-24 August)

'Give me my battle-axe in my hand,
Set the crown of England on my head so high!
For by Him that shape both sea and land,
King of England this day I will die!'

("The Ballad of Bosworth Field", the work of an unnamed supporter of the Plantagenets
from northern England, written sometime during the ten years after the battle)

With the battle threatening to turn against him, Richard staked all on a heroic charge with Henry Tudor the objective. He personally killed Henry's standard bearer with his lance, then swept a second defender out of his saddle with a blow of his axe and was very close to his goal. But the momentum of the charge was spent and Richard with his household were gradually overwhelmed. After his horse, already wounded, became trapped in some marshy ground Richard fought on to die bravely on foot. The Tudor victory did not bring the Wars of the Roses to an immediate end. Following his coronation on 30 October, Henry had to deal with a number of real threats and challenges. The last military action took place in 1497 and the last serious plot was eliminated in 1499. The traditional image of Richard III as monstrous king was a Tudor creation motivated by the need to justify the illegitimacy of Henry VII's accession. In truth, Richard served his brother Edward IV and his country well both in peace and war; he was a good and brave soldier. Indeed he seems to have been no worse and was quite possibly a rather better man than his peers, whether friends or enemies.

Further reading

Campaign 66: Bosworth 1485 The Last Charge of the Plantagenets (extract below) is a detailed reconstruction of this pivotal battle and the events and actions immediately preceding it. To place Bosworth in the context of the whole war, Essential Histories 54: The Wars of the Roses 1455-1485 is a compact account of the entire dynastic struggle, which spanned nearly all of the second half of the 15th century as well as the background to the war, and the consequences. Campaign 120: Towton 1461 England's bloodiest battle is a study of the longest and bloodiest battle of the War of the Roses, and another crucial battle of the wars, Tewkesbury, will be covered in Campaign 131: Tewkesbury 1471 The last Yorkist victory to be published in October.

Men-at-Arms 145: The Wars of the Roses. It also surveys the arms and armour, livery and badges of the opposing sides. Warrior 35: English Medieval Knight 1400-1500, (extract below) by the same author and illustrator as Campaign 66, describes the life and experiences of the 15th-century knight from his training as a squire to his involvement in battles in England and France. It also closely examines his dress and weaponry and explores the social mechanisms that attached systems and great families to each other.

Charles Saatchi's Great Masterpieces: A painting that pointed the way to art’s future

https://www.telegraph.co.uk/art/what-to-see/charles-saatchis-great-masterpiecesa-painting-thatpointed-way/

 St. John the Baptist, 1513-16 (fragment) by Leonardo Da Vinci 

So much is known about the polymath Leonardo da Vinci (1452-1519): he is probably the most studied and dissected figure in history. His painting techniques leave artists still in wonderment today.He managed to establish imperceptible transitions between light and shade, and his brushwork is often so subtle it is difficult to detect the strokes, even on close inspection. His invention of “sfumato”, meaning vanished or evaporated, enabled him to blend his colours and outlines, as he described it, “without borders, in the manner of smoke”.
Leonardo was entranced by the fall and play of light on surfaces and flesh. He wanted to perfect a luminescence in his portraits, applying layer upon layer of faint, almost transparent colour, in thin veils. It allowed his subjects to glow in ethereal splendour.
When describing the painting Mona Lisa, Giorgio Vasari, chronicler of the Renaissance, said, “As art may imitate nature, she does not appear to be painted, but truly of flesh and blood. On looking closely at the pit of her throat, one could swear that the pulses were beating.” Of course, it is well known that Leonardo drew upon his own fascination with human anatomy to achieve such realism. His interest in capturing the sinews and musculature of the body led him to dismember corpses, at a time when embalming was not practised and bodies were hard to preserve. 

Elthon Palace

https://en.wikipedia.org/wiki/Eltham_Palace


Кажуть, саме тут стався відомий випадок, після якого був заснований Орден Підв'язки


Взагалі - незвичне поєднання 14 століття з 20-м

Charles Saatchi's Great Masterpieces: Jan Van Eyck's project of the most blatant vanity

https://www.telegraph.co.uk/art/artists/charles-saatchis-great-masterpiecesjan-van-eycksproject-mostblatant/

The Virgin of Chancellor Rolin (detail) by Jan van Eyck

Jan Van Eyck is often credited as the inventor of oil painting. Yet although he is certainly the first artist who fully mastered the technique, in fact oils had been used in Indian and Chinese paintings as far back as the fifth century.
Nevertheless, the many who have admired Van Eyck’s extraordinary The Arnolfini Portrait (1434), at the National Gallery, will appreciate that he truly was a visionary. This small painting is not only sublimely beautiful, it is so rich with puzzling detail and metaphor that it has transfixed artists since it was completed. Van Eyck even signed the painting unconventionally: an inscription on the wall above the convex mirror in the background, “Jan Van Eyck was here 1434”.

This Week in History - Constantinople, 1453 (3-10 April)

https://ospreypublishing.com/thisweekhistory/


Constantinople was built by the first Christian Roman Emperor, Constantine, in AD 325 as the Christian equivalent in the east to Rome, the capital of the western empire. Built on the strategically crucial site of ancient Byzantium, it controlled the entrance to the Black Sea as well as the east-west route from Europe to Asia Minor (modern Turkey). Surrounded by water on three sides, it was easy to defend and difficult to cut off entirely in a siege. Springs provided fresh water inside the walls, and fields between the circuits of walls provided food throughout attacks. Successive emperors of the eastern Roman Empire improved and added to the circuits of walls and defences. It was attacked on many occasions, by Roman and barbarian forces, but was only taken twice, once by the Latins in the Fourth Crusade, who held it for 50 years before the Nicaeans regained it, and then in 1453. The importance of Constantinople as an impregnable capital grew after the collapse of the western Roman Empire in the 5th century, as the eastern Roman Empire found itself with few allies. The Byzantine Empire fought its way through the centuries, sometimes on the offensive, often on the defensive, until it eventually went into a final slow decline in the 14th and 15th centuries, threatened by Serbia’s growing power, and then that of the Ottoman Turks.

Sułtan Murad II ćwiczy strzelanie z łuku, miniatura turecka, XVI w.

Міланська Фортецца Сфорцеска

Такий стиль фортифікації було запозичено в досить відлеглих від Італії теренах (Хоча варто вказати, що центральна вежв це репліка, зведена у 19 столітті за малюнками, що збереглися - у 16 столітті її було зруйновано, коли середньовічну фортецю доповнили більш сучасними бастіонами

London Tower (2)

Я думав, що все залізо з Тауера перевезли в Лідс, у тамтешній Арсенал (ось куди ще треба якось добратися!) - і був дуже приємно здивований тим, що ще багато що залишилося і в Лондоні У всякому разі де як не в Білій Вежі саме місце для виставки зброї, що належала англійським монархам? Генрі 5й, Генрі 8й, Яків 1/6й, Карл 1й, Яків 2/7й - всі залишили таке реальне залізо. Від пізніших монархів, правда, лише придворні шпаги. Ну й мундири від нинішнього покоління (жаль, без каски й штурмової гвинтівки, з якими капітан Уелс був у першому своєму відрядженні в Афганістан)