This Week in History - Nicopolis (22-28 September 1396

https://ospreypublishing.com/thisweekhistory/

The battle of Nicopolis was the end of the crusades, but also the first encounter between the Ottoman Turks and the soldiers of western Europe. During the second half of the 14th century, the rapid spread of Ottoman Turkish conquests, and particularly the Ottoman threat to Hungary, was causing great consternation in western Europe. Further provocation was provided by the siege of Constantinople, the last remnant of the Byzantine Empire, in 1391 by Sultan Bãyazîd I 'The Lightning'. Pope Boniface IX preached a crusade and soon an army of English, French, Germans, Italians and Knights Hospitallers under the leadership of John of Nevers, son of Philip the Bold, Duke of Burgundy marched east towards Constantinople, joining a Hungarian army under King Sigismund of Hungary on the way. They advanced deep into new Turkish territory, but were halted at the town of Nicopolis, which resisted the Crusader siege for over two weeks.

Sultan Bãyazîd decided to march to the town's rescue. He chose a defensive position straddling the road to the city with his flanks protected by ravines. Sigismund advised a cautious approach, but the western crusaders would have none of that. Instead, they charged straight at the Ottomans.
After a fierce battle, the Ottomans were victorious. It was a devastating loss for the Crusaders, particularly as Bãyazîd, enraged by his heavy losses, slaughtered most of his prisoners the next day.

100 Years Ago

SEPTEMBER 14, 1918

America’s first great blow

The United States First Army, under General Pershing, has obliterated in a day and a half the St Mihiel salient, which for four years has been thrust like a poisoned dagger into the French front. The blow was neat, quick, and complete. The American troops clipped off the salient with a single movement.

We rejoice that the first great enterprise undertaken by the United States forces on the Western front has had such swift and dramatic results. General von Ludendorff is audacious enough to declare that the evacuation of the salient “had been under consideration for years”, and that “was commenced a few days ago”. The obvious answer is that the German Higher Command must have been still in the stage of “consideration” when the American blow fell, for an early count of prisoners shows a total of 13,300. A further point is that the town of St Mihiel was very little damaged, which indicates that the enemy had no time to engage in their usual work of wanton destruction.

The American victory shortens the front by at least twenty miles, and brings the Allies five miles nearer to Metz. At Pagny they are practically touching the German frontier, which lies just across the Moselle. For the Allied nations, though, the deep interest of the American victory lies, not so much in its results, but in the fact that a great United States force has gone into battle acting separately and on its own account. The German General Staff has made many amazing blunders, but it never made a worse or more egregious error than when it believed that the United States, either from lack of ships or capacity to raise great armies, could not deliver the goods.

More was destroyed at St Mihiel than a German salient. General Pershing shattered at a blow the monstrous web of lies which has sustained the pretence that the United States would be of little or no account in the European field of war. He has shown in one brilliant day that the Americans are as quick and apt to learn the art of war as they have been to develop the pursuits of peace. Henceforward the American armies take their stand, fully arrayed, beside their war-worn Allies who have so long fought in the Old World the battle for that freedom which is the birthright of the New.

This week in history - The Battle of the Alma (15-22 September 1854) - 2

https://www.bookclub.ua/catalog/e-books/e-books-facts/product.html?id=39732

Битва на Альмі

Висадження франко-британо-турецького десанту біля Євпаторії стало повною несподіванкою для росіян. Російськими військами командував недавній імператорський посланець до Стамбула князь Меншиков, чиї дії багато в чому посприяли розв’язуванню війни.

Він не виявився успішнішим у ролі полководця, ніж у ролі дипломата. Щоб заступити союзникам шлях на Севастополь, він вибрав для своєї 36-тисячної армії сильну оборонну позицію на пагорбах на правому (південному) березі невеликої річки Альма, біля її гирла. Російські позиції прикривали 96 гармат, у тому числі розміщених у двох польових укріпленнях. Меншиков вважав, що урвища біля моря, на його лівому фланзі, не дадуть союзникам можливості атакувати в цьому місці, то ж там він залишив тільки невелике прикриття. Крім того, він побоювався, що війська, розміщені біля моря, можуть бути обстріляні великим союзним флотом.

Російській армії протистояли 56 тисяч французів, британців і турків із 122 гарматами — менше на кілька тисяч від числа, висадженого в Євпаторії, бо частина вже заслабла від холери, у тому числі й маршал Сент-Арно. Праворуч, біля моря, стали французи, ліворуч — британці, за ними — турки. Через обмаль кавалерії не було можливості обійти російське військо з лівого крила союзників. Сент-Арно і Раґлан вирішили, що французи почнуть атаку першими проти, як вони думали, головних російських сил (виявилося, що є стежка, якою можна провести солдатів на «неприступні» урвища,), а за ними на своєму крилі атакують британці.

The Times History of the War - Austria-Hungary: the last years

Austria-Hungary: the last years

This week's chapter explores the murder of Count Sturgkh, the death of Emperor Francis Joseph, Dr Von Koerber the Austrian Premier, the Ausgleich, the Emperor Charles, political changes, Count Czernin the minister of Foreign Affairs, effects of the Russian Revolution, peace currents, the Reichsrat summoned, the resignation of Count Tisza, letter of the Emperor to Prince Sixte of Bourbon, Austrian victories in Italy, the peace of Brest-Litovsk, Polish problems, Allied victories in France, effects in Austria-Hungary, Austro-Hungarian peace note

The Peace Note of September 14, 1918, may be treated as the conclusion of Austria-Hungary's existence as a European Power, its first step on the road to unconditional surrender, and the opening of the revolutionary period which destroyed both the Hapsburg dynasty and its realm

Austrian attack on Italian front JUNE 16, 1918

THE EMPEROR CHARLES AND 'THE GERMAN EMPEROR DISCUSS THE OPERATIONS ON THE PIAVE IN FEBRUARY, 1918

It will be interesting to see what effects the battle may have upon the acute internal problems which are pressing upon the framework of the Dual Monarchy

Read the full story The long-expected Austrian attack upon the Italian front began on Saturday, and is now raging along the whole line of over 70 miles, from the Asiago plateau, where our soldiers are stationed, to the sea. It was delivered in great strength and pressed with much determination. Last night’s Italian report indicates that our Allies are gallantly holding their own. The large force employed by the enemy may be inferred from the fact that no fewer than four Austrian divisions were used in an attempt to dislodge the British contingent. After a brief semblance of success, it completely failed.

Favoured by the heavy mist and the configuration of the ground, the enemy at first penetrated the left of our position on a front of somewhat under a mile and a half to a depth of about a thousand yards. He was beaten off, and by nightfall we had driven him back on the left and returned to our original line. The French to our right appear to have had a similar experience. The greater part of the attack naturally fell upon the long front held by our Italian Allies. The outcome is given in General Diaz’s communique. The struggle is continuing with unabated fury, but his troops are holding firmly on the Asiago plateau, and are closely pressing the enemy infantry which had crossed the Piave.

The plan of the enemy seems to have been to press down the Brenta valley and the Val di Stagna and so to break into the plain of Vicenza by way of Bassano, and at the same time to force his way across the Piave. His “initial rush,” as General Diaz calls it, enabled him to carry a few front line positions both on the mountain and on the river lines.

There is nothing novel about this scheme. What is new is the unprecedented scale. It will be interesting to see what effects the battle may have upon the acute internal problems which are pressing upon the framework of the Dual Monarchy. It is a desperate attempt to keep up the waning spirits of such elements of the population as still remain faithful to the established institutions of the State. While Austria-Hungary is torn by controversies which threaten widespread insurrections, the Italian people are meeting the ordeal to which they are exposed with a unity and a calm courage that make us prouder than ever of our Allies.

this week in history - The Battle of the Alma (15-22 September 1854)

Francuska artyleria podczas bitwy nad Almą, rycina z epoki

The British, French and Turkish forces landed on the Crimean Peninsula over four days between 14 and 18 September. The next day, they started their march south to Sevastopol, following a route which would take them across four separate rivers. The first day, they avoided an ambush at Bulganek river, and the next they recommenced their march to the river Alma. The commander of the expedition, Lord Raglan, knew from naval sources that Russian forces had been amassing south of the river, and approached carefully, but a battle was inevitable. After fierce fighting, the allies were victorious against the Russians, but this outcome was not inevitable, and a Russian victory could have meant a premature end to the entire Crimean campaign. As it was, the allies could continue south to Sevastopol, where the siege of the port started on 27 September. Just over a month later, the infamous Charge of the Light Brigade rode towards the Russian guns at Balaclava.

Further Reading

Essential Histories 2: The Crimean War 1854-6 gives a complete account of the war, its context and consequences. Campaign 6: Balaclava 1854 The Charge of the Light Brigade and Campaign 51: Inkerman 1854 The Soldiers' Battle detail two of the later battles of the Crimean War. To learn about the armies involved in the war, turn to Men-at-Arms 241: The Russian Army of the Crimean War 1854-56 and Men-at-Arms 196: The British Army on Campaign (2) The Crimea 1854-56. Elite 71: Queen Victoria's Commanders gives accounts of the careers and personalities of some of the commanders leading the British troops in the Crimea.

This Week in History - The Last Battle of the Crusades (8-14 September 1565)

https://ospreypublishing.com/thisweekhistory/

The Last Battle of the Crusades (8-14 September)

The army of Suliman the Magnificent under the command of Mustapha Pasha had landed on the island on 19 May and begun siege operations four days later. The epic and finally successful defence was led by the Grand Master of the Hospitallers, Jean Parisot de la Valette. It showed the Christian world that the might of the Ottoman empire could be resisted and bought its defenders some much-needed breathing space. Six years later, the great naval victory at Lepanto off the west coast of Greece halted the expansion of Turkish power over the western and central Mediterranean, and marked the beginning of its decline.

Further reading

Campaign 50: Malta 1565 Last Battle of the Crusades (extract below) is a compelling account of this ferocious siege. Warrior 41: Knight Hospitaller (2) 1306-1565 (extract below) is the second of two volumes on daily life in the Order, at war and in peacetime. Elite 58: The Janissaries and Men-at-Arms 140: Armies of the Ottoman Turks 1300-1774 are portraits of the Christian defenders' formidable historic adversaries. Campaign 114: Lepanto 1571 The greatest naval battle of the Renaissance completes this bloody final chapter in the long conflict between east and west, Muslim and Christian, that began in the 11th century. New Vanguard 62: Renaissance War Galley 1470-1590 examines the development of this remarkable war machine from its classically inspired resurrection in the 15th century until its demise in the early 17th century.

The Times History of the War - First rent in the German alliance: surrender of Bulgaria

First rent in the German alliance: surrender of Bulgaria

This week's chapter examines the fall of Monastir (Nov 1916) followed by quiet period on Salonika front, General Milne's winter problems, offensive in Doiran sector, April 1917, Koritza, Allied success in Albania, the coup d'etat of Athens June 1917, triumph of Venizelos and the policy of Greek mobilization in Allied interest, internal situation in Bulgaria, zenith and anticlimax of pro-German solidarity, prospects of summer 1918 campaign, survey of British front, Hellenic reinforcements, combined advance of September, the great days of September 14-28, armistice of September 29, 1918, percussion throughout the world, omens not to be disguised, vanished dream of Bulgar hegemony in South-Eastern Europe

At eight o'clock on the morning of September 26, a Bulgarian parlementaire, under a white flag and bearing a proposal to conclude an armistice, approached the British lines, and was immediately conducted to Sir G Milne's Headquarters and thence to the Allied Headquarters at Salonika

100 Years Ago - The Bolshevist murder

SEPTEMBER 5, 1918

The Bolshevist murder

Bolshevist soldiers have broken into and sacked the British Embassy at Petrograd, looted the Embassy, destroyed the papers, murdered Captain Cromie, the British Naval Attache, who gallantly defended the building, mutilated his body, and even refused an English clergyman leave to pray over the dead. Our Government telegraphed to the People’s Commissary for Foreign Affairs a demand for immediate reparation and for the prompt punishment of all concerned. By the immemorial law of all communities who have emerged from primitive barbarism the persons and domiciles of foreign representatives are sacrosanct. The British people will regard this infamous act with the deepest horror and indignation, and require that searching and impartial investigation shall be made as to responsibility for the deed. We do not want hecatombs of the ruling party’s political enemies, such as they offered to the Germans after the murder of Count Mirbach, or executions confined to insignificant underlings. The report of the murder given in the official Bolshevist organ shows that the armed invasion of the Embassy was the considered act of the Soviet Government, and not a mere outbreak of irresponsible brigandage.

The Government have warned of the measures they will take if the Soviet Government fail to give complete satisfaction. About a hundred of our fellow-countrymen, including our distinguished Petrograd Correspondent, are believed to be still in Bolshevist Russia. There are also Bolshevists in England, among them M Litvinoff, the representative of the Soviet Government, and his staff. They have been placed under arrest until all British subjects under Bolshevist control have been set at liberty and allowed to proceed to the Finnish frontier. A group of 25 were to have left our shores on Tuesday, as a token of our good will, although negotiations for the mutual repatriation of British and Russian citizens had not been concluded. The treaties signed by the Bolshevists with Germany on Tuesday provide, we are told, that Russia will fight against the Entente in Northern Russia. If this is correct, they would seem to regard themselves as in a state of war with us. But only savages begin war by assassination.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 7

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Рядовий 58-го піхотного ерцгерцога Стефана Віктора полку, літо 1859 р.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Полк базувався у Станіславові (тепер Івано-Франківськ), в «австрійській» частині Габсбурзької імперії, і тому відносився до «німецьких» полків (в одностроях «німецьких» і «угорських» полків були деякі відмінності). 

На початку 1850-х років було проведено реформу одностроїв австрійської армії. За імператорським декретом від 30 серпня 1849 р. піхота отримала двобортні туніки (Waffenrock) з білого сукна, а у жовтні наступного року — ківери (чако) нової форми, що дещо звужувалися догори. Висота чако спереду була 17,7 см, ззаду — 15 см. Спереду на чако піхотних полків була бронзова емблема у вигляді імперського двоголового орла та кругла кокарда імперських чорного й золотого кольорів. За давньою традицією, що йшла ще з XVII століття, «німецька» піхота носила на головних уборах дубові гілочки. З 1852 р. гренадери позбулися своїх ведмежих шапкок і також перейшли на чако. У поході чако часто накривали чорним чохлом.

Полки різнилися кольором петлиць (Paroli) та ґудзиків. У 58-му полку петлиці були чорні, ґудзики (у два ряди по шість) — білого металу. Погони (якими закріплювалися білі шкіряні ремені, на яких носили патронні підсумки та тесаки) були одного кольору з петлицями.

Під час Італійської кампанії 1859 р. піхота в полі замість тунік носила легші полотняні кітелі (зовні подібні до тунік) — одяг для казарми чи для господарчих робіт. Шинелі згортали і носили зверху ранців. Сині штани знизу підвертали так, що було видно чорні гетри, що захищали черевики від бруду й пилюки. 

Солдат озброєний дульнозарядною гвинтівкою конструкції лейтенанта Йозефа Лоренца зразка 1854 р. (деякі полки не встигли переозброїтися і воювали зі старими гладкоствольними рушницями Августина). Гвинтівка мала калібр 13,7 мм, капсульний замок, довжину 1,35 м (довжина ствола 0,95 м) та важила 4,1 кг. Максимальна ефективна дальність пострілу — 600 м. Гвинтівка випускалася до 1867 р. Зазначимо, що, окрім австрійської армії під час війн 1859 і 1866 років, гвинтівку Лоренца масово використовували обидві сторони під час громадянської війни 1861—1865 років у США.

Український вояк у війську і війнах середини ХІХ ст.

Ой сонечко сходило,
Туманами си вкрило;
Канони грали, кровйов розливали,
Аби си не дивило.

Ці рядки пера колишнього офіцера 41 піхотного полку (Коломия-Чортків) цісарської і королівської армії Юрія Федьковича взяті з його вірша «Під Маджентов». Поетичні достоїнства вірша такі собі, але цікаво, що єдина військова деталь, що згадується у вірші – це гарматний вогонь. Зовсім не дивно, що саме він запам'ятався ветеранові війни Австрії із Францією та Сардинським королівством у 1859 році.

Військова справа європейських країн навіть черед кілька десятиліть після смерті Наполеона Бонапарта 1821 року на острові Святої Єлени посеред Атлантики продовжувала бути під впливом його військової майстерності. На полі бою домінували глибокі піхотні колони. Але промислова революція почала вносити зміни і в марсові справи. Розвиток техніки породжував створення нової зброї. Першою змінилася рушниця, що перед тим залишалася практично незмінною більш як сто років. У 1830-тих роках на зміну кремневому замку прийшов ударний капсюльний, і відповідно набагато зменшилася залежність ефективності стрілецької зброї від погоди. Набули розповсюдження гвинтівки. Їхня набагато краща влучність була відома давно, але виготовлення було набагато дорожчим, ніж гладкоствольної рушниці. Коли нова технологія зробила виробництво рушниць дешевшим, з’явилася можливість озброїти ними більший відсоток солдатів у війську. З’явилися перші зразки ефективної казнозарядної стрілецької зброї. Зросла скорострільність, влучність та дальність прицільного пострілу. Вдосконалювалася артилерія, її потужність та летальність її снарядів. Але ці зміни ще не визвали змін у військовій тактиці.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 6

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Рядовий Українського єгерського полку, 1854 р.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Під час Кримської війни полк носив номер 23, пізніше нумерація піхотних полків зміниться. Цей номер видно на щиті емблеми у вигляді орла на касці солдата. Такі гостроверхі каски (з чорної шкіри із бронзовими деталями та з підкладкою із шкіри та полотна) російська піхота отримала у 1844 р. Конструкцію каски розробив імператор Микола І за мотивами давньоруських шоломів. У 1849 р. було введено дещо змінену модель каски. Чохлів для касок не було запроваджено, тому під час кампаній шкіра каски, потрапивши кілька разів по черзі під дощ та під сонце, коробилася й тріскалася. Солдати надавали перевагу «фуражним шапкам»-безкозиркам. Під час Кримської війни в армійській піхоті каски замінили на циліндрічні ківери, але це сталося лише у 1855 році.

Солдат носить довгу шинель із грубого сірого сукна із темно-зеленим коміром. Щоб шинель не заважала під час ходи, її підвертали різними способами — у непідвернутому вигляді вона доходила майже до п’ят. На шинелі сині погони із жовтим номером дивізії, в цьому випадку «12». Сині погони були в першого єгерського полку кожної піхотної дивізії, у другого (для 12-ї дивізії це був Одеський полк) погони були темно-зелені.

Під шинеллю у солдата темно-зелений мундир. Взимку з ним носили темно-зелені суконні штани, а влітку — світлі полотняні. На відміну від піхотних полків, ремені однострою єгерських полків були не білі, а чорні. Солдат не має ранця (із телячої шкіри з шерстю), бо, щоб прискорити марш, полк залишив їх у Перекопі. Фон малюнка (море й намети британського табору коло Балаклави) натякає а Балаклавську битву у жовтні 1854 р., де солдати Українського єгерського полку штурмували турецькі редути на горбах уздовж Воронцовської ороги. Солдат саме стоїть на цьому горбі та дивиться на долину, де була атака британської Легкої ригади кавалерії.

Зауважимо, що у 12-й дивізії, окрім Українського Одеського єгерських полків, були Азовський і Дніпровський піхотні полки, що також брали участь у Балаклавській битві. Дивізія була перекинута в Крим Дунайського театру війни і повністю не відновилася після втрат.

Солдат озброєний «літтіхським штуцером» зразка 1843 р. (копія британської «брунсвікської гвинтівки» 1836 р., яку виробляли зброярні у місті Льєж (німецькою Літтіх) у Бельгії). Штуцери давали кращим стрільцям у батальйоні; 6 чоловік у кожній роті разом складали «штуцерну команду» із 24 стрільців. Ця гвинтівка мала калібр 7 ліній (17,9 мм), довжину 1,16 м, вагу 4,14 кг, максимальну дальність пострілу 800 м, але ефективну дальність лише 300 м. Куля важила майже 50 г. Капсулі для штуцера зберігаються у маленькому чорному шкіряному підсумку, закріпленому на ремені, що носиться через ліве плече. Для рукопашного бою солдат має на боці тесак, який можна примкнути до штуцера як багнет (але стріляти з примкнутим багнетом неможливо). Довжина тесака 67 см разом із руків’ям, довжина гострого з обох боків леза — 56 см, вага — 1 кг.

https://www.bookclub.ua/catalog/e-books/e-books-facts/product.html?id=39732

Балаклава й Інкерман

Російське командування усвідомлювало, що союзники готуються до рішучого штурму Севастополя. Щоб деблокувати місто, або хоча б відволікти сили союзників від організації штурму, князь Меншиков прийняв рішення атакуватии позиції союзників неподалік Балаклави, тилової бази британських експедиційних сил. Очолив 25-тисячний російський корпус генерал Ліпранді. 13 (25) жовтня 1854 р. російська піхота захопила кілька польових укріплень (редутів), що захищали дорогу від Балаклави до британського табору. На чолі цієї атаки йшли Азовський[1], Український, Дніпровський, Одеський єгерські полки, перекинуті в Крим із Дунайського театру воєнних дій. Але цей успіх не був розвинутий. Російська кавалерійська бригада, половину якої складали 8 ескадронів  Київського гусарського полку, не витримала удару британської Важкої бригади кавалерії, і не змогла розбити єдиний британський батальон, що стояв мііж нею і Балаклавою. Пізніша самогубча атака британської Легкої бригади кавалерії (із 670 її солдатів і офіцерів 247 було вбито, поранено чи попало в полон, загинуло 497 коней) на російські гармати дала можливість російському командуванню казати про велику перемогу в цьому бою. Свідок цієї атаки французький генерал Боске начебто сказав: «Це чудово, але це не війна». Втрати обох сторін були рівні: в бою загинуло приблизно 600 росіян, 300 британців, 250 турків і 40 французів.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 5

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Козак Першого османського козацького полку, 1854 р.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Під час Кримської війни в армії Османської імперії було створено три козацьких полки, але українці були лише в 1-му козацькому полку, створеному Михайлом Чайковським (Садиком-пашею). Крім українців, у полку служили болгари, а також багато польських емігрантів, ветеранів війни 1830—1831 рр. з Росією. У полку мало бути 1000 піхотинців і 1600 кіннотників. На реконструкції зображено кінного козака.

Однострій для полку нібито розробив сам Садик-паша; за його ідеєю, однострій мав поєднувати елементи польського шляхетського і козацького костюмів. Козак одягнений у кунтуш синього кольору з відкидними рукавами. Полкові музиканти носили кунтуші червоного кольору, а у рядових козаків з червоної тканини були лише рукави та підкладка кунтуша. Тканина кунтуша була пофарбована неякісними фарбниками, так що через деякий час під сонцем колір вигоряв і перетворювався на брудно-брунатний. Відкидні рукави прикрашалися маленькими ґудзиками з білого металу, нашитими групами по три. Кунтуш підперезували поясом — у більшості козаків він був з вибіленої шкіри, в офіцерів — зі срібної ниті. На голові в козака циліндрична шапка з овечого хутра із червоним ковпаком, прикрашена срібним шнуром і китицями.

На шапці — османська емблема у вигляді півмісяця й зірки. На ногах у козака полотняні широкі штани та шкіряні чоботи з острогами. Козацький полк було створено завдяки фінансовій допомозі Великої Британії й Франції. Озброєння для полку також було привезене з цих країн (частково подароване особисто французьким імператором Наполеоном ІІІ).

Цей козак озброєний британською кавалерійською пікою й шаблею. Піка зразка 1840 р. довжиною 275 см, з коротким вузьким вістрям. Шабля зразка 1853 р. (у британській армії прийнята як універсальна зброя і для важкої, і для легкої кавалерії), довжиною 90 см, невеликої кривизни, добре пристосована і для рубального, і для колольного удару. Руків’я обтягнуте шкірою. Важкі металеві піхви причеплені до пояса двома ременями; вони могли вживатися в бою для додаткового парирування ударів ворога.

https://www.bookclub.ua/catalog/e-books/e-books-facts/product.html?id=39732

На шляху до війни

Витоки Кримської війни[1], якщо не йти надто далеко в історію потистояння між Російською та Османською імперіями ще починаючи з ХVІ століття, лежали у стані Османської імперії зразу по закінченні попередньої російсько-турецької війни 1828-29 років. Тоді султанський уряд визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі з початку ХІХ столдіття, підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини, що вже по закінченні Кримської війни об’єдналися в нову країну, Румунію) та Сербії, і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської імперії) визвольну війну.

У цій війні османським військам надав велику допомогу васал султана, правитель Єгипту Мухамед Алі. Після війни, звинувативши султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову допомогу, Мухамед Алі послав своє сильне та побудоване за сучасними європейськими зразками військо в похід на Костянтинополь. Визнаючи слабість власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора Миколи I. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту, на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 року до Костянтинополя прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові 30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту згодився припинити бойові дії проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до того, як російська ескадра мала залишити Костянтинополь, 26 червня (8 липня) 1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі неподалік від султанської столиці було укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія ґарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданели, тоді як Османська імперія зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 4

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Татарський мурза, XVI—XVII ст.

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

На відміну від більшості кримськотатарських вояків, командири татарських загонів — мурзи і беї — могли собі дозволити як кращих коней (аргамаків), так і більш дороге озброєння. На цьому мурзі надягнений «тюрбанний» залізний шолом османської роботи, (за зразок узято шолом з експозиції Британського музею у Лондоні, датований кінцем XV ст.), та обладунок, характерний для сипахів — турецької важкої кінноти.

Обладунок поєднує кольчугу з металевими пластинами, які захищають груди та живіт (за зразок частково взято османський обладунок XVІ ст. з Королівського музею зброї у Лідсі).

Наступальна зброя у вояка — татарська. Основна зброя, як і у рядового ординця, — композитний лук, що носиться у сагайдаку-налучі (форма та мотив оздоблення сагайдака узяті із парадного комплекту XVIII ст., що зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі) із стрілами. Шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків). На поясі також розміщений кинджал.

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Коли навесні 1571 року хан Девлет Ґерай пішов із сорокатисячною ордою на Москву, московський цар Іван вважав, що татари спробують форсувати річку Оку (останній великий водний рубіж з півдня перед Москвою) коло Серпухова.

Орда обійшла верхів’я Оки з заходу, пройшла Козельськ, переправилася через річку Угру і вийшла в тил московському війську. Девлет Ґерай із головними силами пішов просто на Москву, а частина орди вдарила на ворога коло Серпухова, розгромивши опричний полк Якова Волинського. Цар Іван з опричниками втік до Ростова, а воєвода Іван Бєльський із рештою війська поспішив на захист своєї столиці. Він устиг випередити хана лише на один день і вирішив, що його військо зможе краще відбити татар з мурів Москви. Стотисячне місто також прийняло в себе десятки тисяч втікачів із загрожених татарами околиць.

В очікуванні виходу нової книги порекламую старі - 3

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=39203

Кримськотатарський кінний лучник, XVI—XVII ст.

Реконструкція зроблена за описами та зображеннями сучасників

Автори реконструкції: А. Галушка, О. Ком’яхов

Вершник зображений в момент бою — татарського «танцю», коли військо кружляло навколо оточеного ворога, охоплюючи його з усіх боків та постійно обстрілюючи з луків. Основна зброя вояка — великий композитний лук. Його дерев’яна основа має накладки з рогу та сухожиль, що забезпечують більшу, ніж у простому луці такого ж розміру, силу натягування і відповідно більшу дальність польоту стріли. За зразок взято лук XVII ст. із експозиції Військово-історичного музею артилерії, інженерних військ та зв’язку у Санкт-Петербурзі. Кожний лучник мав приблизно два десятка стріл, які зберігалися у сагайдаці (тулі), зробленому зі шкіри та дерева (форма сагайдака узята з парадного комплекту XVIII ст., що експонується у санкт-петербурзькому Ермітажі).

За спиною у лучника — плетений з лози щит-калкан круглої форми (за зразок узято експонат із Музею Війська Польського у Варшаві), на поясі, окрім сагайдака (другої його частини — налуча, тобто футляра для лука, на малюнку не видно), висять шабля-«ординка» (за експонатом київського Музею мистецтва ім. Б. і В. Ханенків), кинджал і кресало. До сідла приторочений аркан.

Лучник одягнутий у кольоровий стьобаний халат (згідно з тогочасними османськими малюнками халати могли бути найрізноманітніших кольорів) та характерну для татар високу шапку з овечого хутра (хутром досередини). Шапка вибілена так, що може блищати на сонці. Жодного захисного обладунку у лучника немає.

Вершник сидить на непідкованому татарському коні-бахматі, про яких сучасники писали так: «Довгі, дуже негарні й худі, з гyстими гpивaми тa хвостaми, які звисaють дo зeмлi. Пpотe пpиpодa кoмпенсyвaлa бpaк кpaси y циx твapин, нaдaвши їм незpiвняннy швидкiсть тa нeвтoмнiсть: нa них можна їхати цілий день без пеpепoчинкy». Посадка татарського вершника у порівнянні з європейською більш висока; її навіть порівнювали із «мавпою на хорті».

https://www.bookclub.ua/catalog/books/facts/product.html?id=36934

Розорення Києва ханом Менглі Ґераєм у 1482 році

На початку своєї історії Кримське ханство було союзником, і навіть васалом Литви. Але коли литовський великий князь і король польський Казимир почав шукати союзу з Великою Ордою проти Москви, кримський хан Менглі Ґерай, прагнучи покласти край претензіям Великої Орди на Крим, уклав союз із великим князем московським Іваном ІІІ.

Хан Великої Орди Ахмат у 1480 році спробував відновити свою зверхність над Москвою, але зазнав поразки, у тому числі через те, що Казимир не підтримав його своїм військом як через внутрішньополітичні проблеми, так і через напад кримських татар на Поділля, котрий здійснив Менглі Ґерай, «служа великому князю [московскому]».

Тим часом московський великий князь енергійно наполягав на тому, щоб кримський хан остаточно розірвав угоду з Казимиром («к королю шерть сложил») і відрядив «рать» у його землі. Московський посол Михаїл Кутузов перед відправкою в Крим у березні 1482 p. отримав інструкцію залишатися у ханській ставці аж доки Менглі Ґерай не виконає цих вимог. Іван ІІІ при цьому виставив конкретні вимоги щодо місця проведення татарської кампанії проти Литви: «А как учнет царь [Менглі Ґерай] посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы ... послал рать свою на Подольскую землю или на киевские места». Союз Менглі Ґерая з Москвою вказав кримським татарам на руські володіння Литви як об'єкт грабіжницьких виправ, при тому з московської точки зору додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчі до Криму, ніж тогочасний південний рубіж московських теренів. Похід Менглі Ґерая на литовську Русь тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь московську, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзником, «распустив вои по всей земле Литовской».